До питання Вітчизняна політична думка XIX ст.

Політичні ідеї Кирило-Мефодієвського товариства - утворене в середині 40-х рр. XIX ст. за ініціативою М. Костомарова, М. Гулака, В. Білозерського, також увійшли О. Навроцький, О. Маркович, П. Куліш, Т. Шевченко – усього 12 осіб, хоч у окремих дослідженнях кількість членів доводиться до 100 осіб. Практична діяльність кирило-мефодіївців здійснювалася у двох напрямках: 1) залучення нових членів; 2) поширення просвіти в народі. Оскільки товариство проходило етап організаційного оформлення, то його практична діяльність зводилася до складення різних проектів. Воно проіснувало з січня 1846 р. по березень 1847 р. За доносом усіх учасників товариства царська влада заарештувала, але у зв’язку із складною міжнародною ситуацією справу вирішили не розголошувати. Царська влада готувалася до поділу Туреччини, і йому було невигідно розкривати, що в самій імперії існує національно-визвольний рух, котрий прагне до створення всеслов’янської федерації. Покарання до членів товариства були досить м’які, напр., М. Костомарова на рік ув’язнили Петропавловській фортеці, П. Куліша – на чотири місяці в Олексіївськім ревеліні, а потім відправлено на службу у Вологді; найсуворіші покарання застосували до Т. Шевченка та М. Гулака.

Короткочасна діяльність товариства показала, що українство не зупинилося у спробах відновити свою участь у політичному житті. Хоч шляхи, які товариство проголосило для досягнення мети були напівполітичні (поширення національної освіти, солідарність), самі програмні документи товариства мали чіткий політичний характер, тобто товариство перетворювалося у політичну організацію, яка спробувала теоретично сформулювати українську ідею в дусі прогресу та свободи, відроджувала старі слов’янофільські ідеї в нових історичних умовах, конкретизуючи їх з боку українського національного інтересу.

Категоричною вимогою товариства була ліквідація кріпацтва, ставилися вимоги свободи слова, друку, науки, віри, загальної освіти та заміни постійної армії народною міліцією. Головним засобом досягнення своєї мети кирило-мефодієвці вважали мирну проповідь та поширення освіти, і це вважається слабким місцем їх програми. Вони відмовлялися від неморальних засобів своїх цілей, відкидали як засіб боротьби політичну революцію і визвольну війну.

Члени товариства шукали відповіді на гострі політичні та економічні питання в релігії. П. Куліш пов’язував національне та соціальне питання з християнством.

Українська суспільно-політична думка I половини XIX ст. на західноукраїнських землях Національне відродження на початку століття в Галичині проходило під впливом галицького духовенства – М. Гарасевича, І. Могильницького, І. Лаврівського, О. Лодинського, І. Снігурського, вихованців львівської духовної семінарії – М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького. Національне відродження в Галичині мало в основному релігійний характер. Галицьке духовенство за характером було польським або німецьке за мовою, консервативним і аристократичним за поглядами; його світогляд отримав назву “рутенство”, рисами якого були австрійсько-український уніатсько-попівський патріотизм, вірнопідданість, надмірна лояльність до центрального уряду, політична безхарактерність, громадський консерватизм, ворожість до нового, вільнодумства та ін.

З 30-х рр. XIX ст. ситуація почала змінюватися під впливом польської революційної пропаганди, романтизму, які закликали до об’єднання усіх народів під проводом Польщі у боротьбі з Австрією та Росією (т. зв. “полонофільство”). Наприкінці 40-х рр. полонофільство втратило вплив на галичан, відбувалося нове піднесення українського національного життя, особливо серед вихованців духовної семінарії. У 1837 р. студенти-теологи М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький видали першу книжку українською народною мовою “Русалка Дністрова”, яка показала єдність галицьких русинів з українцями зі сходу та відмінність їх від поляків та росіян. Їх починання мало скромний політичний характер, але навіть у такій формі викликало гострий спротив. Внесок “Русалки Дністрової” полягає у розбудженні до національного життя багатьох українців.

Одним із перших теоретичних обґрунтувань українства в Австрії є стаття Я. Головацького “Становище українців в Галичині”, де було розвинуто концепцію галицького австрофільства (в основі – теза про боротьбу галичан з поляками за отримання національно-політичної автономії в рамках імперії). У 1848 р. під час революційних подій ця концепція допомогла зберегти пануючий політичний лад; тоді ж галичани зуміли провести в перший австрійський парламент 36 депутатів. Галицькі депутати виступали за національно-політичну автономію або поділ Галичини на польську і українську частини.

