6. Організаційні форми проведення наукових досліджень і проектно-конструкторських робіт

Суб’єктами науково-технічної діяльності є юридичні та фі­зичні особи, які безпосередньо беруть участь у процесі створен­ня і впровадження науково-технічної продукції. Основним суб’єктом науково-технічної діяльності є науковий та науково- технічний працівник, який займається самостійно або у різно­манітних організаційних формах науково-дослідною, проект- но-конструкторською та іншою науковою діяльністю. Науко- во-технічна організація (НТО) — трудовий колектив, який ви­користовує засоби виробництва для створення і реалізації нау­ково-технічної продукції. НТО класифікуються: за формами власності на засоби виробництва; змістом та результатами діяльності; за ступенем підлеглості та організаційними форма­ми; ступенем самостійності.

За формами власності виділяють такі типи НТО: державні; колективні (акціонерні, кооперативні, громадські, державно- колективні, асоціації); іноземні (міждержавні, змішані); при­ватні.

За змістом та результатами діяльності, способом поєднан­ня наукових та виробничих функцій можна виділити такі типи НТО: інститут — організація загальнонаукового профілю, що спеціалізується на фундаментальних дослідженнях і відпові­дає за розвиток певної сфери науки; науково-дослідний інсти­тут (НДІ) — галузева (міжгалузева) організація, яка спеціалі­зується на прикладних дослідженнях, розробках і відповідає за науково-технічний рівень певної галузі, міжгалузевого ком­плексу (підгалузі) виробництва або науково-технічний напрям; проектно-конструкторські технологічні організації (ПКТО) — галузеві НТО, які спеціалізуються на конструкторських, тех­нологічних розробках, проектуванні нових або реконструкції діючих виробництв, відповідальні за конкурентоспроможність продукції, технології у певній галузі; інститути техніко-еконо- мічних досліджень, науково-технічної інформації, центри нау­кової організації праці виконують організаційні розробки, здійснюють консультаційні та інші науково-технічні послуги підприємствам та НТО; організації науково-технічного обслуговування — центри колективного користування приладами, устаткуванням, їх прокату, оренди, обчислювальні, комп’ю­терні, аналітичні, випробувальні, метрологічні, консульта­ційні, маркетингові, посередницькі центри, фірми, які нада­ють НТО та підприємствам різнобічні послуги щодо впрова­дження науково-технічних нововведень.

За ступенем самостійності розрізняють НТО: галузеві НТО у складі підприємств, які відповідають за організаційно-техніч- ний рівень виробництва, вдосконалення технологій, підвищен­ня якості, конкурентоспроможність, своєчасне оновлення про­дукції; НТО у складі компаній, корпорацій, науково-виробни- чих об’єднань, які несуть відповідальність за створення висо­коефективних комплексів машин, устаткування, технологіч­них процесів, що визначають інноваційний рівень галузі; НТО міністерств та концернів (асоціацій), що здійснюють досліджен­ня і розробки загальногалузевого характеру); академічні (АН України, спеціалізовані АН (інженерні, сільськогосподарські, медичні, педагогічні, суспільних наук); вузівські; міжгалузеві.

За організаційними формами і ступенем самостійності виді­ляють НТО: самостійні, підлеглі відомству; самостійні позаві­домчі (орендні, кооперативні, громадські, акціонерні); такі, що входять до складу різних об’єднань на правах самостійної оди­ниці; у складі підприємств, організацій на правах структурної одиниці або підрозділу; тимчасові (венчурні) цільові НТО.

Організаційна структура управління науково-технічними розробками — це упорядкована у просторі й часі спільність фахівців, яких об’єднує намагання досягти визначених цілей. Окреслюючи мету діяльності наукової установи, її стратегічні й тактичні завдання, напрями дій (що робити?), необхідно підібрати, розставити працівників (хто?), які мають виконува­ти намічене в установлені терміни (коли?) і з відповідною ре­зультативністю (як?).

