Культурні надбання, розвиток науки та освіти України другої половини хіх століття

Тогочасний розвиток науки і техніки в Україні був обумовлений утвердженням капіталістичних відносин в Російській імперії. Осередками науково-дослідної діяльності на початку XIX ст. були вищі навчальні заклади, державні установи та громадські фахові товариства. Так, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві були відкриті метеорологічні станції, які дали змогу розробляти прогнозну карту погоди. В усіх губернських центрах України були організовані статистичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільського господарства, торгівлі та видавали необхідні практичні рекомендації.

Активну роль в об'єднанні наукових сил, організації дослідних робіт відіграли відкриті в 60-90-ті роки Товариства дослідників природи в Харкові, Києві, Одесі, Математичне і Медичне товариство, Бактерологічний інститут в Харкові та ін.

Потреби народного господарства в епоху утвердження капіталізму викликали появу нових навчальних закладів. В останній чверті XIX ст. були відкриті політехнічні інститути у Львові та Києві, ветеринарні навчальні заклади у Харкові та Львові, сільськогосподарський в Одесі та гірничий у Катеринославі.

Оригінальні праці багатьох українських вчених збагатили вітчизняну і світову науку. Математик Д. Граве заснував першу алгебраїчну школу в Україні. У наукових колах незаперечним авторитетом користувався професор математики Київського університету М. Остроградський. Своєрідними науково-дослідними центрами стали кафедри фізики Київського, Харківського, Новоросійського університетів. З 1865 по 1890 рік кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус - основоположник однієї з перших в Україні наукових шкіл з молекулярної фізики, В галузі термодинаміки прославився розробками М. Шиллер, який очолював в Україні кафедру теоретичної фізики. Першим у світі почав викладати основи нової науки - фізичної хімії М. Бекетов у Харківському університеті. Там само було відкрито першу в Україні кафедру фізичної географії.

В галузі магнетизму, електротехніки та електролізу з 1880 по 1902 рік у Харкові працював М. Пильчиков - один із піонерів рентгенографії та рентгенології. У 1881р. уродженець України інженер М. Бенардос винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найекономічніший для свого часу паровоз сконструював наприкінці XIX ст. київський інженер О. Бородін.

Інтенсивно розвивалась в Україні біологічна наука. Плідну діяльність у Новоросійському університеті розгорнув видатний вчений І. Мечников. У 1886р. він разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактерологічну станцію, де почали використовувати вакцини проти інфекційних захворювань. За розвиток теорії та практики нової на той час галузі біології та медицини - імунології - Мечников був удостоєний Нобелівської премії.

Загальноєвропейське визнання у 60-90-ті роки здобули праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Бунге, М. Туган-Барановського, соціолога та історика М. Драгоманова.

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася за несприятливих умов. Російський царський і австро-угорський цісарський уряди продовжували вести колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, денаціоналізувати і асимілювати його. Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації.

Царські урядові кола, поміщики, духівництво, намагаючись тримати народ у темряві, всіляко перешкоджали поширенню писемності й освіти. Але розвиток капіталізму вимагав дедалі більше письменних людей і фахівців. Це змусило царизм приступити до реформи і в системі освіти.

За «Положенням про початкові народні училища», затвердженим царем 14 липня 1864p., всі початкові школи діставали єдину назву - початкові народні училища. Вони оголошувалися безстановими і мали завданням «утверджувати в народі релігійні та моральні поняття і поширювати первісні корисні знання». Всі вони працювали за єдиним навчальним планом, який передбачав вивчення таких предметів: закону божого, читання книг цивільного і церковного друку, письма, перших чотирьох дій арифметики, церковного співу. Викладання в усіх школах мало вестися російською мовою.

Оскільки мережа шкіл не задовольняла потреб населення, а потяг народних мас до освіти був великим; передові громадські діячі стали організовувати безплатні школи, в яких навчалися дорослі селяни, робітники, ремісники. Школи ці працювали в недільні і святкові дні, через що називалися недільними. В Україні перша недільна школа була відкрита в жовтні 1859р. у Києві. Після цього такі школи з'явилися в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та в інших містах.

У 1862р. царський уряд закрив недільні школи. Але коли в 1864р. вони, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені, в 70-90-х роках їх число зросло і вони відігравали певну роль у поширенні письменності і освіти серед трудящих.

