3.Адвокатура незалежної України

Адвокатура незалежної України розпочала свій шлях не з нуля. Попри зневажливе ставлення до адвокатури як до інституту, який радянська система змушена була терпіти перед міжнародною спільнотою, наперекір процесуальним обмеженням адвоката в радянському судочинстві, а може, і завдяки останнім, у тоталітарній державі виросло і загартувалося у процесуальних баталіях покоління юристів досить високого рівня.

60-90-ті роки XX ст. стали періодом перегляду кримінально-процесуальних стандартів у напрямі лібералізації положень щодо повноважень адвоката-захисника на попередньому слідстві та в судочинстві. А з середини 70-х років з адвокатом як процесуальною фігурою змушені були всерйоз рахуватись слідчі та судові органи.

І хоча прокуратура де-факто залишалась головним наглядачем від партії в судочинстві, і саме на неї покладалось розслідування найбільш небезпечних, на погляд КПРС, кримінальних справ, а судова система, як і раніше, повністю контролювалась єдиною правлячою партією, суди іноді (з дозволу тієї ж партійної верхівки) переступали табу щодо ідеалізації позиції прокурора в судовому процесі, і не останню роль в таких незапланованих кроках відігравали саме адвокати.

Більше того, останні десятиріччя минулого століття ситуація склалась таким чином, що негласним осередком юридичної думки в районних центрах, як правило, вважалася саме юридична консультація. І зовсім не тому, що там працювали найрозумніші. Справа у тому, що сама система позбавляла суддів та слідчих самостійності у прийнятті професійних рішень а відтак - і самовдосконалюватися. Слідчий та судця діяли під пильним наглядом прокурора району. Останній же, будучи за партійною номенклатурою обов'язково членом бюро райкому партії, міг діяти самостійно лише в певному діапазоні, не переступаючи меж партійної дозволеності.

Все це з роками перетворювало навіть розумних людей на слухняних виконавців партійної волі. Така заангажованість притупляла бажання мислити творчо і самостійно.

Державний обвинувач (як правило, помічник прокурора) приходив у судове засідання з категоричним наказом вимагати певної міри покарання і не міг відступити від вказівки прокурора, не порадившись з ним. Це нерідко призводило до того, що державний обвинувач, який брав участь у судовому процесі кілька днів, місяць чи більше, вочевидь впевнившись у тому що справа зліплена бездарно, неякісно і практично розвалилася на очах учасників судового засідання та аудиторії, у своєму судовому виступі вимагав наказ прокурор, ніби судового засідання і зовсім не було.

Нерідко і сам державний обвинувач, прекрасно оцінюючи своє безглузде становище, безпомічно розводив руками, мовляв, що вдієш, так наказано...

Серед цієї сірої та покірної маси юридичних чиновників, які добровільно обрали свій шлях служіння Феміді, адвокатура була острівцем вільної думки, незалежної від партійних вказівок. Це давало адвокатам змогу відкрито боротися на теренах кримінального судочинства, відстоюючи права підзахисного аж до найвищих судових інстанцій і часто доволі успішно.

Приклад. Сігал Дмитро Захарович, інвалід війни, у шестидесяті роки минулого століття працював продавцем господарських товарів в одному з донецьких магазинів. Після одного з гучних Пленумів ЦК КПРС, який в черговий раз вирішив "посилити боротьбу зі злочинністю", народ, як водиться, крикнув - "одобрямс", а правоохоронці кинулись боротися з тими, на кого "розсердилася" КПРС. Цього разу вона знову "розсердилась" на Бронштейнів, Рабіновичів та інших "небезпечних злочинців". На цій хвилі і була порушена справа про крадіжки соціалістичного майна в особливо значних розмірах на Дніпропетровській лакофарбовій фабриці. До кримінальної відповідальності було притягнуто більше сотні людей. Справа містилася в більш як шестистах томах. З-поміж інших, було притягнуто до відповідальності та засуджено до 15 років позбавлення волі Д. З. Сігала.

Ця справа цікава тим, що вона є майже хрестоматійною щодо єзуїтського використання лиховісного положення Кримінально-процесуального кодексу про право суду повертати справу на додаткове попереднє слідство.

До мене як до адвоката з проханням взятися за цю справу звернулися родичі засудженого, який відбув 7 років у радянських таборах. Фактично я брався за справу без усякої надії на успіх, бо всі строки оскарження минули, а пил давності густо покрив усі огріхи слідства.

Ознайомившись зі справою, я не повірив власним очам. Із шестисот томів справи я віднайшов неповних 6-7 аркушів, де лише у свідченнях завідувача складу фабрики мимохіть згадувалось прізвище засудженого. Жодного прямого доказу провини Д. З. Сігала у викраденні соцвласності у справі не було. Двічі суди розглядали скаргу нещасної, скаліченої війною людини. Двічі судді не знаходили провини в діях останнього і відправляли справу на додаткове попереднє слідство, але жоден суддя не наважився звільнити Д. З. Сігала з-під варти. І двічі слідчі, не виконавши жодної слідчої дії, направляли справу до суду. Третій склад суду не витримав прокурорського натиску, махнув рукою на власну совість і засудив Д. З. Сігала до 15 років позбавлення волі.

