Вивчення змісту наступного питання пропонується студентам для самостійного опрацювання.

5.Адвокатура в контексті судово-правової реформи в Україні

Відстежуючи історичні шляхи виникнення і становлення нинішньої адвокатури, ми констатуємо, що своєю появою адвокатура, незалежно від часу та географії, зобов'язана перш за все утвердженню інституту судів. Саме в судах різних форм і видів, де вирішувалась доля людини, з часом виникала потреба в захисті від обвинувачення.

З розвитком виробництва і торгівлі для вирішення спорів виникли спеціалізовані суди, а відтак народився інститут представництва. Представництво і захист удосконалювали свою діяльність, підлаштовуючись, з одного боку, до насущних потреб населення, а з другого, до процесуальних норм судочинства.

Адвокатура віками була і залишається, передусім незмінною супутницею і помічницею судової системи. Зміни і реформи судової системи безпосередньо впливають, а нерідко і визначають адекватні зміни в організації та діяльності адвокатури. За будь-яких умов адвокатура залишається недержавною самостійною інституцією.

Судово-правова реформа в незалежній Україні, безумовно, багато в чому визначає характер змін у нинішній адвокатурі. Закон "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" наочно демонструє таку послідовність, підлаштовуючи адвокатуру під реформаторські Закони у сфері судочинства. Так, Закон України "Про безоплатну правову допомогу" та новий КПК заклали певні трансформації в інституті адвокатури, і нам належить проаналізувати, наскільки ці запрограмовані зміни відповідають інтересам адвокатури, та їхню адекватність чинному законодавству України та міжнародним стандартам щодо адвокатури, які офіційно сприйняті Україною.

Для цього нам доведеться вдатися до аналізу єдиної конституційної норми, де згадується адвокатура, - ст. 59 КУ "Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Визначальні положення, встановлені цією конституційною нормою є такими:

1. Кожен має право на правову допомогу.

2. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

3. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

4. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

У процесі судово-правової реформи при вирішенні питань, із забезпечення права на правову допомогу належало, не відхиляючись від конституційних настанов вирішити у законодавчому порядку:

1. механізм державного забезпечення права на правову допомогу кожного, хто її потребує;

2. механізм надання державою правової допомоги безоплатно у випадках, передбачених законом;

3. забезпечити кожному вільний вибір захисника своїх інтересів;

4. вирішуючи усі попередні питання, урахувати і пов'язати надання правової допомоги з адвокатурою, статус якої визначено п.4 ст. 59 КУ "Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

Приймаючи закони в руслі регулювання питання про правову допомогу з обов'язковим залученням до цієї справи адвокатури, законодавець зобов'язаний ураховувати офіційні тлумачення Конституційного Суду України щодо цього питання.

Зокрема, в офіційному тлумаченні частини першої статті 59, даному в Рішенні Конституційного Суду № 13-рп/2000 від 16.11.00, говориться: "... адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах" (частина друга статті 59 Конституції України);

Конституційний Суд характеризує адвокатуру як:

1. спеціально уповноважений, недержавний професійний правозахисний інститут;

2. однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення;

3. надання правової допомоги в судах та інших державних органах. Доступність якісної правової допомоги - нагальна вимога часу.

Це зобов'язує владу створити належні умови для ефективної реалізації конституційних вимог.

Ще не так давно в Україні наданням юридичних послуг та правової допомоги займалися створені ще за радянських часів юридичні консультації, територіально прив'язані до районів і об'єднані в обласні колегії адвокатів, так би мовити, - статусна адвокатура і приватний сектор, створений самостійними адвокатськими структурами та приватними адвокатами.

Між територіальною (статусною) та приватною адвокатурами складалися цілком природні конкурентні відносини, в яких перша була поставлена державою в гірші умови, а друга користувалась неписаними, але відчутними перевагами.

Саме на територіальні юридичні консультації лягав тягар надання правової допомоги у справах за призначенням слідчих та судів. У відсотках до загальної кількості кримінальних справ, забезпечуваних адвокатами районних ЮК, група справ за призначенням становили в середньому по Україні 12%. Більшість таких справ були, як правило, безплатними і забезпечувалися адвокатами юрконсультацій по інерції радянських часів. Як правило, безплатними тому, що нерідко суди за зверненням адвоката стягували із засудженого суму гонорару за здійснення захисту.

