Тема: Початок визволення України у 1943 р.

Завершення розгрому нацистів в Україні та відновлення радянської влади.

План:

1. Початок розгрому нацистів в Україні.

2. Падіння «Східного валу». Героїчне визволення Києва.

3. Перші кроки радянської влади на визволених територіях.

4. Весняний наступ Українських фронтів.

5. Кримська наступальна операція. Виселення татар, греків, вірмен.

6. Завершення вигнання нацистів з України.

7. Втрати України за роки війни з Німеччиною.

Література:

1. Ф.Г.Турченко. Новітня історія України Підручник для 11 класу. Київ «Генеза» 2008. с.31-56.

2. С.В.Кульчицький, Ю.І.Шаповал. Новітня історія України. Підручник для 11 класу. Київ «Генеза» 2005. с.39-56.

3. О.Д.Бойко. Історія України. Посібник. Видання 3-тє. Київ «Академвидав» 2005. с.474-486.

Початок розгрому нацистів в Україні

У планах осінніх операцій 1943 р. першочергового значення надавалося розгрому противника на Лівобережній Україні, Донбасі, виходу до Дніпра та захопленню плацдармів на його правому березі.

Німецьке командування, тверезо оцінивши свої можливості, перейшло до оборони і 11 серпня віддало наказ про будівництво «Східного валу», який в Україні проходив по річках Дніпру та Молочній. Гітлерівці надавали Дніпру, враховуючи ширину, багатоводність, високий берег, особливого стратегічного значення.

Надії німців на «Східний вал» почали розвіюватися наприкінці вересня, коли частини Центрального та Воронезького фронтів за підтримкою партизанів і місцевого населення за виключно складних умов форсували Дніпро й утворили плацдарм на-правому березі на північ і південь від Києва. Війська Степового і Південно-Західного фронтів форсували Дніпро на ділянці між Кременчуком і Дніпропетровськом.

Падіння «Східного валу»

У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Ударні частини 1-го Українського фронту 3 листопада, несподівано для противника, перейшли в наступ з Лютізького плацдарму на південь, у напрямку Києва. Ставка віддала наказ узяти Київ за будь-яку ціну до річниці Жовтневої революції. 6 листопада 1943 р. столиця України була звільнена від ворога.

Взяття Києва коштувало Червоній армії 260 тис. життів. За успішне форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 бійцям і командирам.

Перші кроки радянської влади на визволених територіях

Українське населення з радістю зустрічало радянські війська.

Досить скоро сподівання на краще стали розвіюватися. З радянськими військами повертався сталінський тоталітарний pежим з його звичайним пошуком ворогів. Підозра в співробітництві з гітлерівцями автоматично падала на всіх, хто пережив окупацію. Їх реєстрували як осіб, котрі «залишилися на зайнятій фашистами території». Це тавро перетворювало мільйони жителів окупованих територій у неповноправних громадян.

Органи НКВС заарештовували поліцаїв, представників допоміжної адміністрації, поставленої окупантами, інших пособників нацистських властей. Були проведені показові суди над військовими злочинцями. Подібні заходи здійснювали власті всіх визволених від гітлерівської окупації країн. Співробітництво з нацистами скрізь викликало презирство й ненависть. Але ніде поняття «співробітництво» не тлумачилося так широко, як в СРСР.

Мобілізаційні заходи 1942 - 1943 pp.

У перші ж дні вигнання гітлерівців в українських містах і селах розгорталися мобілізаційні заходи, що було необхідним в умовах продовження війни. Населення здебільшого це розуміло. Але, як і всі інші заходи воєнного часу, мобілізація провадилася надзвичайно жорстокими методами. Нашвидкуруч мобілізованих юнаків і чоловіків (непідготовлених, часто беззбройних: одна гвинтівка на 5-10 чоловік, необмундированих) у складі так званих проривних груп тисячами кидали в атаку під прицільний вогонь противника. Як правило, це відбувалося без обов'язкової артилерійської підготовки чи бомбардування передових позицій німецьких військ. Просування цих груп забезпечували спеціально створені загороджувальні загони (сумнозвісні «заградотряды»), які розстрілювали всіх, хто відмовлявся йти в атаку або відступав.

Особлива схильність до тактики передових проривних груп в Україні диктувалась специфічними мотивами. В очах багатьох командирів і комісарів українці були потенційними зрадниками, котрих слід «провчити», примусити «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Все це виливалось у прагнення поставити спішно мобілізованих жителів окупованих районів України у виняткові умови, щораз кидаючи їх у самісіньке пекло війни. Український письменник Анатолій Дімаров, згадуючи один з воєнних епізодів, свідком якого був, писав: «Не забуду, поки й житиму, одну таку атаку взимку сорок третього року, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів».