До питання Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави.

Вишенський Іван (між 1545-50, Судова Вишня, тепер Льв. обл. — після 1620, Афон, Греція) — письменник-полеміст. Деякий час жив і, ймовірно, навчався у Луцьку та Острозі. І. Франко припускав, що В. підтримував К. Острозький (можливо, жив при дворі князя). У 70-х pp. XVI ст. В. постригся в ченці (перебував в Унівському монастирі), у 80-х рр., не змирившись із феодальним ладом Речі Посполитої, залишив батьківщину і відправився в Грецію, на п-в Афон, де став ченцем Афон, монастиря (на той час центр православ'я на Сході). Певний час мандрував «святими обителями», був ченцем Загреб. монастиря, а під кінець життя замкнувся в печері, де й помер. Перебуваючи за межами України, В. підтримував активний зв'язок із Львівcьким братством та острозькою групою полемістів — Г. Смотрицьким, Стефаном Куколем (Зизанієм) та ін. Творча спадщина В. налічує 16 праць. Найпомітніші з них були написані в 1580-90-х: «Писание до всех обще, в Лядской земле живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», послання до кн. Острозького та єпископів, «Обличение диявола-миродержца», «Порада» та ін., які увійшли у збірку «Книжка». У 1604 р. у відповідь на тривалі умовляння В. повернувся до України, відвідав у Уторниках свого афонського друга І. Княгицького, згодом Львів, де наразився на нерозуміння керівників братства, через що покинув місто, на рік поселився в Унівському монастирі, звідки у 1605 р. написав «Послание к старице Домникии», присвячене полеміці з впливовим членом братства Ю. Рогатинцем. Згодом переїхав до Манявського скиту до І. Княгицького, а в кін. 1606 р. повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах». В Афоні В. пише «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін. Твори В. практично не друкувалися за життя автора й існували лише як рукописи. Публікацію праць здійснили такі діячі укр. культури, як М. Костомаров, С. Голубев, І. Франко, Г. Житецький та ін., завдяки яким В. відкрився читачеві як яскравий укр. полеміст XVI-XVII ст. В. уміло поєднував літературні форми церковних послань, діалогу та полемічного трактату. Його тексти характеризувалися емоційністю, сарказмом, сатирою, які використовувались у боротьбі із католицизмом та унією. /О. Сорба/

До питання Політична думка України у козацько-гетьманську добу.

Конституція Пилипа Орлика. 5 квітня 1710 р. на спеціально скликаній раді в Бендерах Пилипа Орлика було обрано гетьманом Укр. д-ви. У день виборів між Пилипом Орликом і козацькою старшиною було укладено угоду, що не тільки регулювала відносини між ними, а й конституювала внутр. устрій гетьман. д-ви. Документ, названий Pacta et Constitutiones Legum Libertatumque Exersitus Zaporoviensis. К.П.О отримана назву «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» і, власне, її називають першою конституцією України.

Конституція складалася зі вступу та 16 статей, різних за обсягом і значенням, які стосувалися переважно практ. політики, а не принципів. Вступна частина обґрунтовувала ідею самостійної і незалежної України, розкривала історію козацтва та відносини України з суміжними д-вами. Головним постулатом документу була повна незалежність України від Польщі та Москви.

У першому параграфі розглядалося питання про віру. Православ’я проголошувалося держ. релігією, а також передбачалася автокефалія укр. церкви при формальному підпорядкуванні Константинопольському Патріархові. Другий пункт визначав кордони Укр. д-ви, які встановлювалися відповідно до умов Зборівського мирного договору 1649 р. з Річчю Посполитою. Гетьман повинен був забезпечити непорушність і охорону кордонів (сприяти поверненню в Україну полонених і домагатися відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні війною). У п’ятому пункті стверджувалося повернення у володіння Війська Запорізького Трахтемирова, Кодаку, Калебердиди, Переволочної з прилеглими землями та необхідність зруйнування моск. фортець, збудованих на Запоріжжі. У шостому параграфі визначені осн. принципи держ. правління в Україні. Всі найважливіші держ. справи вирішувалися гетьманом спільно з генер. старшиною, полковниками і генер. радниками від кожного полку. Передбачалося тричі на рік (на Різдво, Великдень і на свято Покрови Богородиці) у гетьман. резиденції збирати Генеральну Військ. Раду. У Раді мала брати участь генер. старшина, полковники, сотники, генер. радники і посли від Низового Війська Запорізького.

Наступні пункти Конституції обмежували судову та фін. владу гетьмана. Усі важливі судові справи, у т. ч. про образу гідності гетьмана передавалися на розгляд Генер. Військ. Суду. Гетьман не мав права одноособово розпоряджатися держ. скарбницею. Скарбницю очолював генер. скарбник, який розпоряджався прибутками за згодою гетьмана. На утримання гетьмана виділялися маєтки у Шептаківському повіті і частина земель Війська Запорізького. Все це стосувалося і полковників. Гетьман повинен був здійснювати заг. нагляд за діяльністю адміністр. органів, затверджувати вибір вищих урядовців і полковників; намагатись не допускати зловживань козац. старшиною відносно козаків і посполитих; звільняти від податків і повинностей козац. удів і сиріт та деякі ін. категорії населення. Значна увага приділялася фін., екон. і військ. питанням (проведенню ревізії держ. земель, запровадженню фіксованих мит і різних зборів, скасуванню оренд). Текст конституції був складений лат. і руськ. (укр.) мовами.

