2. Вчення про аержаву та право

ПЕРІОДУ КРИЗИ ФЕОДАЛІЗМУ (ХУ-ХУІсг.)

Вказаний період позначений творчістю видатних мислителів і політичних діячів, які справили неабиякий вплив на розвиток вчень про державу і право новітнього часу. Такими мислителями є Н. Макіавеллі та Ж. Боден. їхня творчість відноситься до складного періоду корінних змін у світогляді, коли середньовічна схоластика вже пережила себе, а новоєвропейський раціоналізм лише утверджувався.

Н. Макіавеллі (1469-1527) - видатний італійський мислитель, дипломат і політичний діяч, один із «першовідкривачів» основ політології. Найвизначнішими його працями є «Монарх» («Князь») та твір з десяти книг «Міркування на першу декаду Тітпа Лівія».

Провідне місце у творчості Макіавеллі посідає проблема свободи волі індивіда. Однак, щоб глибше проникнути у зміст його державно-правових поглядів, необхідно передусім зупинитися на його вченні про політику, як експериментальну науку, яке він виклав у невеликій за обсягом книжці «Монарх», але яка принесла йому найбільшу славу і водночас забуття.

В основу політики Макіавеллі покладено вигоду і силу. Мету політики вбачає в утриманні і зміцненні політичної влади як такої. Політичну владу розглядає, не як божественний недоторканний інститут, а як боротьбу соціальних сил. Отже, на думку мислителя, політичний вибір не завжди поєднується з мораллю. Він може бути жорстоким, зрадливим, незаконним чи навпаки. Тому, розмежовуючи політичну доцільність і мораль, Макіавеллі часто розмірковував над перевагами аморальності, яка, при вмілому використанні, допомагає правителеві досягнути мети. Він підкреслював, що «для досягнення мети придатні будь-які засоби». Ця теза і досі піддається гострим нападкам. До цього висловлювання можна ставитися по-різному, але найперше необхідно оцінювати подібні твердження під кутом зору історичних фактів і політичної доцільності, не вириваючи його з контексту. Розглянемо вказану ситуацію.

Зазначена праця писалася в XV ст., коли Італія, яка, на відміну від Франції та Іспанії, не маючи урівноважуючого впливу монархічного управління, потерпала від внутрішніх чвар, всевладдя дрібних тиранів, тотального втручання церкви у світське життя та від вторгнення іноземних держав.

Трагічне становище Італії Макіавеллі добре розумів «немає в ній (Італії), - писав він, - ні голови, ні порядку; вона розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, перетворена в прах». Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції (своєї батьківщини), а й всієї Італії, він мріяв і вірив у її визволення й об'єднання, шукав методів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у життя конкретні рекомендації досягнення цієї мети. В своїх пошуках він звертався до мислителів Стародавньої Греції і Риму та до історичного досвіду цих держав періоду найвищого піднесення. Особливо зупинявся він на досвіді стародавніх римлян, вбачаючи у суперництві патриціїв і плебеїв секрет стабільності влади, що стало запорукою величі Римської імперії впродовж тривалого часу.

У деморалізованому суспільстві, переконував мислитель і дипломат, жодна влада не буде ефективною, окрім абсолютної монархії. Правитель, як творець держави, може перебувати поза законом і поза мораллю. Взірця, за яким можна було б оцінити його вчинки, не існує. Єдиним критерієм визнається успіх політичних заходів, які він уживає для нарощення і підтримки могутності своєї держави. Наприклад, у своїх «Міркуваннях» Макіавеллі підкреслював: «Слід знати, що, коли на терези покладено спасіння батьківщини, його не переважають жодні міркування справедливості чи несправедливості, милосердя чи жорстокості, похвального чи ганебного, навпаки перевагу у всьому слід віддати тому способові дій, який врятує її життя і збереже свободу».

Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Макіавеллі для визволення і об'єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу?

Перш за все, підкреслював він, Італії необхідний новий «мудрий і доблесний монарх», який Добре знав би потреби народу, його минуле і сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні «вірність слову» і «чесноти». Важливою рисою монарха має бути вміння вибирати вірних та розумних дорадників, а також знання військової науки, готовність і здатність вести визвольну війну.

По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного війська, причому не найманців, які можуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше заплатить, а власного народного війська.

По-третє, потрібен «спільний прапор», під яким він розумів ідею, здатну об'єднувати народ і надихати його на визвольну боротьбу. Вживаючи сучасну термінологію, Ма-кіавеллі фактично ставить питання про національну ідею.

По-четверте, необхідна готовність народу вести боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання. Водночас, на думку Ма-кіавеллі, монарх має бути готовим до того, щоб у разі «коли віра в народі вичерпається, примусити його повірити силою».