Подібна ситуація складалася і з обслуговуванням пільгових та незаможних верств населення, двері для яких відкриті лише в районних ЮК. З тією різницею, що ніколи адвокати не зверталися до суду за стягненням вартості виконаної роботи. Сьогодні можна з упевненістю констатувати, що весь цей час тягар надання правової допомоги збіднілим верствам населення лягав на юридичні консультації, які існували всупереч відсутності будь-якої політики держави щодо цього питання.

Ринок правових послуг вимагав регулювання з боку держави у вигляді закону, який створив би цивілізовані, сучасні, морально виважені та фінансово взаємовигідні правила у сфері цих незвичайних та непростих правовідносин між суб'єктами надання послуг та їхніми споживачами. Незвичайність згаданих правовідносин полягає у тому, що основна їх маса виникає і відбувається безпосередньо у сфері судочинства на всіх його стадіях.

Доступність правової допомоги гарантується наявністю мережі юридичних установ, здатної забезпечити населення країни доступною, всебічною та якісною юридичною допомогою. Природно, що термін "доступність" передбачає у тому числі і ціновий фактор.

В Україні, на жаль, не була панівною аксіома, що сильна адвокатура - це серйозний стабілізуючий фактор у суспільстві і державі. Реальна можливість громадянина звернутися до професійного адвоката і отримати правильне та вичерпне роз'яснення закону, а за необхідності і надійну кваліфіковану допомогу у відновленні порушених будь-ким, у тому числі і державою, прав є універсальним, випробуваним століттями інструментом стабілізації, без якого існування сучасного суспільства й істинно демократичної правової держави неможливе.

Правова держава, а Україна за визначенням ст. 1 Конституції України, є саме такою, зобов'язана гарантувати своїм громадянам право на доступну, якісну та дієву правову допомогу. Це можливо лише за таких умов:

а) налагодження системи підготовки достатньої кількості висококваліфікованих юристів;

б) створення сильної і незалежної, асоційованої на добровільних засадах та принципах повного самоврядування адвокатури;

в) реалізація забезпечення на законодавчому рівні, з одного боку, конституційного права кожної людини на своєчасну та якісну правову допомогу, з другого-заборона будь-яких спроб з боку службових осіб ставати на перешкоді чіткого виконання адвокатом чи іншою уповноваженою на те особою своїх обов'язків щодо надання правової допомоги.

Щодо налагодження якісної підготовки достатньої кількості юристів, то це турбота Міністерства науки та освіти.

Невідкладною ж вимогою сьогодення щодо повного вирішення проблеми повного забезпечення населення доступною, якісною та дієвою правовою допомогою є те, що організаційна модель адвокатури має бути узгодженою з менталітетом народу, його соціальними досягненнями та можливостями і водночас саме вона, адвокатура, мусить бути на крок попереду від свого суспільства, вказуючи і виборюючи йому шлях поваги і довіри до Конституції та законів України.

Вирішення питання про забезпечення населення доступною за ціною та безплатною правовою допомогою полягає у підтримці регіональних колегій адвокатів, що об'єднують районні юридичні консультації. Саме цю адвокатуру можна назвати статусною адвокатурою, тобто такою, на яку буде спиратися держава при вирішенні декларацій, закладених у ч. 1 ст. 59 КУ. Це питання більш ніж актуальне, нагальне.

Прийняттю Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передувала тривала дискусія навколо декількох проектів законів про адвокатуру та про доступну правову допомогу, кожен з яких пропонував власний шлях вирішення цієї проблеми, вважаючи його найбільш оптимальним. На жаль, кожен з них лише частково вирішував продекларовані завдання. Майже всі проекти містили положення, неприйнятні для створення нової моделі адвокатури. Насамперед йдеться про запрограмовану у разі прийняття Закону примусову належність адвоката до певного республіканського об'єднання. В одному випадку - до Всеукраїнської палати адвокатів (ВПА), а у другому - до Національної професійної палати адвокатів України (НППАУ).

