Роздіа 1 теоретико методологічні засади

«ІСТОРІЇ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО» ЯК НАУКИ

1. Преамет«історіївчень про державу і право»

«Історія вчень про державу і право» в системі правознавства (юридичної науки) відноситься до історико-теоре-тичного циклу наук. Юридична наука - система знань про об 'єктивні закономірності розвитку держави і права, їх місце і роль у суспільному житті. Головне її призначення -бути науковим орієнтиром для практики державно-правового будівництва на основі пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів і явищ.

Юридична наука досліджує різні сторони й аспекти виникнення, функціонування і розвитку держави і права та є комплексом взаємопов'язаних між собою юридичних наук історико-теоретичного (теорія держави і права, історія держави і права, історія вчень про державу і право), галузевого (трудове право, цивільне право, сімейне право тощо), міжгалузевого (кримінологія, організація правосуддя, правоохоронні органи тощо), спеціально-прикладного (судова медицина, криміналістика тощо) напрямків.

Об'єктом наукового пізнання «Історії вчень про державу і право» власне є не держава і право як соціальні інституції, а форми їх теоретичного пізнання й осмислення: ідеї концепції, теорії, доктрини.

Предметом «Історії вчень про державу і право» є теоретично обґрунтовані і концептуально виважені знання людства про державу і право в їх історичному розвитку.

б'єкт пізнання - це фрагмент об'єктивної реальності, що увійшла в коло практичної пізнавальної діяльності суб'єкта пізнання (людини). Об'єкт наукового пізнання цілеспрямовано вивчається правовою наукою із застосуванням наукових методів процесу пізнання. Історично пізнання розпочиналося саме з практики. З розвитком суспільства його об'єктом стає власне пізнання, тобто мислення людини. Тому процес наукового пізнання може розпочинатися йз теорії. Різниця між об'єктом і предметом наукового пізнання дещо відносна. Основна структурна відмінність об'єкта від предмета полягає в тому, що предмет вбирає в себе лише головні, найбільш суттєві для даної науки (з погляду певного дослідження) властивості й ознаки.

В «Історії вчень про державу і право» предметом наукового вивчення є знання, які за пізнавальною глибиною і цінністю перевершують форми буденного (дотеоретично-го) рівня пізнання: почуття, уяву, вірування, думки.

Отже, в «Історії вчень про державу і право» терміном «вчення» позначаються концепції, ідеї, теорії, доктрини, які в логічно-понятійній формі відображають історичний процес поглибленого пізнання державно-правових явищ.

Кожне окреме вчення про державу і право має відносно сталу структуру, а саме: програмні й оціночні засади, методологічну основу, теоретичний зміст.

Програмні й оціночні засади - це політична оцінка існуючої держави та права, визначення їх мети та завдання. У цій частині вчення, як правило, відображаються інтереси та ідеали окремих соціальних груп, їх ставлення до держави і права. Так, наприклад, ідея «договірної держави» переважної більшості теорій ХУП-ХУШ ст. була органічно поєднана із світоглядом нового соціального стану — буржуазії. Вона спрямовувалась проти теологічних догматів про «боговстановле-ність» влади феодальних монархів, набуваючи водночас різних тлумачень, що зумовлювалися світоглядом мислителів та історичними умовами, в яких відбувалась їхня практична та теоретична діяльність. Будь-яка спроба раціоналістично, за допомогою логічних умопобудов, з'ясувати сутність держави і права, відштовхувалась від основоположних понять «приватного права» і «громадянського суспільства».

Змістом державно-правових вчень є намагання з допомогою впровадження нового понятійно-категоріального апарату з'ясувати питання походження держави і права, осмислити правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встановити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда. Наприклад, римський філософ і політичний діяч Цицерон, намагаючись показати, що держава є корпоративною організацією, членство в якій належить усім громадянам, ввів поняття «гезриЬііка» (або ге§ рориіі).

Методологічною основою вчення - є логіко-теоретичні (наукові), філософські або релігійні засади. Наприклад, уявлення про державу і право ранньокласових суспільств спиралися на міфологічно-релігійні (Стародавній Схід) та раціоналістичні історико-філософські засади (Стародавні Греція і Рим); у середні віки - на теологію (догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблійні тексти

набули сили закону); в новітній час теологію замінила раціоналістична юридична думка.

Історичний розвиток державно-правової думки підпорядкований певним закономірностям. Історія вчень про державу і право, вивчаючи ці закономірності, дає підстави для узагальнення знань про природу і зміст понять «право», «держава», «закон»; про роль держави і права в регулюванні суспільних відносин; з'ясуванні напрямку еволюції державно-правової думки людства з урахуванням історичних тенденцій його розвитку.

Важливою закономірністю є те, що будь-яке вчення формується із урахуванням політико-правової дійсності певної історичної доби, яка відображається в абстрактно-узагальнених теоретичних побудовах.

Наприклад, в країнах Стародавнього Сходу людина незмінно перебувала у підпорядкуванні держави, яка виступала відносно індивіда як відчужена самодостатня сила. На Заході, вже з часів античної Греції, з'являється феномен вільного громадянина, який є (хоча ще й не у новоєвропейському розумшні) економічно самостійним приватним власником, котрий спільно з іншими, такими ж як він власниками, створює громадянське суспільство — у межах поліса чи середньовічної міської комуни, чи новоєвропейської ліберально-демократичної держави. Такому громадянинові суспільства (за умов ідеальної реалізації демократичної форми правління) підпорядковані державні інститути. Інакше кажучи, на відміну від тотального на Сході панування держави і її первісної ролі в суспільстві, держава на Заході є феноменом похідним, вторинним відносно громадянського суспільства приватних власників.