 Висвітлюючи головні принципи побудови д-ви, її статті передбачали встановлення нац. суверенітету і визначення кордонів Укр. д-ви; забезпечення демократ. прав людини, зокрема захист непривілейованих сусп. прошарків; визнання трьох складових чинників правового сусп-ва, а саме – єдності і взаємодії трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової. 

Укладання та прийняття такого важливого документа на поч. ХVІІІ ст. засвідчили високий рівень політ. культури українців, адже окремі його положення на багато десятиліть випередили правову думку деяких європейських народів. К.П.О. була пройнята демократ. духом і визначала прогресивний іст. напрям розвитку держ. реформ. Хоч і не була вона втілена в життя, однак залишилася однією з найвидатніших іст. держ.-політ. пам’яток. /Т. Бевз/

Немирич Юрій (1612, Черняхів, тепер Житом. обл. – 1659) – укр. шляхтич, воєнначальник, дипломат, держ.-пол. діяч Речі Посполитої, Швеції, Укр. козацької д-ви епохи Б. Хмельницького, дослідник держ. устрою, автор проекту Гадяцької угоди та канцлер Вел. князівства Руського. Походив з укр. шляхетського роду Немиричів, що на поч. ХVІІ ст. перейшли з православ’я в протестантизм. Навчався в аріанській академії в Ракові, а також в ун-тах Лейдена, Базеля, Оксфорда, Кембриджа та Парижа. Після повернення з навчання займав посаду київ. підкоморія, представляв протестантську шляхту Київщини у сеймах Речі Посполитої. Брав участь у війнах Польщі з Швецією та Москвою (1630-ті рр.). В час переслідувань протестантів був засуджений до вигнання з Речі Посполитої. На поч. Визв. війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького Н. зайняв антикозацьку позицію, а в 1649 р. був обраний на шляхетських сеймиках Волині й Київщини генер. провідником місц. шляхет. ополчення, організованого для придушення повстання. Однак, взявши участь у розгромній для шляхти Зборівській кампанії 1649 р., Н. став прихильником, політики компромісу. Зі вступом у війну проти Польщі протестантської Швеції у 1655 р. визнав зверхність швед. короля Карла Х. У 1657 р. під час спільного швед., трансильван. і укр. походу проти Речі Посполитої перейшов на бік козаків і налагодив стосунки з гетьманом Б. Хмельницьким, прийняв православ’я і отримав чин полковника Війська Запорозького. Як дипломат проводив переговори зі Швецією, які закінчилися Корсунською угодою 1657 р., що визнавала незалежність України. Після смерті Хмельницького став Генер. писарем  – правою рукою гетьмана І. Виговського. Активний учасник укр.-польс. переговорів, що завершилися укладенням Гадяцької угоди (06.09.1658).

Основні праці: «Дискурс про Московську війну» (1634), «Маніфест до володарів Європи» (1658), угоди «Гадяцький трактат» (1658).

У «Дискурсі про Московську війну» Н. порівнює політ. системи Моск. царства та Речі Посполитої. Зокрема, держ. правління Москви характеризує як абсолютистське і деспотичне, проводячи паралелі між владою царя та владою турецького султана. «Некерований законами священний характер цієї країни так зміцнює владу, що сповнені забобонної шаноби мешканці ні свободи не прагнуть, ні неволі (даної, на їхню думку, Богом і царем) не відчувають і не уникають. Звідси цар такого схильного до забобонного страху народу втішається надмірним славослів’ям і найбільшою порівняно до інших могутністю. Зміцнює царську владу однакове становище усіх і розподіл посад, з яких навіть найменша (при дворі чи у церкві) надається за згоди царя, якому рідко загрожує небезпека з боку йому підлеглих».

У «Маніфесті до володарів Європи», Н. доводив необхідність денонсації Переяслав. угод, звинувачуючи Москву у розпалюванні міжусобиць в Україні. «Гадяцький трактат» авторства Н. передбачав створення федерат. д-ви Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерланд. або швейцар. зразком, мав очолювати виборний король, а її держ. суб’єктами мали стати Польща, Вел. князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Останнє, очолюване гетьманом, мало власний апарат влади й управління, військо, грошову одиницю тощо, узгоджуючи з ін. суб'єктами федерації лише свою зовн. політику, напрями якої визначалися б на заг. сеймах. Законодавча влада у Великому князівстві Руському мала належати Раді, своєрідним націон. зборам депутатів від усіх земель й від усіх станів – козаків, шляхти, духовенства, міщан. Козакам забезпечувалися давні соц. права, а на пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство. У Великому князівстві Руському запроваджувалися посади канцлера (прем’єра), маршалка (спікера), підскарбія (віце-прем’єра та міністр фінансів) і вищий судовий трибунал. Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство. Водночас гетьман вважався київ. воєводою й сенатором. Брестська церк. унія цілковито скасовувалася в усіх трьох державах – Україні, Литві, Польщі. Православні зрівнювались у правах із католиками. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Католицькій церкві та ін. реліг. конфесіям забезпечувалася повна толерантність. 23.04.1659 р. Н. як новопризначений канцлер Великого князівства Руського виступив на сеймі Речі Посполитої зі знаменитою промовою, у якій обґрунтовував можливі позитивні наслідки Гадяцького пакту для польс. та укр. народів. Однак сейм ратифікував угоду із значними змінами. Загинув Н. під час антигетьманського повстання у серпні 1659 р. /Р. Демчишак/