4. Основні риси права

Джерела права. Правова система на українських зем­лях після Люблінської унії 1569 р. формувалась на основі звичаєвого руського права та законодавчих документів польсько-литовського законодавства (статутів, судебни­ків, сеймових постанов, привілеїв тощо).

104

Королівські та великокнязівські грамоти, «Устава на волоки», Литовські статути визнавалися польськими судами основними джерелами чинного права. Звичаї, як джерело права, відійшли на останнє місце. Однак спочат­ку роль польського права у регуляції суспільного життя на українських територіях не була значною. У Польщі на той час ще не була вирішена проблема кодифікації права, хоча й діяли окремі збірники законів і статути. Зважаючи на це, більшість дослідників стверджують про рецепцію Річчю Посполитою більш розвиненої правової системи, що склалася у Великому князівстві Литовському на ос­нові київського права.

На українських землях продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р., який взагалі вважався ук­раїнським. Після зміни у державному становищі Литви за Люблінською унією польські феодали вимагали ви­правити та доповнити текст другого Статуту відповідно до польського законодавства. Проте комісія на чолі з ли­товським підканцлером Л. Сапегою підготувала проект статуту на засадах самостійності і повноправності Вели­кого князівства литовського. По суті це суперечило умо­вам унії. Тому, вірогідно, він і не розглядався сеймом Речі Посполитої. У 1588 р. цей проект був затверджений королем Сигизмундом III як Третій Литовський ста­тут 1589р. Він набрав чинності у Великому князів­стві Литовському, а також на українських землях, що відійшли до Польщі. Структурно він складався з 14 роз­ділів і 488 артикулів. Виданням 1588 р. у Вільно Статуту давньоруською мовою був завершений процес уніфікації правових систем на українських землях. Замість різно­манітних місцевих прав було створено загальне «поспо­лите право». На початку XVII ст. Статут 1588р. пере­клали на польську мову І з доданням положень з польсь­ких конституцій у 1614р. надрукували польською мовою. При перекладі в цій редакції Третього Литовського ста­туту знайшли своє відображення окремі принципи поль­ського феодального права.

Статут 1588 р.— це найдосконаліший кодекс феодаль­ного права. Він всебічно регулював суспільні відносини, містив досконалі та той час норми державного, адмініст­ративного, цивільного й кримінального права. У Статуті юридичне закріплювалося панівне становище шляхти,

105оформлялося остаточне закріпачення більшості селянства, регламентувалася процедура судочинства. Як зазначають І. Усенко та В. Чехович, прогресивним було декларування обмеження влади монарха законом, проголошення єдно­сті права для всіх громадян, відмежування судової влади від адміністрації. Статут 1588 р. захищав інтереси украї­нського (руського) населення від польської експансії, гарантуючи право судитися за нормами свого звичаєвого права у копних (громадських) судах, вимагав, щоб 'суддів і управителів обирали з людей, знаючих право й руське письмо. За своїми правничими якостями Третій Литов­ський Статут стояв значно вище багатьох тогочасних західносвропсйських кодексів. Він мав чималий вплив на законодавство сусідніх держав, був чинним, як офіцій­ний збірник законів, в Україні-Гетьманщині і продовжу­вав діяти на українських землях аж до середини ХїХ ст.

Польська влада сприяла значному поширенню на ук­раїнські землі магдебурзького права, відповідно до якого окремі міста дістали право самоврядування. В українсь­кому судочинстві застосовувались положення з німець­ких збірників у польському перекладі, зокрема, «Статей магдебурзького права» Б. Троїцького, «Зерцала саксонів» П. Щербича, «Права цивільного хелмінського» П. Куше-вича. Однак місцева інтерпретація магдебурзького права не дозволяла містам стати цілком самостійними і неза­лежними. Можна погодитись з думкою С. Юшкова, який вважав, що магдебурзьке право в українських містах за­стосовувалося лише як зразок юридичного регулювання.

Магдебурзьке право посилило диференціацію місько­го населення: верхівка (шляхта, купецтво, власники май­стерень) набула панівного становища, а нижчі верстви городян усувалися від участі в управлінні містом.

