Лекційний матеріал
із сучасної української літературної мови
для студентів 2 курсу
спеціальності „Українська мова і література”,
„Українська мова і література. Мова і література (англійська)”,
„Українська мова і література. Мова і література (російська)”
ФОНЕТИКА. ФОНОЛОГІЯ
УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ДЕРЖАВНА МОВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
План
1. Сучасна українська літературна мова як предмет наукового вивчення.
2. Походження української мови, її діалектна основа.
3. Українська літературна мова – унормована форма загальнонародної мови. Поняття про норми, їхні типи.
4. Функціональні стилі сучасної української літературної мови.
Мова – основа духовності народу, фундамент існування нації. Це також спосіб сприймання світу, членування реалій, оскільки кожен народ сприймає світ по-своєму, неповторно.
В Україні склалася доволі складна ситуація, що стосується мови, адже наявна українсько-російська двомовність. Існує два варіанти двомовності:
1) двомовність на рівні центральних органів з одномовним статусом її регіонів (Швейцарія, Бельгія);
2) двомовність усієї або значної території країни, яка завжди є асиметричною й має тенденцію до переходу в подальшу одномовність.
Для України властивий другий тип.
Для України характерна й українсько-російська міжмовна інтерференція (суржик). Слово суржик давно відоме в Україні. Уживалося воно у млинарстві. Суржиком називають мішанку зерна жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такого зерна, тобто непершосортне зерно й низького ґатунку борошно. У мовознавстві цим словом позначають „суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи іншого шару”. Мовний суржик ‒ одна із форм українського просторіччя, породжена практикою тривалої двомовності (білінгвізму).
Українська мова є предметом вивчення кількох лінгвістичних дисциплін, які досліджують походження й розвиток української мови (етимологія), її діалектний склад (діалектологія), стилістичну систему (стилістика) та інші аспекти її структури й функціонування. Об’єктом цього курсу є вивчення сучасної української літературної мови. Цей термін означає й сам об’єкт вивчення, тобто об’єктивно існуючу мову як суспільне явище, і вишівську навчальну дисципліну, у якій цей предмет вивчається.
Серед відомих дослідників сучасної української літературної мови – Леонід Булаховський, Світлана Єрмоленко, Василь Німчук, Михайло Жовтобрюх, Віталій Русанівський, Олександр Тараненко, Євген Тимченко. Та один з найвідоміших – Юрій Шевельов (1908 – 2002). Бібліографія його робіт налічує 872 назви; серед мовознавчих праць – історія української мови, фонологія, морфологія, ономастика, стилістика, соціолінгвістика, історія мовознавства. Лише мовознавчі монографії і статті учений підписував своїм прізвищем, а літературознавчі – Юрій Шерех.
Поняття „сучасна українська літературна мова” слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. Котляревського та Т. Шевченка й до нашого часу. Це традиційне розуміння цього поняття. Конкретною датою вважають видання „Енеїди” в 1798 р., першого друкованого твору, написаного живою народною мовою всупереч тогочасній традиції користуватися книжною мовою. Доленосною вважається й 1840 рік – рік першого видання „Кобзаря”.
Пропонований курс вивчає теоретичні питання української мови на сучасному етапі її розвитку. Він складається з таких розділів:
Фонетика, фонологія, морфонологія, орфоепія (учення про мови як звукову систему).
Графіка, орфографія (учення про передачу звуків на письмі та правила написання слів та їхніх частин).
Лексикологія, фразеологія (учення про словниковий склад і фразеологічні одиниці).
Морфеміка і словотвір (засоби й способи творення слів).
Граматика: морфологія і синтаксис (учення про частини мови, форми слів і словозміну, про будову словосполучень і речень).
Пунктуація (учення про систему розділових знаків, їхні типи та правила вживання).
Основним завданням курсу є вироблення наукових поглядів на мову, щоб уміти кваліфіковано висвітлювати будь-яке питання курсу „Українська мова”.
Існують дві основні концепції походження й розвитку української мови. Згідно з першою українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIV ст. Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української мови стає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієнтовно десь у VI – VII cт. Друга концепція сьогодні є провідною.
Умови формування й розвитку нової української літературної мови на національній основі склалися так, що вона на початкових етапах виступала у двох основних різновидах:
1) східноукраїнському, чи наддніпрянському, в основу якого лягли середньонаддніпрянські, ширше – південно-східні діалекти;
2) західноукраїнському, чи галицькому, який ґрунтувався на наддністрянських говірках південно-західного типу.
Перший різновид, східноукраїнський, ґрунтуючись на національній мові, протягом усього періоду розвитку української літературної мови був провідним, загальнонаціональним, і вже на самому початку визначився як єдина основа для розвитку загальнонаціональної літературної мови українського народу. Другий, західноукраїнський, галицький різновид, хоч час від часу і набирав певного розвитку в окремих жанрах, усе ж побутував лише як її регіональний варіант.
Сучасна українська літературна мова розвинулася на основі середньонаддніпрянських говорів, відображених у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, з урахуванням найважливіших рис староукраїнських літературних традицій.