Пройшовши всі офіційні інстанції, адвокат потрапив на прийом до тодішнього голови Верховного Суду В. Г. Зайчука. Досить уважно вислухавши мене, він запитав: "Ви хоч розумієте, чого від мене вимагаєте? Шістсот томів справи, 7 років засуджений відбуває покарання, а ви стверджуєте, що він невинен!". Я відповів, що готовий нести відповідальність за кожне слово своєї скарги. На скарзі з'явилась резолюція: "витребувати". Так справу було витребувано, а згодом і з'явився протест голови Верховного Суду. Всі рішення судів щодо Д. З.

Сігала були скасовані, а справу знову ж таки було направлено на додаткове розслідування. Цього разу слідчий змушений був припинити справу за відсутністю доказів про наявність у діях Д. З. Сігала ознак злочину. Людині, якій довелося без вини втратити 7років життя, інваліду Великої Вітчизняної війни, згідно з радянськими законами, виплатили заробітну платню за два місяці, і ніхто перед ним не вибачився за допущені помилки, і нікого не було покарано. Закон ретельно оберігав правоохоронців від свого ж народу. Д. З. Сігал помер через 8 місяців після звільнення його з-під варти

Приклад. У другій половині 70х років минулого століття в одному з великих обласних центрів України була сфабрикована кримінальна справа проти К. Відому через свою публічну професію у великому місті жінку звинуватили у вбивстві власної матері. Слідчий районної прокуратури, грубо порушуючи закон і всі етичні правила слідства, взяв підозрювану під варту, а вже потім, щоб виправдати свої дії, сфальсифікував докази, підганяючи їх під власну версію обвинувачення. Ганебну роль у цій справі відіграли судові медики, які, на догоду слідчому, підганяли свої висновки під позицію слідства.

Під тиском прокуратури районний суд засудив К. за вбивство власної матері до 10 років позбавлення волі. Це було не тільки суворе та незаслужене кримінальне покарання. За людиною, як страшна химера, прикута до неї судовим вироком, невідступно котилася похмура слава матеревбивці. Останнє було страшнішим за вирок суду. Це був суд власних дітей і близьких, це була професійна смерть людини, що належала до публічної сфери і гуманної професії.

Стійкість та мужність самої засудженої, віра в неї її близьких і надзвичайна наполегливість адвоката, з одного боку, безліч відвертих безглуздостей та прогалин у слідстві, ретельно зібраних адвокатом - з іншого, попри відвертий опір обласної прокуратури, змусили прокурора України в порядку судового нагляду внести протест, наслідком якого було скасування вироку районного суду і всіх інших судових інстанцій та направлення справи, як тоді водилося і як це було до введення нового КПК в незалежній Україні, на додаткове розслідування.

Слідчий прокуратури, для проформи, допитав як свідків медиків, що фігурували у справі й раніше, та підтвердив попередню кваліфікацію дій обвинувачуваної- ст. 94 КК У РСР, а прокурор направив справу до суду. Під час розгляду справи у новому складі суддів, де прокуратура відчайдушно відстоювала свою попередню позицію, неймовірними зусиллями адвокату вдалося переломити хід справи. З К. було знято обвинувачення у вбивстві, і вона була звільнена з-під варти в судовій залі. К. незаконно перебувала під вартою 2 роки і б місяців. Нікого не було покарано, а слідчий отримав підвищення по службі. Але це вже було поза райками повноважень адвоката.

Резюме. Ми ще будемо не раз звертатися до теми "Адвокат - судовий експерт ". Але уже на цьому етапі слід акцентувати увагу на тому, що адвокат, взявшись за справу, позбавлений права приймати на віру висновок будь-якої експертизи, якщо вона працює на обвинувачення. Коли ж він не відчуває себе здатним перевірити експертні висновки, краще за справу не братись.

Часто відбувалися виступи адвокатів і проти сваволі місцевих партійних керівників. Районні судді що як правило були рядовими членами КПРС, не знаходили у собі мужності суперечити волі партійного можновладця. Не ризикував цього робити і прокурор. Адвокати зважувалися вступати в таке небезпечне протиборство і нерідко перемагали.

Приклад. У часи існування колективних сільських господарств (колгоспів) головою колгоспу призначався комуніст, який твердо проводив політику партії на селі. Йому не обов'язково було мати відповідну освіту чи досвід роботи. Виконуючи волю партії, ці люди розорювали, розвалювали колгоспи, а іноді і пропивали їх. Потім їх виганяли, але вже було пізно.

У 80-ті роки минулого століття після розвалу одного з таких господарств Добропільського району Донецької області в райкомі вирішили направити туди головою комуніста Пивовар І. 3., що ефективно працював у іншому господарстві.