Джерелами церковного (канонічного права) православ­ної церкви були кормчі книги «Номоканон» і церковні устави Володимира і Ярослава. Основною кодифікацією католицького права був «Звід канонічного права» 1532 р.

Цивільно-правове регулювання. Серед основних інс­титутів права того часу було право власності. Існував поділ речей на рухоме й нерухоме майно. До останнього за польсько-литовським правом належали маєтки, будівлі, землі, ліси, тобто усе, що було пов'язано із землею. Голов­на увага приділялася правовому регулюванню феодаль-

106

ного землеволодіння (королівського, великокнязівського, магнатського, шляхетського, церковного). Власниками землі могли бути лише «вільні люди шляхетського, війсь­кового і громадянського стану».

Третій Литовський Статут заборонив селянам віджу-чувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів.

Правовий режим маєтків залежав від способу їх при­дбання. Розрізнялися: а) одержані у спадщину родові володіння («отчини», «дідини»); б) одержані в користу­вання за службу на визначений час (наприклад, «до жи­вота», «до волі панської»); в) «куплені». Якщо власник купленого маєтку розпоряджався ним вільно, то щодо землеволодінь, отриманих іншими шляхами, існували певні обмеження. Так, за Литовськими статутами 1529 і 1566рр. власники родового І вислуженого майна могли продавати, міняти, дарувати лише третину такого майна. Зрозуміло, що ці обмеження суперечили як статусу шлях­ти, так і потребам господарського розвитку. Литовським статутом 1588 р. вони були остаточно скасовані.

Право володіння ґрунтувалося на пожалуванні госпо­даря, яке підтверджувалося відповідною грамотою. У ви­падку відсутності грамоти застосовувався принцип давно­сті часу. За Статутом 1529р. після 10-ти років володіння землею гарантувалася недоторканність таких володінь і будь-які позови визнавалися недійсними. За загальним правилом, шляхетська земельна власність усіх видів була недоторканною. Винятком було майно державних злочин­ців, яке копфісковувалось.

Обов'язком кожного землевласника, за Литовськими статутами 1529, 1588 рр., було особисте несення військо­вої служби. Крім того, він був зобов'язаний поставити на війну певну кількість озброєних людей, залежно від роз­міру володіння. Шляхтич, який не виконував військову повинність, втрачав право на володіння землею. Перед­бачалась можливість неприбуття на службу лише у зв'яз­ку з хворобою.

У самостійний правовий інститут виділилось і спадкове право. Успадкування розрізнялося за законом, за запові­том і на основі звичаю. За законом діти ставали спадкоєм­цями майна своїх батьків. Однак у Польщі нерухоме майно переходило до синів і лише у разі їх відсутності маєтки успадковували дочки. Пізніше, за Литовськими

107статутами, до спадкоємців за законом почали належати діти, внуки, правнуки, а за їх відсутності - бічні кровні родичі (брати, сестри тощо). Але, що стосується батьків­ського, в тому числі купленого майна, дочкам належало «тільки придане з четвертої частини». Материнське ж майно, як рухоме, так і нерухоме, рівно розподілялося

МІЖ ДІТЬМИ.

У деяких випадках спадкоємці могли бути позбавлені спадщини. Так, втрачали свою частку батьківського майна дочка, яка виходила заміж без згоди батьків або за іноземця, вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів вихо­дила заміж за простолюдина.

За заповітом успадковувалось рухоме майно і куплена нерухомість, яка не входила в родову власність. Права заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди. За відсут­ності нащадків родове (батьківське) майно переходило до близьких родичів по чоловічій лінії, а материнське -успадковували родичі, які були ближче до материнської маєтності. У випадку відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалося вимороченим і перехо­дило у власність держави.

Чимало конкретних питань успадкування Литовський статут 1588р. відносив також до сфери регуляції норм Руської правди і звичаєвого права.