Одночасно з реформою початкової школи проводилася й реформа середньої школи. У 1864р. цар затвердив статут гімназій і прогімназій, за яким засновувалися 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії, що відповідали за навчальним планом 4 нижчим класам гімназій. Гімназії вважалися середніми загальноосвітніми школами, формально безстановими, загальнодоступними. У них могли навчатися «діти всіх станів, без різниці звання і віросповідання». Але вони мусили мати необхідну підготовку й платити за навчання, що для дітей трудящих було неможливо.

Гімназії створювалися двох типів: класичні і реальні. У класичних гімназіях майже третина часу відводилася грецькій і латинській мовам, природознавство й хімія майже не вивчалися. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. Навчання в реальних гімназіях більш наближалося до потреб життя, але випускники класичних гімназій могли без екзаменів вступати до університетів, а закінчення реальної гімназії давало право вступу лише до вищих технічних навчальних закладів.

Після того як на середину 60-х років царизмові вдалося справитися з революційною ситуацією, посилився його реакційний курс, у тому числі й у галузі освіти. За новим статутом, затвердженим у 1871p., гімназії і прогімназії зберігалися лише як класичні гімназії з 8-річним строком навчання. Реальні гімназії ліквідовувалися, і замість них створювалися реальні училища з 6-річним курсом навчання. їх випускники в університет вступати не могли зовсім, а у вищі спеціальні навчальні заклади - лише після закінчення 7-го додаткового класу.

Вищу освіту представники панівних класів здобували в університетах, яких у Східній Україні в II половині XIX ст. було три: Харківський, Київський і Новоросійський, заснований у 1865р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі. Розвиток економіки і культури зумовив виникнення в Україні ряду вищих спеціальних навчальних закладів.

Величезне значення для розвитку культури, науки, освіти мали друкарство й преса. У другій половині XIX ст. царський уряд і цісарська монархія всіляко гальмували видання книг і преси в Україні. Особливо негативне значення мали Валуєвський циркуляр 1863р. і Емський акт 1876р. Через це книгодрукування й періодична преса були розвинуті слабо.

Видавалися здебільшого книги церковно-релігійного змісту й такі, в яких проводилися реакційні ідеї, що утверджували правомірність панування царизму й існування буржуазно-поміщицького експлуататорського режиму. При цьому вся ця література виходила російською мовою. Українська ж книга, особливо демократична, зазнавала великих, передусім цензурних утисків. Але повністю припинити видання українських книг царизм не зміг. Вони видавалися в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Львові та в деяких інших містах. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжечок і художньої літератури займалися видатні діячі української культури, такі, як П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Пчілка, Б. Грінченко, І. Франко та ін. У 90-х роках з'явилися українські видавництва, засновані діячами української культури (Б. Грінченка, Г. Хоткевича, «Вік», «Благодійне товариство» та ін.). Мало було й українських періодичних видань.

Високого рівня досягла в другій половині XIX ст. українська художня література, яка розвивалася під безпосереднім впливом визвольного руху і в тісній взаємодії з передовою російською літературою та літературами інших народів. У розглядуваний період в українській літературі з'явилася ціла плеяда видатних письменників-реалістів -- Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

У 50-60-х роках, з зародженням і розвитком різночинського руху, в українську літературу входять письменники-різночинці, які збагачують літературу як новими ідеями, ідеями служіння інтересам народу, інтересам боротьби за його визволення, так і новими літературними формами. У той час видатними письменниками-демократами були Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, в Західній Україні та Буковині -- Ю. А. Федькович.

У єдиному річищі з усією демократичною літературою розвивалася українська драматургія. Найбільш видатними представниками її були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які стали одночасно й фундаторами нового українського театру.

Одночасно з драматургією і на основі її кращих творінь високого рівня у другій половині XIX ст. досяг український театр, хоч умови його розвитку були вкрай несприятливими. Емський указ царя 1876р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз'ясненні до цього указу, розісланому в губернії у 1881p., вказувалося, що драматичні п'єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені «з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернаторів», але «влаштування спеціально малоросійського театру» зовсім заборонялося. У таких тяжких умовах і доводилося діяти театральним діячам України.

У другій половині XIX ст., з розгортанням визвольного руху й розвитком освіти та культури, посилювався інтерес громадськості до театру, що виявлялося насамперед у створенні аматорських драматичних гуртків і влаштуванні ними театральних вистав у багатьох містах - Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі та ін. Саме з учасників аматорських гуртків та акторів російського театру у 1882р. в Єлисаветграді Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, О. Вірина, К. Стоян-Максимович, І. Бурлака та ін. З жовтня 1882р. до серпня 1883р. ця трупа побувала з виставами в Єлисаветграді, Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові.