Українська літературна мова – унормована форма загальнонародної мови. Поняття літературної мови є категорією історичною, адже зміст його змінюється з епохою. Так, у донаціональний період літературною вважалася лише писемна, книжна мова, але це не зовсім точне визначення, адже в історії відомі випадки, коли в ролі писемної мови постає мова чужа за походженням або ж далека, відірвана від живої мови народу.
Українська літературна мова – це єдина, цілісна складна знакова система (фонем, морфем, слів, словосполучень, речень), яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом її формування, адже мислення здійснюється на мовній основі. Найхарактернішими ознаками літературної мови є її відшліфованість, обробленість, унормованість (передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил відбору і вживання слів, синтаксичних конструкцій), наддіалектність, поліфункціональність (здатність виконувати різні функції), стандартність (при різноманітності використовуваних засобів літературна мова має зберігати внутрішню єдність і цілісність, вона не втрачає загальнообов’язковості), наявність писемної й усної форми вираження.
Мовна норма – це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець, яка в усіх різновидах, усному й писемному, обслуговує все культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності. До основних груп норм належать такі: лексичні, орфоепічні, орфографічні, словотворчі, граматичні, стилістичні тощо.
Функціональний стиль – різновид мовлення з властивими йому лексичними, фразеологічними, морфолого-синтаксичними, орфоепічно-акцентуаційними засобами, використаний для здійснення однієї з функцій мови – спілкування, повідомлення та впливу.
Мовознавці ще не дійшли одностайної думки щодо кількості функціональних стилів. Але основними вважають такі:
1. Розмовний стиль (використовується переважно в побуті, сімейних, товариських стосунках).
2. Науковий стиль (застосовують у науці, техніці, навчальному процесі).
3. Офіційно-діловий стиль (стиль ділових відносин між людьми, закладами, державами).
4. Публіцистичний стиль (застосовують у суспільному житті, політиці).
5. Художній стиль (використовують у художніх творах).
Фонетика української мови
План
1. Предмет і завдання фонетики.
2. Основні аспекти вивчення звуків.
3. Лінійні й нелінійні фонетичні одиниці мовлення.
Людська мова існує в писемній і усній формах. Але писемна форма спілкування є вторинною щодо звукової. Оригінал же мови – її звукова сторона, яка становить основу існування й розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Наука, яка вивчає звуки людської мови й усе те, що пов’язане зі звуковим оформленням спілкування, називається фонетикою.
Фонетика (грец. phonetikos – „звуковий, голосовий”) – це розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови, утворення звуків та їх зміни в мовному потоці.
Практичне значення фонетики полягає в розробці методичних рекомендацій щодо навчання виразного читання, вивчення іноземної мови, застосовується в таких галузях, як логопедія (для виправлення мовних дефектів), сурдопедагогіка (навчання звукової мови глухонімих) тощо.
Предмет фонетики – звукові засоби мови, тобто її звукова оболонка (основа існування мови, це ґрунт, який дозволяє мові бути засобом спілкування людей, поза звуковим виявом мови не існує).
Звук мови – явище складне. Звук мови як коливання хвиль у повітряному просторі утворюється (вимовляється) завдяки дії відповідних органів людини, чується мовцем та його співрозмовниками і сприймається у звуковому комплексі, за яким закріплено певний зміст. Така природа й функціонування звука мови зумовили різноаспектний підхід до його вивчення: звук розглядається як явище анатомо-фізіологічне, фізичне (точніше – акустичне) і лінгвістичне. Тільки врахування ознак такої потрійної характеристики звуків допомагає скласти певне уявлення про звуки мови, своєрідність їхньої матеріальної сутності, утворення й функції в мові.
Анатомо-фізіологічний, або артикуляційний аспект. З артикуляційного погляду звук мови – найкоротша виокремлювана одиниця усної мови, яка утворюється мовними органами за один момент вимовляння. Мовний апарат складається з таких органів: діафрагма, дихальний апарат, гортань, надгортанні порожнини (ротова й носова порожнини). Мовні органи в ротовій порожнині поділяють на активні (язик, губи, частина м’якого піднебіння з язичком) і пасивні (зуби, альвеоли (виступи над зубами), тверде піднебіння). У процесі мовлення з ними зближуються або змикаються активні органи.
Акустичний аспект. З акустичного погляду звуки мови – це явище фізичне; вони виникають унаслідок коливання повітряного середовища. До фізичних характеристик звуків належать: висота звука (вимірюється частотою коливань), довгота звука (залежить від часу, протягом якого дрижать голосові зв’язки), сила звука (залежить від амплітуди (розмаху) коливань), тембр, або забарвлення, що виникає внаслідок накладання додаткових коливань, так званих обертонів, на основний тон.
Артикуляційні та акустичні ознаки звуків
|
Голосні |
Приголосні |
1. |
Загальна напруженість мовного каналу |
Напруженість певного артикулятора |
2. |
Повітряний струмінь слабкий |
Повітряний струмінь сильний |
3. |
Відсутність перепон |
Наявність перепон |
Лінгвістичний (функціональний) аспектрозглядає не те, що таке звук чи як він утворюється, а те, для чого існує звук, тобто яку функцію він виконує, тобто функціональний аспект вивчає звуки з погляду їхньої основної функції – утворювати й розрізняти мовні одиниці вищого порядку (морфеми, слова). Це вже вивчення фонем.