По-п'яте, при визволенні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі і роздрібнені держави на території Італії) можна й необхідно застосовувати будь-які засоби. Зокрема, діяти або «ласкою», або «ще краще», за словами Макіавел-лі, «знищити рід колишніх князів».

По-шосте, після визволення чи завоювання всіх земель правити в державі слід, виходячи з того, що «основою влади ... служать добрі закони і добре військо».

Макіавеллі наголошував, що закон — є джерелом усіх громадянських чеснот, і тому утвердження держави (на відміну від її заснування) залежить від досконалих законів.

В історії вчень про державу і право найбільшою заслугою Макіавеллі є наповнення поняття «держава» тим змістом, який воно має в сучасній юридичній науці. Він застосував новий термін «зіаіо» абстрагуючись від конкретних історичних форм держави (полісу, монархії, республіки, олігархії тощо), фактично запровадивши категорію «держава». Згідно із вченням Макіавеллі зіаіо (держава) - це політичний стан суспільства (стан володарювання і підлеглості), політичних відносин (відносин панування і підкорення) з органами влади, юстицією, правом, відповідними законами. Важливим атрибутом держави є політична влада, як повноваження, сила, що виявляється в здатності правлячих примушувати підлеглих до покори. Джерелом розвитку держави та зміни її форм є взаємна боротьба народу та аристократії.

Треба підкреслити, що держава в теорії Макіавеллі не мислиться як інституція. Це узагальнене поняття «політичного стану суспільства» його політична форма організації. Інакше кажучи, згідно із поглядами Макіавеллі держава - це не образ правління чи апарат, а спільність людей, пов 'язаних політичними відносинами.

Жан Боден (1530-1596) - відомий французький юрист і політичний діяч. З багатої теоретичної спадщини Бодена привертають увагу передусім його ідеї про походження держави та державний суверенітет, які втілились у праці «Шість книг про республіку».

Державу, незалежно від її конкретних історичних форм Боден позначає терміном гезриЬНцие (республіка), що означає «спільна справа». В теорії Бодена республіка - це така політична спільність, яка має свою незалежну владу і не підлягає іншій політичній владі: церкві, імперії, великим сеньйорам. Боден підкреслював, що держава, як і будь-яка із форм суспільного співжиття, формується із родини. Об'єднання родин виникає з необхідністю захисту і для взаємної вигоди. Коли всі родини об'єднуються верховною владою, тоді й виникає держава, як форма управління родинами, а батько стає громадянином, коли разом з іншими такими ж як і він батьками сімейств, вирішує громадські справи. Верховна влада_є_ознакою, яка відрізняє державу від усіх інших утвореньГякТвйникають внаслідок об'єднання родин.

Боден чітко розмежував поняття «республіка» (держава) і «управління». Суть держави полягає у володінні верховною владою; суть управління полягає у функціонуванні апарату, за допомогою якого ця влада здійснюється

У цій же праці Боден одним з перших висунув, чітко сформулював і всебічно обґрунтував поняття «суверенітет», як одну з найсуттєвіших ознак держави. Під суверенітетом він мав на увазі абсолютну, ніким і нічим не обмежену верховну владу над своїми громадянами. На міжнародній "арені суверенітет для Бодена означав перш за все незалежність держави від церкви, папи Римського, інших держав тощо. Він сформулював ознаки суверенітету: це постійна необмежена законом влада суверена, оскільки він є сам джерелом закону; право суверена видавати і скасовувати закони, оголошувати війну і вкладати мир, призначати мирових суддів, бути судом вищої інстанції, карбувати гроші і обкладати митом.

Згідно із Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише монарх, який має уповноваження на правління від Бога, і є його намісником на землі. Розмежувавши поняття держава і управління, мислитель підкреслював, що монарх може надавати широкі повноваження на місцях, і, таким чином здійснювати народне правління (в інтересах народу), тоді як демократія може правити деспотично.

Боден підкреслював, що запорукою хорошого життя у державі є дотримання підданими приписів закону. Закон -це воля суверена і зразок справедливості. Справедливість — це закон природи (природне право), вимогами якого є дотримання виконання угод і шанобливого ставлення до приватної власності. /До того ж Боден підкреслював, що приватна власність є священною і недоторканною. Навіть суверен не вправі її порушити без згоди на те власника.

Боден, визнаючи два абсолюти в суспільстві,- це невід'ємні права родини на приватну власність і необмежена законодавча влада суверена, вибудовує цікаву логічну конструкцію, якою доводить доцільність їх існування у суспільстві. Він виходив з того, що право приватної власності є невід'ємним атрибутом сім'ї, а сім'ю розглядав як автономну величину, з якої вибудовується держава./Добре облаш-тована держава потребує суверена, законна влада якого нічим не обмежуєтьсяД Слово «законне» у Бодена означає «справедливе» у відповідності із законом природи управління, що й відрізняє державу від незаконного об'єднання на кшталт банди розбійників.'