Керівник у науково-технічній сфері повинен: завдяки своїм особистим якостям, досягненням у відповідному напрямі нау­ки бути діяльним керівником наукового підрозділу; відобра­жати інтереси, цілі та стратегії як вищого керівництва підприєм­ства, так і працівників підрозділу; входити до складу вищого керівництва, а не лише виступати у ролі консультанта; ство­рювати атмосферу здорової амбіційності, вмотивованості для досягнення відчутних успіхів у творчій діяльності.

Залежно від впливу значної кількості як зовнішніх, так і внутрішніх факторів трапляються різні види організаційних структур управління науково-технічною діяльністю. Найбільш розповсюджені такі їх види: організація за дисциплінами (тра­диційна, функціональна, профільна); управління проектами; організація за продуктом; матрична організація; венчурне управління.

Завдання підсистеми наукової підготовки виробництва в умовах великих наукових структур реалізують науково-до- с лі дні інститути або спеціальні конструкторські бюро (ЦКБ, СКБ), науково-дослідні лабораторії. Основною ланкою НДІ є науково-дослідний відділ, до складу якого на правах структур­них підрозділів можуть входити лабораторії, сектори, бюро.

Під організаційною структурою управління НТО розуміють сукупність основних та допоміжних відділів, секторів, бюро, лабораторій, макетних та експериментальних цехів, служб, адміністративно-управлінських підрозділів, форми їх спеціалі­зації та систему виробничих зв’язків. Структура НДІ визна­чається характером і обсягом виконуваних робіт, а також фор­мою його спеціалізації. Зазначимо, що структура основних науково-дослідних відділів та НДІ у цілому може формуватися за такими принципами: системним (тематичним, дисциплінар­ним), галузевим (функціональним), змішаним.

Організаційна форма наукових досліджень може бути різно- рівневою: від одного (групи, бригади, ланки, невеличкої фірми) до чотирьох чи п’яти рівнів (група — сектор (лабораторія) — відділ — відділення — НДІ), що залежить від багатьох фак­торів і насамперед від обсягів фінансування.

НТО профільного спрямування найбільш характерна в уні­верситетських умовах, коли під опікою проректора з наукової роботи перебувають, наприклад, такі наукові напрями, як: авіакосмічна техніка, інформатика та комп’ютерна технологія, чазерна технологія і хімічне машинобудування, порошкова металургія та зварювальне устаткування, теплова та ядерна енергетика, металообробка, органічна та неорганічна хімія тощо. Така конгломератна структура може мати місце і в ко­мерційній сфері, але за умови, коли корпорація є досить масш­табною, потужною, з багаторічними традиціями.

Звертатися до матричної структури (рис. 13.3) варто у ви­падку, коли є потреба вирішити чітко окреслену проблему в

Рис. 13.3. Матрична структура управління виконанням науко­во-дослідних робіт

чітко визначений термін. Причому проблема зачіпає інтереси, компетенцію, функції багатьох структурних підрозділів, які підпорядковані відповідним керівникам функцій (1,2,3 та ін.). Разом з тим обсяг виконуваних робіт, а вони можуть бути най­різноманітнішим, починаючи з проведення наукових експериментів і завершуючи столярними чи токарними операціями не завжди потребує залучення тих або інших фахівців на весь термін вирішення проблеми. Тобто виправданим є подвійну підпорядкування частини виконавців: безпосереднім керівний кам при виконанні звичних робіт і керівникові проекту в разі необхідності. Але пріоритетним є залучення фахівців, безумовно, вищого професійного рівня до виконання проектних робіт.

Керівником програми повинен призначатися, по-перше фахівець широкого профілю, який користується незаперечним авторитетом серед виконавців. Це має бути харизматичнаі особистість. А по-друге, керівник повинен мати такі важелі управління, які б гарантували своєчасне та якісне виконанні завдання, а саме: можливість безпосередньо розпоряджатись фінансовими, трудовими, матеріальними ресурсами, тобто на період вирішення проблеми, по суті, мати право юридичної особи.

