МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ВОДНОГО ТРАНСПОРТУ

ім. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: «АДВОКАТУРА УКРАЇНИ»

Варіант № 2

Виконала: студентка V курсу

юридичного факультету

заочної форми навчання

група № І

Грицаюк Уляна

шифр 12224003

Київ – 2014

Зміст

1.Адвокатура України після 1917 року…………………………..……………3-9

2. Скласти проект угоди про надання правових послуг захисником в кримінальному процесі………………………………………………………10-12

Список використаних джерел……………………………….………………….13

1. Адвокатура України після 1917 року

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х років XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд з проголошенням таких демократичних принципів, як відокремлення суду від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплено й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими Статутами, затвердженими 20 листопада 1864 р. Адвокати поділялися на дві категорії – присяжних і приватних повірених.

Адвокатура формувалась на основі професіоналізму та суворих вимог до особи присяжного повіреного, який повинен був мати вищу юридичну освіту і практичний стаж відповідної судової роботи протягом не менш п'яти років. Обрання здійснювалось при окрузі судової палати радою присяжних повірених. Приватними повіреними могли бути громадяни, які досягли 18 років, за винятком жінок.

На відміну від присяжних повірених вони не мали своєї корпоративної організації та могли виступати лише в тих судах, до яких були приписані і які здійснювали нагляд за їх діяльністю.

В Україні адвокатура була визнана як окрема система, але не об'єднана в професійний інститут, задовго до реформи 1864 р.

Характеризуючи українську адвокатуру періоду судової реформи 1864 p., слід зазначити, що вона відрізнялась демократичними принципами організації, але вже з того часу почали замічатися тенденції до контролю за діяльністю адвокатури з боку держави. Незважаючи на наявність прогресивних норм, що забезпечували всім громадянам можливість одержання юридичної допомоги, вже в першому правовому документі про адвокатуру мали місце обмеження її самостійності. Так, вже у 1879 р. організація рад присяжних повірених була тимчасово припинена з переданням їх функцій окружним судам. У тому ж році міністру юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними.

Після Жовтневого перевороту адвокатура практично була ліквідована, незважаючи на те, що багато видатних революціонерів досконало знали особливості адвокатської професії, оскільки практикували як адвокати за часів старого режиму. П. Красіков, М. Крестинський, П. Стучка, Д. Курський і сам Ленін були до революції адвокатами.

Ленін отримав вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі у 1891 р. у віці 21 року. Упродовж півтора року він працював помічником адвоката у провінційному місті Самара. Під керівництвом присяжного повіреного Хардіна він провів всього 10 справ про незначні злочини, і за всіма справами його клієнти були засуджені.

Згідно з Декретом «Про суд» № 1 від 24 листопада 1917 р. крім присяжної адвокатури скасовувалися інститут прокуратури, відділи кримінальних розслідувань, і взагалі практично вся судова система. Якщо більшість юридичних установ повинні бути швидко реорганізовані на революційних засадах, то присяжній адвокатурі законодавство заміни не передбачало. Здійснювати представництво в суді було дозволено будь-якому громадянину (громадянці), який мав цивільні права. Таким чином адвокатура знову перетворювалася на вільну професію, що, на думку деяких дослідників, відкинуло її за рівнем організаційного статусу до ступеня дореформених (реформи 1864 p.).

Період з листопада 1917 р. по травень 1922 р. умовно можна назвати перехідним періодом для адвокатури.

Інструкція про революційні трибунали від 19 грудня 1917 р. є першим офіційним актом нової влади, який містив спробу створення нової – радянської адвокатури.

Залежність адвокатури від держави, втручання в її діяльність, що мали місце після створення цього правового інституту, в роки радянської влади досягли свого апогею. Після повного знищення адвокатури у 1917 р. наступне її створення будувалось на концептуально нових підходах до її організації та функціонування. Воно полягало у підконтрольності і по суті підпорядкованості адвокатури державним органам.

Процес пошуку оптимальної для нової влади організації адвокатури привів до того, що 30 листопада 1918 р. було прийнято Положення про народний суд РРФСР, відповідно до якого при Радах робітничих і селянських депутатів були засновані колегії захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі.

На початку січня 1918 р. Комісаріат юстиції розробив новий проект закону, який з певними поправками був прийнятий як частина Декрету «Про суд» № 2. У подальшому, а саме 15 лютого 1918 р., приймається Декрет № 2, який був виданий на розвиток і доповнення Декрету № 1. Він запроваджував колегії правозахисників як у формі суспільного обвинувачення, так і в формі громадського захисту.

11 травня 1920 р. радою народних комісарів видається Постанова «Про реєстрацію осіб з вищою юридичною освітою», відповідно до якої у триденний строк після опублікування цієї Постанови вказані особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку й розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, не зареєстровані у вказаний строк, вважалися дезертирами й каралися судом. Таким чином, діяльність адвокатів замінювалася формою трудової повинності.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції приймається рішення про внесення змін до Положення «Про народний суд РРФСР» від 30 листопада 1918 р. Згідно з цими змінами колегії захисників і обвинувачів замінювалися системою періодичного залучення юристів до ведення справ.

Повна ліквідація тієї подоби адвокатури, яка знаходила прояв у функціонуванні колегій правозаступників, була ознаменована прийняттям 21 жовтня 1920 р. доповнень до Положення «Про народний суд РРФСР», що призвело до розвитку підпільної адвокатури.

Такий стан речей не влаштовував нову владу, тому на четвертому Всеросійському з'їзді діячів радянської юстиції його представники дійшли висновку, що можливим є існування тільки єдиної форми існування адвокатури – або адвокатури, що знаходяться під контролем державної влади, або приватна адвокатура. Саме на цьому з'їзді було запропоновано для обговорення реформу адвокатури.

