Практичне заняття 1

Класифікація та зміни звуків

Фонетика (від грец. φωνητικος — звуковий, голосовий) у

широкому розумінні— розділ мовознавства, що вивчає звукову

систему мови в зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові

зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових

елементів між собою. Функціональний аспект звуків

мови виступає предметом вивчення у ф о н о л о г і ї

фонетика

поділяється на описову та історичну.

Завдання о п и с о в о ї фонетики полягає у встановленні

звукової системи мови на певному етапі її розвитку і функціонування.

І с т о р и ч н а фонетика вивчає формування звукової системи

протягом ряду періодів розвитку української мови, з'ясовує

виникнення або занепад звуків, еволюцію звукових явищ на шляху

до становлення фонетичної системи сучасної української мови.

Звуки мови, їхня акустична й артикуляційна характеристика.

Рухи і відповідні позиції

органів мовлення, пов'язані з вимовою того чи того звука, називають

а р т и к у л я ц і єю (від лат. articulatio — розчленовано

вимовляти).

Головними компонентами звуків людської мови є голос і

шум. Одні звуки творяться за участю самого голосу (голосні

звуки), інші — за участю голосу й шуму чи тільки

шуму (приголосні звуки).

До безпосередніх органів артикуляції належать гортань і три надгортанні

порожнини: глоткова, або фарингальна, ротова і носова.

3. Акустичні властивості мовних звуків

Звук як фізична сутність являє собою хвильове механічне коливання

частинок пружного середовища (газу, рідини, твердого

тіла). Звуком називають також відчуття, що виникає внаслідок дії

звукових хвиль на орган слуху — вухо.

Поняття фонеми. Співвідношення понять фонема, звук. Варіанти фонем.

Фонему (від грец. φώνημα — звук, голос) визначають як

мінімальну одиницю звукової будови мови, функція якої полягає

у розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць— морфем, а

через них і слів.

Наведені приклади демонструють

смислорозрізнювальну, або сигніфікативну (від лат. significare —

означати, значити, аналізувати), функцію фонем.

Призначення фонем полягає також у тому, що вони сприяють

ототожненню одних і тих самих морфем і слів. Відповідна функ- ція називається перцептивною (лат. perceptio — сприймання, розуміння,

осягнення).

Конкретна реалізація фонеми у мовленні називається в і д т і н ком,

або а л о ф о н о м (від грец. άλλος — інший, φωνή — звук),

фонеми.

П о з и ц і й н и м и називаються алофони,

зумовлювані певним фіксованим місцем фонеми у слові —

Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються

к о м б і н а т о р н и м и .

Сукупність позицій, у яких можлива відповідна

фонема, називається д и с т р и б у ц і єю

Основний алофон

— це один з ряду комбінаторних і позиційних алофонів даної

фонеми, тобто це конкретне поняття. І н в а р і а н т — абстрактне

поняття, що означає матеріальне узагальнення суттєвих для фонеми

ознак. Наприклад, інваріантом фонеми їді є така одиниця,

яка є приголосною, шумною, дзвінкою, зімкненою, твердою, не-

носовою.

Крім зазначених вище алофонів фонем у мовленні виявляються

і так звані ф а к у л ь т а т и в н і в а р і а н т и фонем

У фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних

і 32 приголосних фонеми.

Запис усного мовлення засобами фонетичного алфавіту на основі

звукового принципу називається ф о н е т и ч н ою транск

р и п ц і єю (лат. transcriptio, від transcribo — переписування).

Розрізняють деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію.

Запис живого мовлення з метою передачі тільки фонемного

складу слів без відтінків, зумовлених різними фонетичними умовами,

називається фонематичною транскрипцією

Фонематична транскрипція вельми близька до орфографічного

запису. В ній використовується значно менша кількість додаткових

знаків.

Обидва різновиди транскрипції мають велике значення, але використовуються

з різною метою