Тема: 2 Людина в системі «Людина - життєве середовище»

1. Структура і властивості сенсорної системи людини.

2. Характеристика основних аналізаторів що забезпечують безпеку життєдіяльності.

3. Значення нервової системи у життєдіяльності людини.

4. Загальне уявлення про обмін речовин та енергії в організмі людини.

5. Раціональні умови життєдіяльності людини.

6. Психіка людини і безпека життєдіяльності людини.

7. Вплив негативних чинників на стан здоров’я людини.

Питання для самостійного опрацювання:

1. Роль біоритмів у забезпеченні життєдіяльності людини.

2. Психічні процеси і їх вплив на безпеку життя і діяльності людини.

3. Психічні властивості і їх вплив на безпеку життя і діяльності людини.

4. Основні визначення здоров’я людини.

Література:

Л-1 с.3-11, Л-2с. 5-9, Л-3 с. 5-13.

1. Структура і властивості сенсорної системи людини.

З усіх фізіологічних систем людини важливу роль в її безпеці життєдіяльності відіграють сенсорна та нервова системи.

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає всі його сторони за допомогою сенсорної системи, або органів чуттів.

З позицій безпеки життєдіяльності особливо важливим є те, що органи чуттів сприймають інформацію і сигналізують про різ­номанітні види і рівні небезпеки. Отримана інформація переда­ється в мозок людини; він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди виконавчим органам. Залежно від характеру одержаної інформації, її цінності визначається наступна дія людини.

Для з'ясування засобів відображення у свідомості людини об'єктів і процесів, що відбуваються у зовнішньому середовищі, необхідно знати, яким чином побудовані органи чуттів і мати уяву про їхню взаємодію.

Аналізатори — це сукупність взаємодіючих утворень перифе­рійної і центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколиш­ньому середовищі, так і всередині самого організму.

На думку І.П. Павлова, будь-який аналізатор складається з трьох частин: периферійної (або рецепторної), провідникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси за оцінкою біологічної значимості подразника.

У сучасній фізіології розрізняють вісім аналізаторів: зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, шкірний (або тактильний), вестибу­лярний, руховий і вісцеральний (або аналізатор внутрішніх орга­нів). Проте в системі взаємодії людини з об'єктами навколишнього середовища головними або домінуючими при виявленні небезпеки виступають зоровий, слуховий та шкірний аналізатори. Інші ана­лізатори мають другорядне значення для отримання інформації про зовнішній світ і орієнтування в ньому.

Водночас необхідно враховувати також і ту обставину, що в сучасних умовах є багато небезпечних чинників, що здійснюють надзвичайно важливий біологічний вплив на людський організм, але для їхнього сприйняття немає відповідних природних аналі­заторів. Це насамперед стосується іонізуючих випромінювань, електромагнітних полів, електричного струму. Людина не спро­можна їх відчути безпосередньо, а починає відчувати лише їх опо­середковані (переважно небезпечні для здоров'я) наслідки. Для усунення цього недоліку розроблено різноманітні технічні засоби, що дають змогу відчувати іонізуюче випромінювання, «чути» радіохвилі та ультразвук, «бачити» інфрачервоні випроміню­вання, наявність електричного струму та ін.

Усі аналізатори в принциповому структурному плані однотипні. Вони мають на своїй периферії апарати, що сприймають подраз­ники, — рецептори, в яких і відбувається перетворення енергії подразника в процес збудження (нервові імпульси). Від рецепторів по сенсорних (чуттєвих) нейронах і синапсах (контактах між нервовими клітинами) ці імпульси надходять у центральну нервову систему, у її вищий відділ — кору головного мозку, де і формуються відчуття. Розрізняють такі основні види рецепторів: механорецеп-тори, що сприймають механічну енергію: до них належать рецеп­тори слуховий, вестибулярний, руховий, частково вісцеральної чутливості; хеморецептори — нюховий, смаковий; терморецептори, які має шкірний аналізатор; фоторецептори — зоровий аналізатор та інші види. Кожен рецептор виділяє із множини подразників зовнішнього і внутрішнього середовища свій адекватний подраз­ник. Цим і пояснюється дуже висока чутливість рецепторів.

Усі аналізатори завдяки своїй однотипній будові мають загальні психофізіологічні властивості:

• надзвичайно високу чутливість до адекватних подразників;

• абсолютну, диференційну та оперативну межу чутливості до подразника;

• здатність до адаптації;

• здатність до тренування;

• здатність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника;

• постійну взаємодію один з одним.

Чутливість аналізатора близька до теоретичної межі й у сучас­ній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подраз­ника, вплив якої дає відчуття.

Абсолютна межа має верхній та нижній рівні. Нижня абсо­лютна межа чутливості — це мінімальний розмір подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа — максимально допустима величина подразника, що не викликає в людини біль.

Здатність до адаптації — це можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високих інтенсивностях подразників чутливість знижується і, навпаки, при низьких — під­вищується.

Здатність тренуватися виражається як у підвищенні чутли­вості, так і в прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів тощо).

Здатність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника полягає в тому, що людина може відновити у своїй сві­домості на коротку мить побачену характеристику або почуті зву­кові інтонації. Така «інерція» відчуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу сильно залежить від інтенсив­ності подразника і навіть у деяких випадках обмежує можливість аналізатора.

Відомо, що навколишній світ багатогранний і лише завдяки влас­тивості аналізаторів взаємодіяти один з одним відбувається повне сприйняття людиною об'єктів і явищ зовнішнього середовища.