7.2. Українська філософія 19 – початку 20 ст.

Українська філософія 19 – початку 20 ст. представлена такими іменами як М. Костомаров, П. Юркевич, М. Драгоманов, І. Франко.

М. Костомаров (1817 – 1885) – видатний історик, етнограф та громадський діяч. У своїх книгах та статтях М. Костомаров проаналізував основні риси української духовності та порівняв її з духовністю російською. Відштовхуючись від цього, він дійшов до висновку, що український народ має свої, самобутні етнопсихологічні характеристики (етнос – означає народ), які відокремлюють його серед інших народів, зокрема російського. В українського народу трагічна історія, але Костомаров був впевнений, що український народ неминуче відродиться як самобутній національний етнос.

П. Юркевич (1827 – 1874) – видатний український філософ, що широко відомий, перш за все, своєю “філософією серця”. За Юркевичем, в серці людини (у духовному розумінні цього слова) міститься найглибша основа людського існування та джерело її етичних переконань. Розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Індивідуальність людської особи один лише розум (без серця) не здатен відобразити, бо він формує думки через узагальнення і не знає індивідуального, неповторного. Серце, коли знання укорінюється у ньому, надає людському пізнанню шуканої цілісності. Серце рятує людське пізнання від крайнощів західного раціоналізму. Цілісність пізнання відновлюється через відкриття духовної перспективи, що у нескінченній глибині веде до Бога.

П. Юркевич був релігійним філософом. У своїй філософії він розгорнув цілу систему доказів щодо серця (відповідно до християнської традиції) як найсуттєвішого органу, що є осереддям всієї тілесної та духовної діяльності людини. Юркевич показує, що серце – моральний стрижень людини; лише серце здатне передавати всі нюанси морального стану людини. Серце є центром всіх пізнавальних дій людської душі. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – йде від серця. Серце є джерелом волі людини та її бажань, воно зачинає та породжує рішучість людини на ті чи інші вчинки. Серце є охоронцем усіх тілесних та духовних сил людини. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Слід віддати Богові своє серце, щоб стати Йому вірним у думках, словах і справах.

М. Драгоманов (1841 – 1895) – український історик, мислитель, громадський діяч. Відстоював ідею безупинного людського прогресу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинутих осіб. Національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії та свободи. Був впевнений, що можливості людського розуму та наукового пізнання потенційно безмежні. Істина, на його думку, лежить у раціональній площині. Як український патріот, М. Драгоманов закликав до піднесення національної самосвідомості, запорукою чого є національна освіта та розвиток культури.

І. Франко (1856 – 1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Основою світогляду І. Франка був матеріалізм. В основі всього сущого, як відзначав Франко, лежить матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. Франко писав: “В дійсності, в природі все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”. Природа створила людину з її високою організацією. Свідомість – результат поступового та складного розвитку матерії.

І. Франко був впевнений у пізнаванності світу. Природа, на його думку, є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо саме знання законів природного розвитку полегшить людське життя. Матеріалістична філософія дає можливість об’єктивно з’ясовувати факти. І це є необхідним не тільки задля досліджень зовнішнього світу, а й для вивчення закономірностей суспільного розвитку.

Щодо своїх соціально-філософський позицій, то І. Франко виходив з того, що історію творить народ (людський загал). Саме він вирішує свою долю. Провідним чинником майбутніх історичних зрушень виступить прогрес у науковій та технічній галузях. Притім, Франко критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії. Про комуністичний рух він казав так: “програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій”. У центр своїх соціальних міркувань Франко завжди ставив людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів. Він закликав до наукового вивчення творчого процесу (чи в художній, чи в науковій галузях). Щодо релігії, то попри свій матеріалізм, І. Франко вбачав в ній моральну опору людства, яка нічим не замінима і в часи лихоліть, і в мирну добу.