Серед фонетичних одиниць мовлення розрізняють два типи:
лінійні звукові одиниці (сегментні): звук, склад, фонетичне слово, фраза;
нелінійні (суперсегментні): наголос, інтонація, мелодика, паузи тощо.
Склад – відрізок мовлення, що становить один звук або поєднання кількох звуків, які вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря. Склади в українській мові організовують голосні звуки.
Склади поділяють на:
відкриті (закінчуються на голосний звук)і закриті (закінчуються на приголосний звук);
неприкриті (починаються з голосного) і прикриті (починаються з приголосного).
Основні правила складоподілу слів (за теорією сонорності):
1) один приголосний між голосними належить до наступного складу (жи-то); фонетично подовжений приголосний вважається одним звуком (жи-ття [жие-Ꞌт′:а], смі-є-шся [с′м’і-Ꞌйе-с′:а]);
2) сполучення однакових за участю голосу приголосних належить до наступного (мі-сто, ї-зди-ти);
3) складоподіл проходить між сонорними (віль-ний);
4) сполучення шумних із сонорними належать до наступного (ве-сна);
5) до різних складів належать приголосні, якщо перший більш звучний (каз-ка, пал-ко);
6) нескладові входять до попереднього (пов-ний [Ꞌпоў-ниĭ]).
Складоподіл не пов’язаний ні з морфемним членуванням, ні з правилами переносу слів.
Фонетичне слово – відрізок живого мовлення, що має один словесний наголос. Це може бути одне повнозначне слово чи сполука зі службовим: у лісі, на столі, ходив би.
Фраза – найбільша фонетична одиниця, що становить ритмомелодійне інтонаційне й смислове ціле, відділяється в мовному потоці паузами й поділяється на такти (синтагми).
Синтагми – частини фраз, які характеризуються посиленим наголосом і виражають у якомусь контексті одне, хоча б і складне поняття. Наприклад, фраза Коли люди нарікають на життя, то це майже завжди тому, що вони вимагали від нього неможливого (Е. Ренан) складається з 4 синтагм.
Серед нелінійних фонетичних одиниць важливу роль відіграє наголос. В українській мові розрізняють кілька видів наголосу.
Словесний наголос – це виділення одного зі складів слова властивими мові артикуляційними засобами. Словесний наголос служить засобом фонетичної організації слів: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Навіть якщо є дублетне акцентування, то один наголос – основний, інший – паралельний (допустимий): ма́бу́ть, алфа́ві́т.
У мовленнєвому потоці не мають наголосу службові слова, а передають свій наголос повнозначному слову. Такі слова називаються енклітиками (передають наголос попередньому слову: сказав би) або проклітиками (передають наступному: над нами). Перенос наголосу на прийменники буває тільки в поодиноких випадках: кишки рвати зо́ сміху.
В українській мові словесний наголос різномісний, нефіксований, оскільки може припадати на будь-який склад слова. Фіксовані наголоси припадають лише на певний склад слова (у французькій мові, наприклад, наголос припадає на останній склад, у польській – на передостанній, у німецькій мові – на корінь).
Словесний наголос української мови буває нерухомий (в усіх формах одного слова наголошується той самий склад) і рухомий (наголос переміщується: а́втор – автори́). З морфологічного погляду наголос уважається рухомими тоді, коли він наголошує різні морфеми, якщо ж пересувається в межах однієї – то він рухомий тільки з фонетичного погляду (де́рево – дере́ва).
Словесний наголос виконує дві основні функції:
1. Смислорозрізнювальна (значеннєва) функція: при зміні наголосу змінюється значення (а́тла́с, за́мо́к).
2. Форморозрізнювальна функція: зміна наголосу призводить до зміни форми слова (прислу́ха́тись, зазна́ю́ть).
Логічний, або смисловий, наголос – виділення слова в реченні для підкреслення смислової ролі у висловленій думці. Логічний наголос відіграє важливу роль у правильному розумінні висловленої думки, увиразненні її, уникнення двозначності у фразі.
Емфатичний наголос – виділення слова з метою підкреслення його емоційного значення. На письмі такий наголос передається подовженням голосних і рідше приголосних звуків або виділенням кожного складу слова окремо (Ряту-у-у-у-йте!).
До нелінійних фонетичних засобів належить й інтонація – ритміко-мелодійний лад мови, коли послідовно змінюються тон, сила голосу, час звучання, паузи, тембр. Інтонація відбиває інтелектуальну й емоційно-вольову сторону. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членуються на смислові відрізки – синтагми й фрази, розмежовуються речення за метою висловлення.
Мелодика – підвищення та зниження основного тону голосу, його діапазонів, інтервалів.
Паузи – більш або менш тривалі зупинки у звучанні, у мовному потоці, що розмежовують фрази й синтагми. Слід пам’ятати, що не всі паузи збігаються з розділовими знаками писемної мови.