На той час автори Науково-практичного коментаря до Закону України "Про адвокатуру" справедливо стверджували, що "... адвокатура об'єднує всіх осіб, які набули права займатися адвокатською діяльністю"' На цьому фоні загадковим виглядав висновок авторів про те, що: "...добровільність об'єднання адвокатів в адвокатуру безпосередньо пов'язується з обов'язковістюналежності до неї тих, хто набув статусу адвоката". Остання фраза не тлумачила питання: автори констатують стан речей чи виступають за обов'язковість вступу до об'єднання.

Хибність цих положень, на наш погляд, полягала у тому, що, закладаючи в фундамент майбутньої адвокатури благородні засади "верховенства права та поваги до прав людини", автори відмовляли самим адвокатам у повазі до їхніх прав - добровільності вибору вступу до тієї чи іншої асоціації. З іншого боку, усі проекти підходили до організації адвокатури не знизу, а згори, тобто республіканського органу, під який і будуть формуватися майбутні місцеві асоціації.

За радянських часів саме така організація давала змогу тримати адвокатуру в досить жорстких рукавицях. А якщо до цього додати, що голова обласної колегії призначався за умов обов'язкового погодження кандидатури з обкомом КПРС, то слухняність адвокатури у принципових питаннях була беззаперечною. Адвокатура незалежної України не може базуватися на принципах примусової належності до будь-якого об'єднання. Це суперечило б принципу незалежності адвокатури і конституційним положенням про добровільність вступу та об'єднання громадян у будь-яку спілку чи асоціацію.

Тільки дуже приблизним уявленням про адвокатську роботу можна було пояснити рекомендації окремих авторів щодо комплектування адвокатського корпусу. Зокрема, пропонується стаж роботи у якості судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, юрисконсульта, помічника судді (!?), помічника прокурора (!?) ототожнювати зі стажем помічника адвоката, що надаватиме право претендувати на роль адвоката. Сюда ж зараховувалися і фахівці зі стажем викладачів юридичних дисциплін професійно-технічних, вищих та післядипломних закладів освіти, працівники науково- дослідних установ, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, якщо такі посади вимагали вищої юридичної освіти. Практично за цим проектом адвокат - це не професія, а нескладне ремесло, яке може здійснювати практично будь-який юрист. Автор виступає проти такого зневажливого та спрощеного підходу до адвокатської професії.

Щоб відчути різницю в культурному рівні між нашими парламентарями та їхніми колегами з ЄС, слід проаналізувати моделі набуття адвокатського звання в державах з незрівнянно давнішими традиціями в цих питаннях.

Прикладом для формування адвокатського корпусу може бути Франція, де діє одна з найстаріших у Європі адвокатур. Згідно з останніми поправками, чинними на території Франції і в її протекторатах з першого січня 1992 р., обов'язковими умовами для прийняття в адвокати є: наявність французького громадянства чи громадянства однієї з країн ЄС; вища освіта (магістр) лише того навчального закладу, який визнається Францією; складання адвокатських іспитів - двох письмових та одного усного;

проходження річного теоретичного курсу з подальшим складанням іспиту у попередньому форматі. Після виконання всіх зазначених процедур претендент допускається до складання присяги. Але і це ще не все. Після складення присяги претендент на звання адвоката проходить стажування протягом двох років і лише після цього отримує свідоцтво адвоката з подальшою реєстрацією як член колегії адвокатів.

Щоб потрапити до рядів баристерів в Англії, за встановленими у XIX ст. правилами, крім вищої освіти вимагалось мати стаж практики не менше трьох років, а за відсутності вищої освіти - не менше п'яти років. І лише після 16 років практичної діяльності баристером кандидат міг набути звання "5ег]апі о£ Іаш".

Автор завжди був і залишається стійким прихильником асоційованої адвокатури з метою її якісного і організаційного посилення і завжди виступав за втілення високих професійно-етичних вимог до адвокатів і такою ж відповідальністю останніх перед своїми колегами. Різко виступав (у тому числі і за радянських часів) проти засмічення адвокатури людьми, що скомпрометували себе в інших "конторах".

Отже, тенденція до збереження асоційованої адвокатури на базі існуючих обласних колегій адвокатів виправдана. Справді, чи можна назвати адвокатурою будь-яку кількість приватних контор чи приватних адвокатів, необтяжених корпоративною відповідальністю? Звичайно, ні. Інша справа, чи виправданим було б, з позицій закону, силоміць заганяти всіх адвокатів під один дах. Знову ж таки, це неприпустимо з огляду на Конституцію України.

