4. Характеристика основних видів сприймання.

Класифікують сприймання і залежно від форми існу­вання матерії: простору, часу і руху.

1) Сприймання простору. Щоб жити, людина повинна орієнтуватися в просторі. Сприймання простору є відображенням простору, що об'єктивно існує, тобто відображен­ням віддалі, розміру і форми предметів, їх взаємного роз­міщення і напряму, в якому вони знаходяться. Воно вклю­чає в себе (як точки відліку) оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповідне коригування рухів, орієнтацію очей. Відображення прос­торових властивостей відбувається в процесі рухової дія­льності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується спіль­ною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодію між якими контролює руховий аналізатор.

Відображення простору є можливим завдяки наявнос­ті у людини парних аналізаторів та їх функціональної асиметрії. Парні аналізатори дають людині змогу мати бінокулярний зір, бінау­ральний слух, бімануальний дотик, диринічний нюх. Функціональна асиметрія виявляється в тому, що один з аналізаторів при здійсненні певної діяльності ніби відіграє провідну роль. Ця роль є непостійною і змінюється при переході від од­ного виду діяльності до іншого. Наприклад, вухо, що домі­нує за гостротою слуху, не завжди є провідним при визна­ченні напряму звуку.

Сприймання форми предметів відбувається за допомо­гою зорового, тактильного і кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми предмета необхідне чіт­ке розрізнення його контура, що залежить від величини, віддаленості його від спостерігача та гостроти зору. При сприйманні предметів різної форми контур є найбільш інформативною ознакою, оскільки він — грань, що відді­ляє предмет від середовища і фону. Завдяки рухові зорова система, виділяючи межу між об'єктом і фоном, навчаєть­ся рухатися по ній. Кінестетичні відчуття, які виникають при цьому, не усвідомлюються, але мають важливе зна­чення як сигнали певних особливостей контурних ліній і кута зору. В людини ці процеси пов'язані з певною фор­мою образу об'єкта на сітківці ока і положенням очей відносно об'єктів, що сприймаються, а також із дотиком руки до них. При закріпленні цих асоціацій відбувається засвоєння перцептивних еталонів, і око навчається швид­ко визначати форму предметів попри зміни їх положення щодо спостерігача.

Дотикове сприймання форми предмета відбувається за допомогою тактильного і кінестетичного аналізаторів. Щоб визначити форму предмета, якого людина не бачить, вона обмацує його з різних боків, повертає в руках, обводить контур рукою, перевіряє правильність його сприймання.

Однією зі складових сприймання простору є сприймання напряму на об'єкт. Воно відбувається на основі вертикаль­ного положення тіла людини щодо поверхні землі. Тому у визначенні напряму, крім зорових відчуттів, мають зна­чення відомості, які надходять із кінестетичного і вестибу­лярного апаратів.

Перцептивна система людини не завжди адекватно відо­бражає дійсність. Про це свідчать помилки сприймання - зорові ілюзії. Вони властиві всім людям. Так, дівчина в бі­лій сукні здається повнішою, ніж у темній. Тканина в гори­зонтальну смужку повнить фігуру, а у вертикальну — ро­бить людину вищою.

2. Сприймання часу. Воно є відображенням у свідомос­ті тривалості, швидкості та послідовності подій.

Клінічні спостереження свідчать, що сприймання ча­су є результатом процесів відображення, що відбуваються в мозку. Хоча деякі дослідники стверджували, що в моз­ку існує самостійний центр часу, практикою це не підтвер­джено. Більше того, відомо, що порушення сприймання часу спостерігається при ураженні різних відділів мозку. Вітчизняні вчені вважають, що орієн­тування людини в часі відбувається за допомогою коркових відділів мозку. Збудження і гальмування мають пев­ну тривалість, відбуваються з певною швидкістю і зміню­ються в певній послідовності. Ритмічна зміна явищ у світі, у тому числі збудження й гальмування, і є основою відліку часу.

Сприймання тривалих часових проміжків значно за­лежить від характеру суб'єктивних переживань особис­тості. Так, час, заповнений інтенсивною цікавою діяльніс­тю, збігає ніби швидше, ніж тоді, коли людина бездіяльна. У сенсорно збіднених умовах спостерігається суб'єктивне сповільнення плину часу.

На сприймання часу впливають емоції людини: при позитивних емоціях виникає ілюзія прискореного плину часу, а при негативних - час суб'єктивно сповільнюється. Так само сприймання часу залежить від вікових особливостей людей: у дитинстві час минає суб'єктивно повільні­ше, а в дорослої людини - швидше. Отже, «чуття часу» не є вродженим. Воно розвивається в процесі життя залежно від діяльності людини й умов, у яких вона відбувається.

3. Сприймання руху. Суть його виявляється у відобра­женні зміни положення предметів у просторі протягом певного часу. Показ­никами руху є швидкість, прискорення і напрям.

За зорового сприймання інформацію про рух об'єкта можна отримати у два способи: у процесі фіксованого погляду і за допомогою рухів ока. У першому випадку рух відображається за рахунок зміни положення зображення об'єкта на сітківці ока, в другому - внаслідок функціонування око-рухової системи.

Спостереження за нерухомими об'єктами іноді поро­джує ілюзії, в яких рух сприймається як індукований, стробоскопічний або автокінетичний.

Ілюзія індукованого руху полягає в тому, що за відносно­го переміщення двох об'єктів рухомим здається об'єкт, який насправді є нерухомим. Місяць, який ховається за хма­ри, часто сприймається таким, що рухається.

Стробоскопічний рух ви­никає за швидкої зміни нерухомих картин, як у кіно. Подіб­на ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідов­них спалахах джерел світла, розміщених один за одним, і широко використовується в рухливій рекламі.

Автокінетичний рух спостерігається при фіксованому погляді на нерухому точку, яка світиться в темряві. Людині починає здаватися, ніби точка рухається.