Матрична форма організації управління, як засвідчує зарубіжний та вітчизняний досвід (наприклад, при проектуванні Tj виготовленні великогабаритних форматорів-вулканізаторів на київському науково-виробничому об’єднанні “Більшовик”), ефективна у випадку, коли треба значно (у 3—5 разів) скороти­ти термін циклу “наука-виробництво-споживач”.

Інколи цілком виправданим є укріплення матричної органі­зації деякими додатковими елементами на стику “наука-виробництво” чи/та “виробництво-споживання”, а саме: групою зв’яз­ку для розв’язання розбіжностей, помилок, які виникли у про­цесі виконання НДДКР; тимчасовою передачею персоналу, на­приклад, з науково-дослідного в дослідно-конструкторський підрозділ для передавання знань, досвіду, напрацювань щодо нового технологічного процесу; проблемною групою, як формою тимчасової багатофункціональної науково-проектної бригади, сформованої для подолання розбіжностей між сферою науково- дослідних та проектних робіт, виробництвом, маркетингом, спо­живанням; підрозділом нових розробок, який в скороченому від матричної структури вигляді продовжує діяльність у напрямі вдосконалення, модифікації впроваджених розробок.

Венчурна (від англ. venture — ризик) форма організації управління застосовується у тому випадку, коли виникає по­треба в успішно діючій, причому великій компанії, у якомога скорішому виконанні проекту з впровадження науково-техніч­них нововведень у виробництво, а далі — на ринку. До венчур­ної групи, зазвичай, входить декілька неординарно мислячих, ініціативних, з підприємницьким хистом фахівців на чолі з авторитетним організатором, який отримує необхідні повнова­ження у використані виділених коштів при мінімальному зов­нішньому втручанні щодо їх використання та організації робіт. Досить часто практикується створення декількох венчурних груп для роботи над однією проблемою, які діють в автономно­му режимі на конкурентних засадах.

Керівнику венчурної групи відводиться роль не лише орга­нізатора діяльності пошукового характеру, а і підприємця, який забезпечує гнучкість в плануванні, фінансуванні проекту, отри­манні очікуваної продукції, вихід з нею на ринок. Зазначимо, управління венчуром концентрується на швидкому, в надзви­чайно обмежених термінах, впровадженні на ринок обнадійли­вих науково-технічних нововведень.

Можливий варіант конгломератної, багатофункціональної с труктури, коли керівництво для вирішення стандартних проблем застосовує лінійно-функціональну структуру, для комп­лексних — матричну, для локальних — управління за проек­том. Застосування різних (крім лінійно-функціональної) струк­тур може здійснюватися у певній послідовності, а може й одра­зу, якщо ми подивимося на діяльність великих корпорацій, великих науково-виробничих об’єднань.

З метою ефективної координації та планування конструк­торських робіт в галузях машинобудування виділяються го­ловні науково-дослідні та конструкторські організації, на які покладено відповідальність за технічний рівень усіх машин, механізмів та іншого обладнання, що виготовляється у цих галузях машинобудування. На зазначені організації, крім без­посереднього виконання конструкторських робіт, покладаєть­ся методичне і координаційне керівництво роботами усіх кон­структорських організацій певної галузі або виду виробницт­ва. Крім головних організацій кожний вид машинобудування або вид виробництва має вузько- або предметно-спеціалізовані конструкторські бюро у складі заводів-виробників. У деяких видах машинобудування для великогабаритних та складних машин (прокатні та трубні стани, папероробні машини тощо) розробка проектів закінчується проектними інститутами на стадії технічних проектів, а на наступних стадіях проектуван­ня виконується конструкторськими бюро заводів, на яких ці машини виготовлятимуться.

Сучасна тенденція полягає у тому, що заводські конструк­торські підрозділи збільшують обсяги проектно-конструктор- ських робіт, залишаючи за конструкторськими інститутами лише вирішення особливо важливих проблемних питань.

