Орфоепія української мови

План

1. Суспільне значення орфоепічних норм.

2. Вимова голосних звуків.

3. Вимова приголосних звуків.

4. Закономірності сполучуваності звукових одиниць.

5. Спрощення в групах приголосних.

6. Засоби милозвучності в українській мові.

Поняття орфоепія виникло в процесі осмислення звукової організації національної мови. Воно відображає передусім її фонетичну систему, тобто звуки мови, їхню якість і зміни в певних фонетичних умовах – залежно від позиції або впливу сусідніх звуків. Уперше термін орфоепія в українській лінгвістиці вжив український мовознавець Петро Горецький (1888 – 1927) у праці „Про правовимову або ортоепію літературної мови” (1929).

Орфоепія(грец. правильний і мова, слово) – 1) система норм літературної мови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування; 2) розділ мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

Голосні звуки найчіткіше виявляються в ізольованій вимові або в наголошеній позиції після твердого приголосного. Приголосні звуки виразно вимовляються між голосними, на початку слова перед голосним. В інших позиціях вони характеризуються певними особливостями в своєму конкретному виявленні, тобто утворюють фонетичні варіації. У групах приголосних у потоці мовлення відбуваються асимілятивно-дисимілятивні зміни, спрощення. Зміна якості приголосного при цьому залежить від темпу мовлення та позиції.

Оволодіння нормами літературної вимови є невід’ємною частиною культури мовлення. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови є загальнообов’язковими: їх повинен дотримуватися кожен, хто говорить українською мовою, оскільки нормативність забезпечує адекватне сприйняття висловленого, полегшує процес спілкування. Літературна вимова дає співрозмовникам змогу зосереджувати увагу на змісті висловлення, не відволікатися від нього у зв’язку з незвичним, ненормативним звучанням.

Основні правила вимови голосних:

1. Усі голосні під наголосом вимовляють чисто, виразно.

2. У ненаголошеній позиції [а], [у], [і] вимовляються чітко, тобто як і в сильній позиції: прямий [пр′аꞋмиĭ], людина [л′уꞋдина], [л′іс].

3. Ненаголошені [е] та [и] часто взаємно зближуються: [е^и], [и^е]: несемо [не^исе^иꞋмо], зима [зи^еꞋма]. У закінченнях [и] та [е] вимовляються чітко.

4. Звук [і] на початку слова (на місці давнього [и] та в суфіксі -ін) злегка наближуються до [и]: інший [Ꞌі^иншиĭ].

5. [о] в ненаголошеній позиції перед складом з наголошеним [у] або [і] наближується до [у]: союз [со^уꞋйуз], могутній [мо^уꞋгут′н′іĭ].

Основні правила вимови приголосних:

1. Дзвінкі приголосні в кінці складу і слова не оглушуються, глотковий [г] у середині слова в позиції перед глухим помітно оглушується й вимовляється як задньоязиковий [х]: нігті [Ꞌн′іхт′і].

2. Глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються дзвінко: молотьба [молод′Ꞌба], вокзал [воґꞋзал].

3. Усі приголосні перед голосним [и] та здебільшого перед [е] вимовляються твердо: тихо [Ꞌтихо], село [се^иꞋло], хитрий [Ꞌхитриĭ].

4. Губні, шиплячі, задньоязикові вимовляються твердо, перед /і/ – напівпом’якшено, пом’якшено – у деяких словах, наприклад, бюджет [б’уꞋджет], збіжжя [Ꞌз′б’іж’:а] тощо.

5. Передньоязикові перед наступним м’яким приголосним або перед /і/ вимовляються м’яко: [с′іл′].

6. Приголосні /з/, /ц/, /с/ у прикметникових суфіксах вимовляються м’яко, наприклад, [каўꞋказ′киĭ].

7. У вимові розрізняють африкати дж і дз (наприклад, джерело, дзеркало) та окремі звуки (коли вони належать до різних морфем: під-живляти, над-земний).