В умовах феодального суспільства зобов'язальне пра­во не набуло значного розвитку. У натуральному госпо­дарстві були поширені насамперед договір міни і договір дарування. Чітко було врегульовано і договір оренди, який часто застосовувався на практиці. З розвитком гро­шових відносин набуває розповсюдження договір купівлі-продажу спочатку рухомого, а потім і нерухомого май­на. У деяких випадках (наприклад, при позиці на суму понад «десяти коп грошей») закон вимагав письмової форми договору. Як спосіб забезпечення виконання зо­бов'язань могла застосовуватись застава (землі, мастку тощо).

Законом встановлювалися строки позовної давності в 5 або 10 років. При укладанні угод застосовувалися й норми звичаєвого права (вимагалась присутність свідків, які «перебивали» потискання сторонами рук; виставляв­ся могорич, договір скріпляли присягою).

108

Право чітко регламентувало процедуру продажу, да­рування або застави мастків. Такі угоди складалися в при­сутності трьох-чотирьох свідків шляхетського поход­ження і скріплялися підписами та особистими печатками. Про передачу маєтку робився запис у книзі замкового суду, а під час сесії земського суду запис переносився «до книг земських».

Шлюбно-сімейні відносини врегульовувалися нормами звичаєвого права та окремими законодавчими актами, в основі яких були принципи християнського православ­ного права. Шлюбу передував зговір батьків нареченого і нареченої. Передбачалася згода сторін, тобто тих, хто вступав у шлюб. Питання розриву шлюбу вирішувалося церковними судами, а спори про майнові відносини роз­глядалися світськими судами. Детально були врегульо­вані майнові відносини: у випадках винуватості жінки вона позбавлялася приданого й віна, чоловіка - він по­збавлявся віна; коли ж шлюб визнавався недійсним, при­дане залишалося жінці, а віно поверталося чоловікові. Пережитком патріархальних відносин було право батьків у випадках злиднів, голоду чи іншого нещастя віддавати дітей у найми або в заклад. Батьки не відповідали перед судом на скарги своїх дітей.

Чіткого розмежування між нормами цивільного і кри­мінального права не Існувало. Кримінальне право, що застосовувалось на українських землях, мало становий характер. Виявлялось це, з одного боку, у тому, що осо­бисті і майнові права представників панівних станів за­хищались посиленими санкціями. Наприклад, Литовсь­кий статут за образу шляхтича передбачав ув'язнення, а за образу нешляхтича - штраф. З іншого боку - відпові­дальність магнатів і шляхти за деякі злочини, порівняно з простими людьми, була значно меншою. В законодав­стві і судовій практиці розрізнялися такі кримінально-правові інститути, як умисел, необережність, замах на злочин, закінчений склад злочину, співучасть, необхідна оборона, крайня необхідність. До суб'єктів злочину ста­ли відносити не лише вільних, а й феодально залежних осіб. Підвищився вік кримінальної відповідальності: за Другим Литовським статутом він становив 14, а за тре­тім - 16 років.

Злочини поділялися залежно від їх об'єкта. Найтяж-

109чими вважалися злочини проти ре:гігії (віровідступни­цтво, богохульство, хула Богоматері і святих, чаклунство). Далі Йшли злочини проти ко/Ю-тської і панської в.іаіїц (зрада, бунт, замах на життя і здоров"я короля чи пана, образа суду тощо). Злочинами проти особи вважалися вбивства, тілесні ушкодження, фізичні й словесні образи та ін. Вбивства, наприклад, каралися смертю. За вбивст­во шляхтича додатково встановлювалася плата родичам потерпілого. До злочинів проти власності належали крадіжка, грабунок, знищення чи пошкодження чужого майна і т. д. Наїзди, розбій, грабіжництво, підпали кара­лися, здебільшого, стратою. Виділялися й злочини проти сім'ї та моральності (примушування до одруження, шлюб із близькими родичами, двоєженство, зґвалтування тощо). Існувала розгалужена система покарань. Покарання передбачало відшкодування збитків та страхання за принципом «на страх іншим». За чинними нормами пра­ва відповідно до виду злочину визначався вид покаран­ня, але була відсутня визначеність чіткої міри покарання. Найвищим видом покарання була смертна кара, яка присуджувалась за релігійні й державні злочини, вбивст­во, грабіжництво, крадіжку, військові злочини, злочини проти сім'ї та моралі. Розрізнялась проста (повішання, відрубання голови) і кваліфікована смертна кара (спа­лення, четвертування, посаджений на палю, закопування живим у землю). До селян та інших простих людей за­стосовувалися кшіічницькі (відрубання рук, ніг, відрізан­ня вух, виколювання очей) та тілесні кари (биття киями, батогами, різками). За незначні злочини практикувалося наземне або підземне ув'язнення на декілька тижнів, мі­сяців у башті, фортеці чи в'язниці. Крім того, засуджених використовували як робочу силу. Існувала досить склад­на система майнових покарань, яка включала «головщину» (грошову виплату родичам вбитого), конфіскацію майна, відшкодування збитків тощо.