На переважній більшості машинобудівних заводів функціо­нальні схеми управління передбачають розподіл відділу голов­ного конструктора (ВГК) підприємства на окремі відділи, які спеціалізуються на функціонально відокремлених частинах виробів або напрямках конструкторських робіт. Склад і найме­нування таких відділів визначається специфікою та галузевою приналежністю підприємства. У загальному вигляді такі відділи можуть мати, наприклад, такі назви: відділ каркасно- силових конструкцій, відділ систем і приладів, відділ електро­обладнання, загальнотехнічний відділ тощо.

Керівництво відділами здійснюють начальники відділів — заступники головного конструктора за напрямками роботи.

Вони вирішують усі питання і несуть відповідальність за ре­зультати роботи відділів, які їм підпорядковані. Для невели­ких за чисельністю та обсягами робіт ВГК такий принцип струк- туризації може бути реалізований шляхом створення дрібніших конструкторських підрозділів: секторів, груп, підгруп чи навіть окремих виконавців.

У рамках предметно-функціональної структури ВГК шля­хом розподілу та поглиблення спеціалізації конструкторських робіт є можливість сформувати дві групи підрозділів, а саме: спеціалізовані відділи для виконання тих чи інших проектно- конструкторських робіт, які звільнені від виконання другоряд­них, не властивих для них робіт, і відділи, що зорієнтовані головним чином на виконання функцій допоміжного та обслу­говуючого характеру. Наприклад, до складу загальнотехнічно- го відділу ВГК підприємства можуть входити: бюро плануван­ня, контролю та диспетчерування проектно-конструкторських робіт; експериментальна дільниця; бюро з розмноження тех­нічної документації. Така організаційно-структурна основа сприяє створенню умов для більш поглибленої диференціації робіт усередині кожного конструкторського відділу, впливає на підвищення продуктивності конструкторської праці.

Розробка проекту сучасної машини є складним трудомістким процесом, який потребує кваліфікованої роботи цілого конст­рукторського колективу. У процесі розробки проекту сучасної машини чисельність та якісний склад конструкторського ко­лективу змінюється при переході від однієї стадії проектуван­ня до іншої. Ці зміни обумовлюються насамперед специфікою конструкторських документів, яка розробляється на різних стадіях проектування.

Залежно від кваліфікації до конструкторів висувають різні посадові вимоги. Скажімо, головний конструктор проекту по- ішнен мати найвищу кваліфікацію та очолювати усі роботи з конструювання машини. Він вирішує усі технічні та органі­заційні питання у процесі проектування, починаючи від роз­робки технічного завдання і завершуючи здаванням машини в експлуатацію.

Провідний конструктор (конструктор І категорії) має висо­ку кваліфікацію, яка дає йому змогу керувати конструюван­ням певної складової частини машини. Провідні конструктори можуть розробляти основоположні конструкторські документи, а саме: креслення загальних видів та вузлів машини, най­важливіші схеми, технічні умови, пояснювальні записки, про­грами і методики випробувань, інструкції з експлуатації тощо.

Старший інженер (конструктор II категорії) розробляє, як пра­вило, креслення загальних видів складових машини (вузлів), скла­дальні та монтажні креслення, креслення складних деталей.

Інженер (конструктор III категорії) розробляє креслення загальних видів нескладних вузлів, складальні та монтажні креслення, креслення переважної більшості деталей, специфі­кації.

Старший технік, технік розробляють конструкторську до­кументацію на стадії робочого проектування, тобто креслення нескладних механізмів та деталей. Вони також розробляють різні види відомостей і таблиць. Конструктори цієї категорії, зазвичай, завершують конструкторське оформлення машин.

Кресляр виконує графічні роботи під безпосереднім керів­ництвом конструктора. Від кресляра вимагається знання пра­вил машинобудівного креслення та вміння використовувати ці правила у своїй роботі, безумовно, з використанням персоналі ного комп’ютера.

