Тема. Світова екологічна політика.

План

1. Всесвітня стратегія сталого розвитку.

2. Основні напрями і механізми забезпечення збалансованого розвитку України та її регіонів.

3. Роль освіти у забезпеченні збалансованого розвитку.

1. Всесвітня стратегія сталого розвитку.

Уперше основні принципи міжнародного екологічного співробітництва були узагальнені в Декларації Стокгольмської конференції ООН (1972). У сучасному розумінні вони викладені в Декларації конференції ООН щодо навколишнього середовища й розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992). Концептуальну основу ухвалених рішень склала стратегія сталого розвитку. У документах вона визначається як розвиток, який дозволяє на довгостроковій основі забезпечити стабільне економічне зростання, що не призводить до деграда- ційних змін навколишнього середовища.

Наприкінці XX ст. поняття «сталий розвиток» стало поширеним у всьому світі, широко використовуваним у науковій і популярній літературі, таким, що часто звучить у виступах державних і політичних діячів. Проте осмислення цього поняття, пошук його визначення тривають.

Так, різні автори відзначали неточність перекладу терміна (англ. sustainable development, фр. developpement durable, нім. nachhaltige Entwicklung). Дійсно, його визначення означає про­сто стале, постійне зростання. У той же час у європейських мовах переклад цих слів подається так: sustainable — підтримуваний; development — розвиток, розробка, створення. Більш правильно значення терміна передається перекладами: «розвиток, який підтримує саме себе», «розвиток, який самопідтримується» або «збалансований розвиток».

У наші дні термін «сталий розвиток» трактується як у вузькому, так і в широкому значеннях. У вузькому значенні підкреслюється його екологічна складова, яка акцентує увагу на необхідності оптимізації господарської діяльності людини в біосфері. Таким є підхід спеціалізованих установ ООН. Наприклад, фахівці ФАО пов'язують вихід на рівень сталого розвитку зі створенням такого аграрного сектора, який би забезпечував повноцінне задоволення потреб сьогодення й майбутніх поколінь у разі збереження природно-ресурсного потенціалу біосфери, який існує на сьогодні.

У широкому значенні сталий розвиток розуміється як процес, який відповідає новому типу функціонування цивілізації, з економічними, соціальними, екологічними, культурними параметрами, радикально відмінними від сформованих історично, тобто ставиться завдання оптимізації керування не тільки природно-ресурсним потенціалом, але й усією сукупністю природно-соціокультурного багатства. Власне кажучи, йдеться про комплексну систему по­казників, яка визначає динаміку сталого розвитку цивілізації, або про сучасне трактування учення про ноосферу, тобто до досягнення гармонії суспільства й природи.

Строки, повнота й, головне, «ціна» переходу суспільства до сталого розвитку відповідно до сучасного екологічного імперативу (загального обов'язкового закону) залежить від розв'язання чотирьох основних завдань сучасності:

• збереження вцілілих і відновлення до рівня природної продуктивності ряду екосистем, які деградували;

• раціоналізація споживання;

• «екологізація» виробництва;

• нормалізація чисельності населення.

Оскільки біосфера, будучи регулятором стану навколишнього середовища, являє собою єдину систему, то повноцінний перехід до сталого розвитку можливий тільки в масштабах світового співтовариства в разі ефективного міжнародного співробітництва. Проте особливу роль відіграє ряд країн. Серед них Канада, Росія,

Бразилія, які володіють великими територіями, мало порушеними господарською діяльністю, і які є резервом сталості біосфери в цілому.

Основні принципи міжнародного екологічного співробітництва включають, зокрема, такі ідеї:

• люди мають право на здорове й плідне життя в гармонії з природою;

• розвиток на благо нинішнього покоління не має здійснюватися на шкоду інтересам розвитку майбутніх поколінь і на шкоду навколишньому середовищу;

• держави мають суверенне право розробляти власні ресурси, але без шкоди навколишньому середовищу за їх межами;

• викорінювання вбогості й нерівності в способі життя в різних частинах світу необхідне для забезпечення сталого зростання й задоволення потреб більшості населення;

• держави співробітничають з метою збереження, захисту й відновлення цілісності екосистем Землі;

• держави розвивають і заохочують інформованість і участь на­селення шляхом надання широкого доступу до екологічної інформації;

• держави приймають ефективні національні закони щодо навколишнього середовища;

• екологічна політика не має використовуватися для невиправданого обмеження міжнародної торгівлі;

• у принципі той, хто забруднює навколишнє середовище, має нести й фінансову відповідальність за це забруднення;

• держави повідомляють одна одну про стихійні лиха або діяль­ність, які можуть мати шкідливі транскордонні наслідки;

• війна неминуче впливає на процес сталого розвитку. Мир, розвиток і охорона навколишнього середовища взаємозалежні й нероздільні.

Магістральний шлях відносно використання природних ресурсів для забезпечення сталого розвитку може бути визначений як мінімізація вилучення невідновлюваних природних ресурсів, за обов'язкової компенсації цього вилучення за рахунок нарощування інших видів капіталу (фізичного й людського) і стале використання відновлюваних ресурсів. Обов'язковою умовою успішного руху в цьому напрямку є одночасне розв'язання й соціально- економічних завдань.

Економічний підхід до концепції сталості розвитку заснований на теорії максимального потоку сукупного доходу Хікса-Линдаля, який може бути реалізований за умови, принаймні, збереження сукупного капіталу, з допомогою якого й виробляється цей доход. Ця концепція передбачає оптимальне використання обмежених ресурсів і використання екологічних — природо-, енерго-, і матеріал озберігаючих технологій, включаючи видобуток і переробку сировини, створення екологічно прийнятної продукції, мінімізацію, переробку й знищення відходів.

Соціальна складова сталості розвитку спрямована на збереження стабільності соціальних і культурних систем, у тому числі на скорочення числа руйнівних конфліктів між людьми. Важливим аспектом цього підходу є справедливий поділ благ. Бажано також збереження культурного капіталу й різноманіття в глобальних масштабах, а також більш повне використання практики сталого розвитку, наявної в недомінуючих культурах.