8. Унаслідок різних асимілятивних процесів окремі сполучення приголосних зазнають у вимові значних змін:

• дієслівні сполучення -шся, -жся, -ться вимовляються відповідно як [с′:], [з′с′], [ц′:];

• у формах іменників сполучення -жц-, -шц-, -чц- перед /і/ також зазнають змін: у книжці [у кꞋниз′ц′і], на пляшці [на п′Ꞌлас′ц′і], на тачці [на Ꞌтац′:і].

У процесі функціонування звуки змінюються. Одна з поширених змін називається асиміляція.

Асиміляція (лат. assimilatio – „уподібнення”) – взаємне пристосування (уподібнення) приголосних звуків один до одного в потоці мовлення. Асиміляція виникає тоді, коли стикаються звуки різної характеристики: приголосні дзвінкі і глухі, м’які і тверді, шиплячі і свистячі тощо, наприклад, у слові співати, звук [с] стає м’яким під впливом напівпом’якшеного [п’].

Види асиміляції розрізняють за трьома ознаками:

1. Залежно від напрямудії:

– прогресивна асиміляція: попередній звук впливає на наступний, уподібнюючи його, наприклад, староукр. бъчела – сучасне бджола, староукр. житьє → життє → життя;

– регресивна асиміляція: наступний звук впливає на попередній, уподібнюючи його (принісши /приꞋн′ісши/ [при^еꞋн′іш:и], молотьба /молот′Ꞌба/ [молод′Ꞌба]).

2. За результатом (наслідком):

– повна асиміляція: звук, що зазнає впливу, ототожнюється повністю (колеться /Ꞌколет′с′а/ [Ꞌколе^иц′:а]);

– часткова асиміляція: звук уподібнюється лише за однією чи двома ознаками (наприклад, м’якість, пісня /Ꞌпісн′а/ [Ꞌп’іс′н′а]).

3. За характером дії:

– асиміляція за дзвінкістю: може бути в межах одного слова або на межі двох слів, коли наступний дзвінкий приголосний впливає на попередній глухий, який звучить також дзвінко: боротьба[бород′Ꞌба], ось де[оз′ де];

– асиміляція за глухістю: на відміну від глухих приголосних, дзвінкі виявляють незалежність і зберігають дзвінкість у багатьох позиціях; тільки в словах типу вогко, легко, нігті, кігті звук [г] оглушується до [х]: [Ꞌвохко], [Ꞌлехко], [Ꞌн′іхт′і], [Ꞌк’іхт′і];

– асиміляція за місцем і способом творення: виявляється в тому, що взаємоуподібнюються зубні свистячі [з] і [с], шиплячі [ж] і [ш], а також близькі до них [дж] – [дз] – [ц] – [ч]: учишся [Ꞌуче^ис′:а], коротший [коꞋрочшиĭ];

– асиміляція за м’якістю: м’які приголосні впливають на тверді і пом’якшують їх; асимілюватися за м’якістю можуть тільки 8 приголосних ([д], [т], [л], [н], [з], [с], [ц], [дз]) перед наступним м’яким приголосним: сьогодні [с′оꞋгод′н′і], а останні чотири (свистячі) – і перед пом’якшеними й напівпом’якшеними: свято [с′Ꞌв’ато]. Але перед наступним м’яким можуть не пом’якшуються, якщо приголосні перебувають на межі морфем (розсіяти [ро^узс′ійати], піднімати [п’ідн′іꞋмати]).

Дисиміляція (лат. dissimilatio – „розподібнення”) – зворотний процес асиміляції, при якому два однакових звуки заступаються артикуляційно близькими (хто ← къто: два проривні). Умовою виникнення дисиміляції стає трудність вимови однакових чи близьких за певною характерною ознакою звуків. Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: транвай, ланпа, дохтор, фрухти тощо.