Останній погодився і за три роки підняв розвалене господарство, зумів вивести його з хронічних боржників, дати надію людям. І тоді гарне господарство знадобилося іншому ставленику райкому. П. викликали до райкому, де перший секретар запропонував йому перейти в інше господарство. П. категорично відмовився це зробити.

Тоді секретар райкому викликав прокурора району і начальника міліції та поставив перед ними завдання перевірити роботу П. і знайти факти беззаконня, власне, посадити.

Так виникла справа про розкрадання колгоспного майна, а на лаві підсудних опинилися 4 бригадири і завідувач птахоферми.

У цій справі мені довелося здійснювати захист П. Не вдаючись у подробиці справи, слід зазначити, її безглуздість та надуманість були такими очевидними, що державний обвинувач змушений був відмовитись від обвинувачення за статтею 84 ч. 2 "розкрадання колгоспного майна у значних розмірах".

Проте суддя (до речі, молода вагітна жінка), бажаючи догодити районному начальству, засудила П. до шести років позбавлення волі, а 4 бригадирів, людей що все життя віддали важкій сільській праці та які утримували багатодітні сім % засудила до 4 років позбавлення волі.

Адвокати оскаржили вирок в Донецькому обласному суді. Незважаючи на категоричні дзвінки з партійних кабінетів з вимогами залишити вирок без змін, судова колегія змінила вирок і, відкинувши обвинувачення у розкраданні, обрала для П. покарання у вигляді двох років позбавлення волі умовно, а для інших - до одного року умовно. Виправдувальних вироків тоді не практикували.

В усякому разі, на момент падіння Радянської імперії адвокатура за своєю освіченістю, партійною незаангажованістю, дисциплінованістю, бойовитістю та скромністю являла собою чи не найелітнішу частину радянських юристів. На кінець 80х адвокатура вже не сприймалась як штрафний загін, куди скидали увесь непотріб, якого позбавлялись правоохоронні органи. З'явилися перші складності з працевлаштуванням в адвокатуру.

У ці часи основу адвокатури становили обласні колегії адвокатів. Приватної адвокатури, зрозуміло, за радянських часів бути не могло. Колегії адвокатів об'єднували всі районні юридичні консультації певної області, що були основною робочою ланкою в системі адвокатури, її опорним осередком.

Колегії адвокатів несли на собі тягар безоплатної допомоги майже в усіх справах за призначенням слідчих органів та судів. Де-юре влада визнавала, що праця адвокатів з обслуговування потреб слідчих та судів повинна оплачуватися державою. Існували певні нормативні акти, що передбачали спеціальні бюджетні асигнування на оплату праці адвокатів. Однак за 30 років роботи адвокатом я не пам'ятаю жодної справи, яка б була компенсована державою у такий спосіб.

Природно, що забезпечення справ за призначенням було (як, до речі, й до ЗУ "Про адвокатуру та адвокатську діяльність") постійною проблемою завідувача юридичної консультації. Водночас не можна було допустити навіть і думки про те, щоб залишити без уваги хоча б один запит слідчого чи судці. Такий випадок однозначно розцінювався як надзвичайний.

Керівництво обласною колегією адвокатів здійснювалося президією, яка обиралася загальними зборами адвокатів області. Вибирались також комісії з якості роботи, з етичних вимог. Слід зазначити, що колегії адвокатів висували досить жорсткі вимоги до якості роботи адвокатів. Планові перевірки колегій проводилися регулярно, але передбачались і позапланові перевірки якості. Інтенсивно працювали і комісії з етичних питань.

Отже, радянська система залишила незалежній Україні досить цінну спадщину у вигляді добре організованої, загартованої у протистоянні із всевладною прокуратурою, дисциплінованої та високоетичної адвокатури.

Адвокати, з яких складалась радянська адвокатура, не були розбещені в питаннях гонорарної практики. На той час існували певні розцінки за надання юридичної допомоги, за межі яких адвокат не міг виходити. Але жодна людина, що відвідала адвоката, не покинула юридичну консультацію без належної допомоги. Мораль адвоката радянської школи, поза всякими сумнівами, була на кілька порядків вищою порівняно за мораль нинішніх адвокатів, а особливо - приватних.

Безумовно, було б несправедливим ідеалізувати радянську адвокатуру в цілому. В численному адвокатському стані, як і у всякому іншому зрізі суспільства, завжди знайдеться місце і для людей непорядних, нечесних, але, коли такі персонажі є винятками, це тільки підкреслює загальний висновок.

Слід відмітити, що, попри всі ідеологічні табу щодо дореволюційної присяжної адвокатури, істинним представникам радянської адвокатури вдалось відродити та зберегти кращі традиції і етичні настанови своїх попередників, відкинуті офіційною компартійною хвилею у перші роки радянської державності. Це і неприпустимість розірвання угоди за ініціативою адвоката через мотиви "антисоціальної бридливості", і підпорядкування позиції захисту державним інтересам на шкоду інтересам підзахисного і т. ін.