Під час конструкторських робіт для консультацій конструкторами можуть залучатися також хіміки, фізики, психологи соціологи та інші спеціалісти, які не є членами конструкторські кого колективу і не беруть безпосередню участь у розробці коні структорської документації. Винятком з цього правила є дизайнери, які хоча й не розробляють конструкторську документ тацію, але все-таки є повноправними членами конструкторських колективів.

Дизайнерів (спеціалістів з художнього конструювання) стали включати до складу конструкторських колективів у зв’язку з підвищенням вимог до нових машин з позицій промислова естетики. Безпосередніми завданнями дизайнерів є естетичні вирішення компонувань вузлів та машин у цілому, техніки естетичне вирішення компонувань окремих деталей та їх кольорове оформлення.

В умовах, коли над проектом машини працює конструкторський колектив, необхідна чітка організаційна система, яка да змогу координувати в рамках цього колективу роботу кожного її члена. Це означає, що керівник проекту умовно розділя машину на складові та доручає розробку конструкторської документації на них провідним конструкторам, які, у свою чергу, розділяють ці частини машин на окремі механізми та вузли, доручаючи їх розробку старшим інженерам та інженерам.

Згідно з вимогами стандартів ЄСКД усі креслення підляга­ють нормоконтролю. Це викликано необхідністю дотримання в проектно-конструкторській документації усіх норм і вимог державних, галузевих, заводських стандартів, досягнення в машинах, що проектуються, високого рівня стандартизації та уніфікації, комплектності документації, правильності позна­чень фізичних одиниць, скорочень слів тощо.

Нормоконтролю підлягає як проектна документація (технічна пропозиція, ескізний та технічний проекти), так і робоча доку­ментація, яка становить робочий проект. Текстові конструкторські документи (пояснювальні записки, технічні описи, технічні умо­ви, програми і методики випробувань, інструкції з експлуатації) також перевіряються щодо дотримання вимог нормоконтролю, як і у випадках графічної конструкторської документації.

Після виконання усіх зазначених вище робіт, проект маши­ни може бути переданий для практичного втілення певної ма­шини у металі. У виробництво передаються копії конструк­торських документів. Один екземпляр проекту машини конст­рукторська організація залишає у себе для контролю (конт­рольний екземпляр). Правила обліку, збереження та видачі виготовленої конструкторської документації єдині для всіх галузей промисловості країни і регламентуються відповідними стандартами ЄСКД.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ

Контрольні питання

1. Назвіть основні види державних стандартів в машинобу­дуванні, а також структуру та зміст ДСТУ “Система розроблен­ня та поставлення продукції на виробництво” стосовно правил виконання НДР та ДКР.

2. Визначте види та дайте характеристики наукових дослі­джень.

3. Які етапи здійснення науково-дослідних робіт?

4. Назвіть головні стадії проектування нових виробів і дай­те характеристику кожній з цих стадій.

5. Дайте визначення поняття технологічності конструкції виробів. Які питання вирішуються у процесі відпрацювання виробів на технологічність при їх проектуванні?

6. Назвіть головні показники, що характеризують техно­логічність виробів?

7. Які завдання переслідує впровадження автоматизації у проектно-конструкторських роботах?

8. Дайте визначення САПР та наведіть перелік завдань, які вона вирішує.

9. Розкрийте зміст робіт, які виконуються за допомогою ІПС при виконанні проектно-конструкторських робіт?

10. Розкрийте зміст процесу планування та звітності про виконання НДДКР.

11. Які джерела фінансування науково-дослідних та дослід­но-конструкторських робіт? Охарактеризуйте методи визначен­ня обсягів фінансування НДР.

12. Які критерії оцінювання ефективності НДР?

13. Які ви знаєте організаційні форми проведення НД ДКР?

14. Яка роль і місце проектно-конструкторських робіт в технічній підготовці виробництва нових виробів?

15. Дайте характеристику робіт, які виконуються конструк­торами різних кваліфікаційних груп.