Поєднання принципу добровільності з бажаною корпоративністю, що покликана гарантувати, з одного боку, високу якість правових послуг, сумлінність адвоката, його порядність і надійність, а з другого - правовий і соціальний захист самого адвоката залишалось наріжним щодо створення в майбутньому найбільш оптимального механізму адвокатського об'єднання.

Закон "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі Закон), який набув чинності у повному обсязі, виправдав ряд очікувань юридичної спільноти і громадськості. У Законі знайшли своє теоретичне вирішення на сучасному рівні такі питання, як виокремлення адвокатури в єдину недержавну організаційну самоврядну організацію, на яку за конституцією покладено функцію забезпечення права на захист і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах, та інших державних органах. Значно розширено і конкретизовано гарантії адвокатської діяльності і адвоката під час здійснення ним своїх адвокатських обов'язків.

Чинний КПК і Закон визнають адвокатуру особливою професійною ланкою в системі судочинства, що потребує нестандартного організаційного оформлення. Здійснюючи процесуальну причетність до таємниць досудового слідства і "святая- святих" судочинства - матеріалів судової справи і будучи носієм професійних таємниць, адвокат виростає у постать, від якої значною мірою залежить авторитет правоохоронних органів і судової влади.

Важко собі уявити руйнівні наслідки для адвокатури, а отже, і для всього судочинства, коли адвокат буде вільний від обов'язку зберігати в таємниці конфіденційну інформацію свого підзахисного. З цього моменту підривається основа основ адвокатури - професійна конфіденційність і доцільність існування всього інституту втрачає свій сенс. А що таке судочинство без адвокатури, світ уже знає.

Нинішня організація адвокатури багатьох європейських країн в основному спирається на сильні регіональні колегії: провінцій, земель, штатів. Останні ж на добровільних засадах об'єднуються в асоціації у масштабах країни. Тобто здійснюється висхідний принцип "знизу вгору", коли сильні провінційні колегії здатні створити національну спілку з чисто представницькими повноваженнями, які відповідають загальним інтересам. Така організація дає змогу, з одного боку, уникати командної централізації, а з другого - підтримувати потрібний клімат і співвідношення на провінційному рівні.

За Законом українська адвокатура створюється також знизу до верху тобто, починаючи з регіональних конференцій адвокатів і закінчуючи республіканським з'їздом адвокатів.

У країнах, що побудували правову державу (США, Німеччина, Франція, Англія, Швейцарія та ін.),унеможливлено участь адвоката як у суді, так і на досудовому слідстві, якщо він не має відповідного статусу належності до однієї з адвокатських корпорацій, незалежно від бажання обвинуваченого чи підсудного. Останні мають право обирати собі захисника лише зі складу місцевих адвокатських об'єднань. Належність до професійної асоціації передбачає високий професіоналізм і корпоративну відповідальність.

Так, у Франції лише з 1991 р. діє Національна рада адвокатури - колегіальний орган, який здійснює регулювання питань, що стосуються етичних сторін адвокатської діяльності. Слід особливо підкреслити, що ст. 114 КПК Франції ставить за обов'язок магістрату роз'яснювати обвинувачуваному його право вибирати собі захисника лише з-поміж адвокатів чи з-поміж адвокатів-стажистів, чи з-поміж повірників, а у разі неможливості зробити вибір - самому призначити захисника, якщо обвинувачуваний подав про це клопотання.

В Італії, Франції, Японії, Англії до участі в судах вищих інстанцій допускаються навіть не всі адвокати, що належать до певної асоціації.

У Німеччині кожен адвокат зобов'язаний відкрити своє бюро при тому вищому земельному суді чи земельному суді, де його допущено до адвокатської практики. Адвокати, що діють в окрузі того чи іншого вищого земельного суду, створюють одну колегію адвокатів. Існуючі у ФРН колегії адвокатів створюють Федеральну асоціацію. Всі допущені до адвокатської діяльності юристи США об'єднані в асоціацію юристів штату.

З набранням чинності Закону Національна асоціація адвокатів України стає єдиною організацією, яка виконує визначену конституцію і наведену вище функцію.

На наш погляд не всі питання знайшли в Законі відповідь, адекватну потребам часу. Але про це мова далі.