Жителі України в радянському тилу

Поки на території України розгорталися наступальні операції радянських військ, у глибокому тилу кувалися зброя перемоги. Якнайактивнішу роль у цьому відіграли жителі України, які були евакуйовані в глибокий радянський тил. Вони опинилися в 43 областях і автономних республіках Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану і Туркменії.

У евакуації люди працювали без вихідних, відпусток, по 12 - 14 годин.

Тилова економіка грунтувалася не лише на праці евакуйованих і місцевих жителів східних районів, а й мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких українці були однією з найчисельніших груп. В'язні працювали в основному у видобувній промисловості та на капітальному будівництві. Це були найтяжчі роботи, які мали особливе значення під час війни. Становище в'язнів було страхітливим. Тисячами гинули вони від голоду, хвороб і виснаження. Багато хто з них прагнув на фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах. Але проголошені «ворогами народу», вони залишалися за колючим дротом.

Відносини оун з радянськими та польськими партизанами

Антигітлерівський рух Опору існував у всіх окупованих країнах Європи. Але майже скрізь він мав, крім внутрішньої охорони, надійну зовнішню підтримку (еміграційні уряди і держави антигітлерівської коаліції). Український національний рух Опору такої підтримки не мав. Англія, США, зв'язані з СРСР союзними зобов'язаннями, навіть не ставили питання про сприяння УПА. Повстанці змушені були покладатися на власні сили. В складі УПА, поряд з українськими, були національні загони грузинів, вірмен, азербайджанців, таджиків.

Що ж до радянських партизанів, то в них, як і раніше, вбачали ворогів ідеї незалежної України. Жителі Західної України ототожнювали керовані більшовиками партизанські загони і групи з усією попередньою політикою радянської влади, з насильницькою колективізацією, масовими репресіями, брутальним ігноруванням національних почуттів людей.

Разом з тим верховне командування УПА намагалося налагодити контакти з радянськими партизанами. Умови для цього склалися під час Карпатського рейду з'єднання С. Ковпака. Однак московське керівництво категорично заборонило будь-які переговори з бандерівцями.

У жовтні 1943 р. УПА звернулася до радянських партизанів Із закликом приєднатися до спільної боротьби пригнічених народів за створення незалежних держав, а не відновлення СРСР. З подібними пропозиціями оунівці зверталися неодноразово, та відповіді не отримували. Натомість розгорталась антиоунівська пропагандистська кампанія. В одній з радянських листівок, поширюваних в окупованих районах 1943 p., стверджувалося, що «Бандера прибув в Україну на німецькій тачанці». Як відомо, в цей час С. Бандера був в'язнем німецького концтабору Заксенхаузен.

Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні. Досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося.

Весняний наступ Українських фронтів

Нацисти дуже сподівалися на весняне бездоріжжя. Наприкінці лютого 1944 р. на одній з нарад А. Гітлер заявив, що весна буде союзником німецького, а не російського солдата, який в умовах бездоріжжя не наступатиме. Але цим надіям не судилося збутися. На початку березня розгорнувся новий наступ Українських фронтів. Повністю були очищені від нацистських окупантів Правобережжя і частина західних областей України. 13 березня німці залишили Херсон. 20-го – Вінниця, 25-го - Проскурів. 27 березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту, форсували спочатку Південний Буг, а потім -Дністер і вийшли на кордон СРСР з Румунією по р. Прут. Воєнні дії були перенесені на територію Румунського королівства. Водночас 1-й Український фронт, розгромивши німецькі війська в районі Тернополя і Кам'янця-Подільського, повів наступ на Чернівці та Коломию і 8 квітня вийшов на кордон з Чехо-Словаччиною.