Громадівці − учасники напівполітичних гром. орг., які виникли наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові; самодіяльні, напівлегальні або й нелегальні орг. лібер.-демократ. інтелігенції. Громадівський рух ідейно був започаткований представниками Кирило-Мефодіїв. т-ва. Першою була громада, яка утворилася з таємного гуртка «хлопоманів» у Київ. ун-ті (В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький та ін.). Метою хлопоманів було ліквідувати царизм, кріпацтво, встановити демократ. республіку, поширення освіти, піднесення політ. свідомості українства, виступ за демократ. союз між слов’ян. народами. Громадівці започаткували течію др. пол. XIX ст українофільство. На рубежі 1860-1861 рр. гурток хлопоманів припинив існування, а його члени разом із ін. студентами Київ. ун-ту (П. Чубинський, М. Драгоманов та ін.) утворили таємне т-во «Українська громада», яке почало пропаганд.-агітац. роботу в недільних школах. У середині 60-х рр. царська влада розгромила Г., але в 70-х рр. вони відродилися. «Громади» др. пол. XIX ст. об’єднували найкращих представників національної інтелігенції, гром. діячів, вчених, освітян, літераторів, студ. молодь (М. Драгоманов, М. Зібер, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, М. Ковалевський, І. Левицький (Нечуй) та ін.).

У центрі історіософських поглядів Г. − переконання, що головний зміст і спрямування істор. процесу визначає народ, тому головною темою ідейно-філос. пошуків стає народне життя, пізнання «народного духу» (визначення М. Костомарова), що є першоосновою істор. розвитку. Спочатку Г. обмежувалися здійсненням поміркованної програми, що зводилася здебільшого до культ.-просвітн. діяльності, але через гоніння з боку тодішнього політ. режиму відбулася політизація Г. Головною рушійною силою соц. змін Г. вбачали селянство, бо націон. вороги та соц. гнобителі цієї найчисельнішої верстви сприймалися як єдина сила, що заважала істор. поступу України. Тому націон. визволення сприймалося у зв’язку із соц. звільненням. Виходячи із цих філос.-етичних підстав, розпочався процес «ходіння в народ» та рух «хлопоманів». Найяскравішими представниками цього періоду були В. Антонович, В. Костомаров, Т. Рильський та ін. Незважаючи на гоніння та переслідування, культурницький рух в Україні все ж не припинявся, але його політизація набула соціаліст. спрямованості. «Громадівський соціалізм випливав із визнання індивіда фундаментом соц. й міжнар. порядку. Громади розумілися як своєрідні соц. молекули, що в своїй сукупності утворюють макротіло людства.

Уже в 70-х рр. ХІХ ст. Г. були твердо переконані, що справжнє вирішення націон. питання можливе лише шляхом революц. змін. Тому вони активно сприяли поширенню ідей соціалізму, який, на їхню думку, мав ліквідувати соц. і націон. гноблення, створити необхідні умови для рівності і вільного націон. розвитку.

Важливою особливістю творчості Г. є ідейно-політ. доктрина конституціоналізму; саме Г. першими в Рос. імперії створили теорет. підстави для розвитку громад. сусп-ва. Соц. ідеалом Г. виступає гармонійне сусп-во, особа та сукупність осіб, загальним мотивом поведінки яких є свобода, самостійність та відповідальність. Г. виступали виразниками ідеї федералізму. Саме через здійснення цієї ідеї вони бачили звільнення України від націон. та соц. гноблення. Федералізм виступав формою націон. самовтілення українців у федерації вільних народів як у межах тодішньої Рос. імперії, так і в загальнолюдській конфедерації.

Важливою філос. ідеєю г. є еволюціонізм. Представники цієї течії схилялися до еволюц. способу виходу із соціальних конфліктів, заперечували революцію, хоча в революції вбачали, насамперед, націон. звільнення. У вітчизняній науці висловлюються підходи, за якими Г. по суті створили першу істор. відому теорію ненасильницьго руху опору в Україні. Шляхом просвітництва та піднесення націон. свідомості вони прагнули створити передумови для розвитку вільної людини, яка через усвідомлення своєї внутр. свободи прийде до усвідомленого розуміння вільного розвитку всіх націй і народів. Ця теорія знайшла істор. втілення в роки укр. націон. революції 1917-1918 рр. та у роки діяльності укр. правозахисників за умов тоталіт. радян. режиму.

Г. створили гуманіст. націон. ідею, яка ставила за мету розвій націон. цінностей укр. народу та розвиток загальнолюдських цінностей. Г. надали концепт. змісту традиц. філос. обґрунтуванню ціннісних аспектів людського співжиття, створивши, таким чином, підґрунтя для подальшого розвитку процесів націон. самоідентифікації. Поширені серед укр. інтелігенції ідеї демокр. і конституц. реформ, слов’янофільства й укр. патріотизму визначили подальшу спрямованість теорет. пошуків творців укр. націон. ідеї. /Н. Хома/

Костомаров Микола (04.05.1817, слобода Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії — 07.05.1885, Санкт-Петербург) — історик, літератор, громад. діяч, ідеолог укр. націон. руху в Рос. імперії.

Основні праці: «Початок єдиної держави в давній Русі» (1870), «Петро Могила перед судом дослідників нашого часу», «Про козаків» (1878).

Вже у студент. роки, навчаючись у Харків. ун-ті, захопився історією та культурою укр. народу, зокрема, козацтвом, був одним із лідерів гуртка студентів, що займалися етнограф. та істор. студіями на місцевому ґрунті. Під впливом ідей європ. романтизму і рос. слов’янофільства формуються його уявлення про істор. і культ. самобутність укр. народу. Пізніше К. переїздить до Києва, де розгортається його активна громад. і наук. робота, зокрема, участь у діяльності таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847 рр.). К. вважають ідеологом цієї організації. З ним пов’язують авторство знайдених жандармами документів кирило-мефодіївців. Серед них чільне місце посідає рукопис під назвою «Закон Божий», відомий у вітч. філософ. та політ. думці як «Книги буття українського народу» (названий так за аналогією з твором А. Міцкевича «Книги народу польського та польського пілігримства»).

Осн. ідеями К. київ. періоду його життя були: повернення до єванг. принципів людського співжиття, слов’янська єдність та особлива місія укр. народу. Необхідність повернення до християн. цінностей він пояснює небезпеками європ. раціоналізму та прагматизму («егоїзму»), що знищує духовний і моральний фундамент відносин у родині й сусп-ві. У цьому сенсі К. виокремлює слов’ян. народи як такі, що зазнали меншого впливу новітніх атеїст. доктрин і загалом виявляли у своїй історії меншу схильність до загарбань, жорсткостей та інтелект. крайнощів (продовження тези Гердера про «голубину вдачу слов’ян»). Але й серед самих слов’ян. народів К. виокремлює народ найбільш реліг., покірний вдачею і близький до первинних засад духовності й моралі. Це – народ український, який, не маючи можливостей реалізувати свої природні нахили в часи жорстокі й несправедливі, століттями перебував під зверхністю чужинців. З цього виводить К. і особливу місію укр. народу як провідника для всього слов’янства до духовного відродження й більш справедливої політ. та соц. організації. Ця місія формулюється на основі єванг. принципу: «Камінь, що його занедбав будівничий, стане наріжним». Україну майбутнього К. бачив у новому союзі слов’ян. народів, побудованому на федерат. засадах без домінування одних народів над ін. і без асиміляції за єдиним зразком («нерозділимо і несмісимо – на взірець іпостасей Господніх»).

У числі ін. кирило-мефодіївців К. був 1847 р. заарештований і покараний річним ув’язненням, а потім засланням. Повернувся до активної наук. і громад. діяльності у 1858 році. В період лібералізації рос. сусп. і політ. життя очолив кафедру історії Санкт-Петербурзького ун-ту. Його лекції про роль народного начала в історії Рос. д-ви мають великий успіх. Одночасно з викладанням в першому ун-ті імперії К. разом із колишніми кирило-мефодіївцями П. Кулішем та В. Білозерським та ін. провідниками укр. руху займається виданням ж-лу «Основа» та бере участь у діяльності укр. культ.-просвітн. організацій того часу (т.зв. громад). У цей час оформлюються основні ідеолог. підходи К. до питань укр. і рос. історії та етнопсихології.

Доктринальну роль для подальшого розвитку укр. ідеї мала, зокрема, праця К. «Дві руські народності». У ній автор розрізняє укр. і рос. народи за усіма основними психолог., моральними, естет. характеристиками, з яких виводяться принципові відмінності в укладі родинного, сусп. і політ. життя. Передовсім, укр. громаду К. протиставляє рос. общині. Громада тлумачиться як добровільне об’єднання вільних індивідів, тоді як община заснована на підпорядкуванні прив. принципу колективному та функціонує на основі кругової поруки. Аналог. чином відрізняються демократ. засади укр. родини від жорсткої патріарх. основи рос. сім’ї. У політ. площині українці схильні будувати вільні союзи, засновані на рівноправності суб’єктів (від давньоруських міст-республік до козацьких формувань), тоді як росіяни звикли до централіз. утворень із необмеженою владою однієї особи. Одне зі зауважень, зроблених у цьому контексті К. щодо того, що, мовляв, така відмінність дозволяє українцями та росіянам вдало доповнювати один одного в держ. буд-ві, лягла також в основу теорії бездержавності укр. нації, що набула популярності серед частини українофілів у др. пол. XIX ст.

Основні істор. праці К. написані під впливом його історіософ. і сусп.-політ. ідей, що стало приводом для звинувачень у доктринерстві та ігноруванні тих фактів і явищ, які не вписуються в рамки наперед визначеної схеми або тенденції. /М. Розумний/