На західноукраїнських землях перший український професійний театр засновано товариством «Руська бесіда» у Львові в 1864 р. Його антрепренером і одним з акторів був О. Бачинський.

У тісному зв'язку з літературою і театром розвивалася в другій половині XIX ст. в Україні музика. Найбільш видатними українськими композиторами того часу були С. Гулак-Артемовський, П. Сокальський, П. Ніщинський та М. Лисенко. С.С. Гулак-Артемовський (1813--1873), учень М. Глинки, славетний співак і композитор, створив оперу «Запорожець за Дунаєм», яка вперше була поставлена в Марийському театрі в Петербурзі 14 квітня 1863 р. і набула світової слави.

У другій половині XIX ст. в реалістичному напрямі розвивалося образотворче мистецтво в Україні. Після Т. Шевченка, який заклав підвалини українського демократичного мистецтва, велике значення для утвердження українських художників на позиціях реалізму мала діяльність створеного в 1870р. в Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок (передвижники), на чолі якого став художник-реаліст І. Крамськой. У цьому Товаристві зосередилися найкращі митці Росії -- В. Перов, І. Шишкін, Г. Мясоедов, В. Маковський, І. Рєпін, В. Васнецов, М. Ярошенко та ін, До числа передвижників належали видатні українські художники -- К. Костанді, М. Кузнецов, М. Пимоненко, С. Світославський, О. Мурашко та ін. Виступивши проти консерватизму, відсталості, парадності й академізму мистецтва з його релігійними, біблійними та міфологічними сюжетами, передвижники поставили завдання у своїх художніх творах реалістично відображати життя народу в сучасному й минулому, передусім найбільш актуальні проблеми суспільного буття, соціальні контрасти, боротися за наближення мистецтва до реальної дійсності, проповідували в ньому ідейність, народність, демократизм, збереження національної своєрідності, прагнули до популяризації своїх творів серед широкої громадськості.

Розвиток капіталізму зумовив потребу побудови багатьох фабричних і заводських корпусів, електростанцій, залізничних вокзалів, приміщень торговельних фірм, банків, бірж, готелів, адміністративних споруд, навчальних закладів, театрів, музеїв тощо. Значний вплив на будівництво й архітектуру справляв технічний прогрес, що привів до появи нових будівельних матеріалів і конструкцій (металеві колони і перекриття по металевих балках, залізобетон та ін.). Але приватновласницька стихія не давала можливості забезпечити єдиний принцип і архітектурний стиль у забудові міст та архітектурі. Залежність будівництва від фінансування і особистих смаків приватних власників вела до хаотичності й різнохарактерності, змішування різних стилів у містобудуванні. Через це в другій половині XIX ст. архітектура зазнавала певної кризи. Але і в цей час архітектори створили ряд окремих чудових споруд.

У Києві в 70-х роках на Думській площі за проектом О. Я. Шілле було споруджено будинок міської думи. Пізніше були збудовані готель «Континенталь» і приміщення театру Соловцова (тепер театр ім. І. Франка). За проектом О. Беретті на Володимирській вулиці збудовано пансіон Левашової (тепер Президія НАН України). За проектом І. Штрома, доопрацьованим О. Беретті, в 1882р. споруджено Володимирський собор на Бібіковському бульварі (тепер бульвар Шевченка). У 1897--1901pp. збудовано оперний театр (архітектор В. Шретер).

У Харкові за проектом О. М. Бекетова збудовано приміщення комерційного училища (нині Українська юридична академія, 1889--1892) й земельного банку (1898). В Одесі за проектом віденських архітекторів Г. Гельмера і Ф. Фельнера під керівництвом одеського архітектора Ф. Гонсіоровського в 1884--1887pp. було споруджено оперний театр.

Ряд цікавих споруд з'явилося наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях: у Львові - будинок політехнічного інституту (архітектор Ю.О. Захаревич, 1872--1877), галицького крайового сейму (архітектор Ю. Гохбергер, 1877--1881, тепер державний університет ім. І. Франка), оперний театр (архітектор 3. Горголевський, 1897-- 1900), у Чернівцях - резиденція митрополита Буковини (архітектор Й. Главка, 1864--1882) (тепер приміщення університету), в Ужгороді - синагога (тепер філармонія) та ін.

Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на гніт царизму й Австро-Угорської монархії, всі галузі української культури мали великі успіхи в своєму розвиткові.