У перші післяжовтневі роки були створені колегії правозаступників у народних судах та окремі – при революційних трибуналах. Всі правозаступники перебували на державній службі і одержували заробітну плату, що свідчить про значне одержавлення адвокатури, обмеження професійної свободи та незалежності адвокатів. Колегії захисників створювались при губернських відділах юстиції (далі – при губернських судах), їх перший склад затверджувався президією губернського виконавчого комітету за поданням відділу юстиції.

25 травня 1922 р. приймається Положення «Про адвокатуру», в якому лише в загальних рисах йшлося про створення колегії захисників. Народний комісаріат юстиції 5 липня 1922 р. приймає Положення «Про колегії захисників», згідно з яким ці колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їх діяльністю покладався на суд, виконком і прокуратуру. Таким чином, невідома дореволюційній адвокатурі функція організації юридичної допомоги населенню одержала обов'язковий характер.

Індивідуальна форма діяльності адвокатів відповідала суспільно-політичним умовам того часу, зокрема умовам нової економічної політики. Однак у подальшому все більше визначалась необхідність іншої форми цієї діяльності. У зв'язку з цим адвокатські кабінети почали самоліквідовуватися, а юридичні консультації – поступово перетворюватися в основну організаційну форму діяльності адвокатури.

Більшість членів нових колегій були так званими буржуазними спеціалістами – членами професійної корпорації, які отримали освіту за часів царського режиму. Дані за 1923 р. свідчать, що приблизно 75 % всіх членів колегій отримали вищу юридичну освіту у царських навчальних закладах.

Партія більшовиків почала вводити до складу колегій комуністів, намагаючись встановити, таким чином, внутрішній контроль над діяльністю корпорації. Але насправді переважна кількість комуністів, які вступали до адвокатури, були адвокатами тільки на папері й вступали до колегії лише для того, щоб зайняти керівні посади.

Наступним етапом встановлення нагляду за адвокатурою з боку держави та обмеження її незалежності було створення у 1937 р. у структурі НКЮ УРСР відділу судового захисту і юридичної допомоги населенню, на який покладалось здійснення загального керівництва, нагляду за діяльністю колегій захисників, підпорядкованих НКЮ.

Положення про адвокатуру СРСР 1939 р. передбачало організацію адвокатури у вигляді обласних, крайових, республіканських колегій адвокатів (ця організаційна побудова колегій залишається незмінною й до теперішнього часу). Загальне керівництво їх діяльністю здійснювалось НКЮ СРСР через НКЮ УРСР та обласні управління юстиції.

Положенням були скасовані колективи захисників, які діяли в межах колегій, та визначалось, що вся практична діяльність здійснюється через юридичні консультації. Тільки особи, що стали членами колегій адвокатів, могли займатися адвокатською діяльністю. В окремих випадках з дозволу НКЮ УРСР до занять адвокатською діяльністю допускались особи, що не були членами колегій.

У розглядуваний період реформування адвокатури мало як негативні, так і позитивні наслідки, але роль останніх зводилася нанівець з прийняттям деяких правових актів, які порушували законність і обмежували права громадян. Так, була виключена участь захисника з певних категорій кримінальних справ, а потім і значно обмежена на стадії попереднього розслідування.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни форми організації адвокатури України залишилися без істотних змін.

Це підтвердило й Положення про адвокатуру УРСР 1962 р. Говорити про престиж адвокатури та ефективність її діяльності у цей період не доводиться, оскільки знову дали про себе знати недооцінка та приниження принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер основних законодавчих актів. Адвокатура все ще залишалася під пильним наглядом державних органів.

За встановленим правилом займатися адвокатською діяльністю могли виключно члени колегій та тільки у складі юридичних консультацій. Це значно обмежувало право багатьох кваліфікованих юристів на заняття адвокатською діяльністю, оскільки доступ до колегій адвокатів був дуже важким.

Подальший розвиток законодавства про адвокатуру України зумовлений затвердженням Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 p., яке надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньо-організаційних питань, здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською діяльністю. Разом з тим нове законодавство передбачало й повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегіями адвокатів. Так, Міністерству юстиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішень загальних зборів чи постанов президії колегії адвокатів у разі невідповідності їх чинному законодавству, ним встановлювався порядок надання адвокатами юридичної допомоги та оплати праці, здійснювались інші повноваження, пов'язані з загальним керівництвом адвокатурою республіки.

У другій половині 80-х років розпочалося оновлення всієї правової основи державного та суспільного життя України, формування в республіці правової держави. Виникла потреба у значному підвищенні ролі адвокатури.

Наприклад, постановою Президії ЦВК від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ по підготовці або вчиненню терористичних актів» була виключена участь захисника в суді при розгляді цієї категорії справ.

13 листопада 1989 р. з'їздом народних депутатів СРСР були прийняті Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності захисника у кримінальному процесі. Він став брати участь у справі з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення (ст. 14 Основ). З 1991 р. відповідно до Закону України «Про підприємництво» допускається здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видається Міністерством юстиції України особам, що мають юридичну освіту.

Таким чином, колегія адвокатів перестала бути єдиною можливою формою об'єднання адвокатів, а юридична консультація – єдино можливим місцем роботи.

10 квітня 1991 р. була затверджена Інструкція про оплату юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам, підприємствам, установам, організаціям і кооперативам. Вона закріпила основний принцип оплати юридичної допомоги – погодження між адвокатом і особою, що звернулася по правову допомогу.

В цей час виникли гостра потреба в реформуванні адвокатури і необхідність створення національного законодавства щодо адвокатури. Першим нормативним актом у цій сфері став Закон України «Про адвокатуру», прийнятий Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.