Дисимілятивними процесами завершується процес утворення вищого ступеня порівняння окремих прикметників (кращий: красьший → крашший → крашчий (кращий); нижчий: низьший → нижший → нижчий).

Дисиміляція порівняно з асиміляцією спостерігається значно рідше.

Часто при відмінюванні або утворенні слів виникає не властивій українській мові, важкий для вимови збіг приголосних. У таких групах відбувається спрощення.

Спрощення – звільнення від одного із приголосних на місці виникнення їх збігу у вимові, а іноді й на письмі. Спрощення в групах приголосних також зумовлюється характером звукосполучень приголосних, темпом мовлення та іншими факторами.

Виділяють три групи спрощень:

1. Спрощення, що закріплюються право­писом, наприклад, [жн] ← [ждн]: тиждень – тижневий; [зн] ← [здн]: виїзд ‒ виїзний.

2. Спрощення, що охоплюють в усному мовленні всі випадки, а на письмі в деяких словах не передаються: [сн] ← [стн]: чесний (хоча честь), корисний (хоча користь), але в словах іншомовного походження типу компостний, баластний, контрастний тощо всупереч вимові пишуться неспрощені групи приголосних.

3. Спрощення, які відбиваються лише в усному мовленні й не позначаються на письмі: студентський, студентство, агентство. Як правило, це слова із суфіксами -ськ-, -ств-, утворені від іншомовних лексем.

Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність. Цю її ознаку помітив ще у XIX ст. філолог, етнограф Ізмаїл Срезневський (1812 – 1880). Учений зазначав, що українська мова – це мова поетична, музикальна, живописна.

Евфонія(грец. еи – „добре”і рhone – „звук”) – здатністьфонетичної системи мови до мелодійного звучання, створення звукових образів у висловлюванні.

Під милозвучністю мови український мовознавець Іван Огієнко (1882 ‒ 1972) розумів її стремління до найбільшої простоти й легкості висловлювання. Гнучкість мови учений уважав першою ознакою її милозвучності.

Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними й використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту.

До засобів евфонії належать:

а) спрощення в групах приголосних;

б) вставні голосні: для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні [о], [е]: вихор, капель замість вихр, капль;

в) протеза, тобто приставляння звука на початку слова; приставними бувають [і], [в], [г]: іржа, вівця, гайда;

г) евфонічні чергування: уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями у – в, і – й.

Евфонічні чергування відбуваються за таких умов:

– якщо перше слово закінчується на приголосний і друге починається приголосним, то між ними вживаються [у], [і]: забіг у школу, пам’ять і серце;

– якщо перше слово закінчується на голосний і друге починається з голосного, то вживають в, й: росла в Одесі, Ольга й Андрій;

– на початку слова q після паузи перед приголосним уживається [у]: учора; це було... у Києві, а перед голосним – [в]: в очах;

– незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними [в], [ф], а також перед звукосполученнями [лв], [св], [тв], [хв] уживається [у]: сидимо у вагоні, бачила у фільмі, живе у Львові, одягнена у хвою.

Не відбувається чергування [у] – [в]:

– у словах іншомовного походження: уран, університет, увертюра, ультиматум;

– у власних іменах: Удовенко, Врубель, Владивосток;

– у словах, що вживаються тільки з [у] або лише з [в]: взаємини, власний, властивість; увага, ударник, умова, установа.

Чергування [і] – [ῐ] не відбувається:

– при зіставленні понять: війна і мир;

– перед словом, що починається звуком [й]: Ольга і Йосип;

– після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось.

Милозвучність української мови досягається різни­ми мовними засобами, включаючи фонетичні, зокрема рівномірний розподіл голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українська мова прагне уникати складних для вимови звукосполучень, тому їй не властиве поєднання кількох голосних чи приголосних звуків. Із метою досягнення милозвучності вживають варіанти префіксів, прийменників, сполучників тощо.