До панів і шляхти, якщо вони не хотіли підкорятися судовому рішенню, застосовувалось в№о:шшія (позбав­лення лрав і честі). Така людина втрачала шляхетство, право на майно, змушена була переховуватись за кордо­ном, бо в разі затримання її належало вбити. Пізніше, у XVI ст. виволання було замінено на опалу (позбавлення громадянських прав).

110

Існування системі* станових судів і вплив польського процесуального права певним чином відбилося на судо­вому процесі, передусім, у шляхетському судочинстві. У земських судах процес мав обвинувально-змагальний характер. Помісну шляхту викликали до суду письмовою повісткою, тоді як для бідних шляхтичів було достатньо усного викдика. Представництво сторін здійснювали професійні адвокати. Вони складали присягу і не мали права отримувати надто великих гонорарів. У шляхетсь­кому судочинстві існували особливі процеси: «межова тяганина», «про біглих селян» тощо.

У гродських судах поширилось застосування елементів інквізиційного процесу. Проте на відміну від західного зраз­ка інквізиції, судочинство на українських землях було, як правило, відкритим, звинувачений мав право на захист.

Серед найважливіших доказів були: показання свідків, «поличне» (речовий доказ), власне зізнання (для чого ви­користовувалось катування). Безсумнівним доказом вва­жалася присяга тляхтича.

Українські території, що були захоплені Польщею, за­знавали відверто колонізаторських утисків та католиць­кої експансії. За умов Люблінської 1569 р. унії українські землі увійшли до об'єднаної держави Речі Посполитої і втратили залишки автономії. Це призвело до посилення соціального, національного та релігійного гніту.

В умовах спольщення й окатоличення української еліти центром визвольного руху українського народу, голов­ним чинником українського державотворення стала За­порозька Січ.

Незважаючи на вплив польської колонізації, на укра­їнських землях зберігався високий рівень власної право­вої культури.

Завдання для індивідуальної роботи

1. З'ясуйте, які наслідки для українських земель мало утворення Речі Посполитої?

2. Охарактеризуйте зміни в панівній верстві українсь­кого суспільства польської доби,

1113. Як відбувалось закріпачення селянства і яким актом цей процес був остаточно оформлений?

4. Які соціальні зміни характерні для жителів українсь­ких міст у період польського панування:¹

5. Що спричинило утворення українського козацтва?* Охарактеризуйте правове становище козаків.

6. Охарактеризуйте систему військове-адміністративних органів та управління Запорозької Січі. <

7. Охарактеризуйте систему судів, судочинства та пра­вову систему Запорозької Січі.

8. Складіть схему органів центрального та місцевого управління на українських землях періоду польського пану­вання.

9. Складіть схему судових органів на українських зем­лях польської доби.

10. Назвіть і охарактеризуйте джерела права, що діяли на українських землях у період польського панування.

11. Охарактеризуйте риси права на українських землях польської доби.

12. Які зміни характерні для судово-слідчого процесу на українських землях польської доби?

Тема 8

ДЕРЖАВА І ПРАВО ГЕТЬМАНЩИНИ