Відповідно, східнодеспотична модель суспільного устрою передбачає нероздільну єдність влади і держави та її фактичну верховну власність на землю, природні й людські ресурси, а також соціально-політичне й соціально-економічне панування державного апарату над індивідом, який позбавлений (гарантованих якоюсь третьою, незалежною силою) громадянських прав. Характерно, що і влада земна і влада небесна усвідомлюються як то тальні, цілісні і органічно єдині у своїй основі начала, а визнання божественності земної влади санкціонує (виправдовує, більше того освячує) служіння цареві. Західна ж модель суспільного устрою передбачає оптимальне вписування людини у наперед визначені її походженням чи іншими обставинами суспільні рамки наявних ранньодержавних структур, освячених авторитетом богів і предків. Тут людина відчуває за собою свободу і моральне право, санкціоноване вищими силами буття на незгоду з суспільною владою, на моральний осуд персоніфікаторів цієї влади і навіть на відкриту їй непокору. Відповідно основна увага в раціоналістичних побудовах зосереджується на теоретичному визначенні і класифікації форм правління, пошуку причин переходу однієї форми правління в іншу, прагненні визначити найкращу з них:

• у середні віки з об'єктивних причин суспільство поділялося на два табори - церкву і мирян (громадянське суспільство). Зрозуміло, що в основі тогочасної політичної думки лежала суперечка між світською і церковною владами за домінуючий вплив на суспільство;

• у ХУП-ХУШ ст. за доби Відродження та Просвітництва центральним змістом державно-правових вчень постають проблеми гарантій рівності всіх перед законом, свободи і прав особистості;

• у XIX ст. вже на порядок денний постало питання про соціальні гарантії прав і свобод людини;

• у XX ст. проблеми форм правління і політичного режиму суттєво поповнилися дослідженнями обопільного зв'язку держави з політичними партіями та іншими політичними і громадськими течіями й організаціями, зв'язку держави й особи, держави і громадянського суспільства.

Не менш важливою закономірністю щодо розвитку державно-правових вчень є їхній взаємозв 'язок на альтернативних засадах, що сприяє прогресивному поступу державно-правової думки.

Якщо існують структурно-функціональний і конфліктний підходи до аналізу публічної влади, як ознаки державної форми організації суспільства, то прибічники структурно-функціонального підходу, зокрема американський соці-олог-теоретик Т. Парсонс, розглядають її як знаряддя узгодження інтересів різних соціальних груп (знаряддя для інтеграції суспільства). Представники конфліктного підходу, в основному марксисти, пов'язують виникнення публічної влади з протистоянням антагоністичних інтересів у суспільстві, з утвердженням теорії панування й підлеглості. Відповідно така влада виражає волю уже не всіх членів суспільства, а лише окремих панівних соціальних груп. Ця влада, під впливом соціальної диференціації суспільства інститу-ціоналізується в систему політичного гегемонізму, провідною силою якого є сама держава. Ретельне вивчення вказаних вище підходів до аналізу публічної влади дає підстави стверджувати, що кожний із них не позбавлений сенсу і має раціональне зерно, сутність якого в тому, що державна влада завжди пов'язана з примусом. Питання полягає в іншому — якими методами цей примус здійснюється? Методом переконання чи залякування.

Закономірним є й те, що формування вчень про державу і право відбувається в розгалуженій системі ідеологічних впливів, а спосіб обгрунтування політико-правових доктрин пов 'язаний з домінуючим історичним типом світогляду та світоглядом самого мислителя. Так, наприклад, в країнах Стародавнього Сходу і в період античності владарював міфологічний світогляд з центральною ідеєю космоцентризму, згідно з якою світопорядок мис-лився як родова цілісна єдність людини з природою і космосом, в якому жодна із частин не вирізняється як щось особливе. Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навіть тілесних властивостей людини. Метою держави, на думку древніх, було втілення космічної справедливості у людському житті. В середні віки панував релігійний світогляд з центральною ідеєю креаціонізму - створення Богом світу з нічого. Релігійним сенсом життя вважалося спасіння безсмертної душі, яке можливе внаслідок праведного життя, що полягає у вірі в Бога та дотриманні релігійних норм у духовному та буденному житті. Фундаментом світосприйняття були засади теології - сукупності релігійних доктрин про сутність і промисел божий. У зв'язку з цим будь-яка державно-правова теорія чи доктрина набували теологічного забарвлення.

Закономірним є й те, що в історії державно-правових вчень існує спадкоємність та зв'язок між вченнями попередніх та наступних історичних епох. Кожне наступне вчення, як правило, враховує уявлення про державу і право тих мислителів, теорії і концепції яких були першими історично і логічно.

Так, наприклад, теолог середньовіччя Тома Аквінський, успішно витлумачив авторитетне вчення Арістотеля про поліс як необхідну умову і єдиний засіб якнайвищого розвитку людських здібностей в католицько-теологічному дусі, перетворивши його на потужну філософсько-світогляд-ну опору католицької церкви. Звертаючись, зокрема, до вчення Арістотеля Тома визнавав його думку про те, що право поділяється на зрівняльне й розподільне, але кожний з них пояснював такий поділ, керуючись різними методологічними підходами (Арістотель пояснював світ на засадах емпіризму, а Тома — на засадах теології).