В. Мономах повчання дітям

Володимир Мономах починає свій твір поясненням, що, вже сидячи «на санях» (тобто перед смертю, оскільки покійників за звичаєм возили саньми будь-якої пори року), він хоче залишити повчальні настанови своїм дітям. Обов’язки дітей поділяються на дві частини: загальнолюдські обов’язки та княжі. Князі мають дотримуватись певних правил у мирний час і під час війни.

Він дає дітям настанову дотримуватись заповідей Божих, не лінуватися молитися повсякчасно. Не треба клястися іменем Бога, коли говориш правильні речі, і тим більше, коли говориш лихі.

Не забувати убогих, поважати старших, заступатися за сиріт та вдів, не давати сильним погубити людину.

Князі не повинні лінуватися та покладатися на своїх воєвод, тивунів, до всього додивлятися самим. Не приділяти багато часу питтю, їжі, сну на війні, не знімати з себе ніколи зброї.

Застерігає Мономах своїх дітей від обману та блуду, які знищують душу й тіло.

Коли ж вони йдуть за даниною, то не повинні давати своїм підлеглим знущатися з людей.

До всіх ставитися з повагою незалежно від їхнього становища.

Жінку свою любити, та не давати їй надмірної влади над собою.

Якщо чого не вміють чи не знають, повинні вчитися.

В другій частині Мономах розповідає про своє власне життя: нічого в житті не давалося йому без зусилля. Часто виходив на лови та забив багато звірів, приручав диких коней. Не раз був поранений: два тури диких підкидали його з конем, олень бив рогами, лось топтав ногами. Всі справи робив сам — і на війні, і на ловах, вдень і вночі. Не давав в образу бідних людей, слідкував і за церковним порядком.

До питання Політична думка перехідного періоду

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513, с. Оріховка, побл. Перемишля – 1566, Журавиця, Польща) - укр. і польс. філософ, історик, публіцист, оратор, полеміст доби Відродження. Початкову освіту отримав у Перемишлі, а вищу здобував у Краків. (1526), Віден. (1527), Вітенберзькому (1529), Падуанському (1532), Болонському (1540) ун-тах, удосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. О. скрізь наголошував на укр. походженні: «Родом із д-ви Польської, але народу — українського... Я русин, цим пишаюся і про це відверто заявляю». У 1543 р., після 17­-річного перебування за кордоном, повернувся на батьківщину.

Основні праці: промова «Про турецьку загрозу» (Краків, 1543,1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду ІІ Августу» (1543, 1548), та «Промова на похоронах Сигізмунда І» (1548).

У промові «Про турецьку загрозу» О. аналізує проблематику єднання європ. народів проти мусульм. експансії. Говорячи про необхідність зміцнення д-ви перед зовн. загрозою, автор називає два найбільші блага, що забезпечують могутність д-ви і її правителів. Одним із таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим — розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної організації сусп-ва, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в сусп-ві.

Значний вплив на сусп. свідомість мали «Напучення польському королеві Сигізмунду ІІ Августу» та «Промова на похоронах Сигізмунда І». О. був одним з перших у Європі теоретиків освіченої монархії, прагнув бачити в особі короля «філософа на троні».  У працях йдеться про ті вимоги, яким має відповідати особа короля. Це — прагнення до правди та справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління д-вою. Гол. завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом із військом на кордонах д-ви. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про держ. власність. Особливу увагу О. приділяє проблемі формування королів. оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати д-ву у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду та певний авторитет. Водночас королю слід пам’ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті якості. У «Напученні», звертаючись до Сигізмунда, мислитель пише: «Ти правитель, а я – підлеглий, а тому й мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець. Отже, я нещасний від твого прогріху». Фактично від мудрості короля, того, наскільки він є філософом, мислитель виводить можливість щастя кожного громадянина. У розділі «Про короля» він зазначає: «Не будь-яка людина здатна бути при владі. А лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього не достатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою».

Розглядаючи співвідношення королів. влади та закону, О. визначає, що закон є вищим за короля. Закон – найвища категорія у д-ві, котрій коряться всі. А ставлення короля до закону визначає так: «Д-ва набагато шляхетніша і достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом д-ви, значно кращий за непевну д-ву і вищий за короля. Отже, закон дорівнює королеві і навіть кращий і набагато вищий за короля». Крім того, закон «є правителем вільної д-ви, але мовчазним, сліпим і глухим. Згідно з ним обирається одна людина, яку ми називаємо королем. Він – вуста, очі й вуха закону».

Одне з провідних місць у концепції д-ви О. надає роздумам про сенат як про керівний орган, без якого д-ва теж не може існувати. Він закликає короля: «Найбільше потурбуйся про підбір сенату, – щоб з обраного тобою сенату всі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран». Мислитель виступає проти внутр. протистоянь у сенаті, адже «ніщо так швидко не руйнує державу, як чвари в сенаті». Вагому роль у концепції О. займало питання співвідношення світської (королівської) і церковної влади. Спочатку верховним суб’єктом влади вважав короля. Пізніше визнавав за церквою право брати участь в управлінні д-вою. Потім – зверхність церковної влади над світською. Такий поворот О. до теократ. традицій був викликаний особистою трагедією – він за короткий час втратив дружину та п’ятьох дітей. Такий страшний удар мислитель сприйняв кару Божу за нешанобливе ставлення до Папи римського.

Окрім прогресивних ідей правової д-ви вчений пропагував ідею природного права, яке ставив вище від людських, писаних законів, бо вони мінливі. Причиною виникнення держави О., як і Арістотель, вважав природну, вроджену потребу людей жити у спільноті собі подібних, у взаємодопомозі та соц. основах держ. життя. Учений сповідував основний принцип гуманістичної етики — принцип підпорядкування прив. інтересів спільному благу, на чому ґрунтуються головні ідеї — патріотизм, сусп. діяльність, служіння д-ві.

Власну концепцію держ. правління О. виклав у трактаті «Політія». Мета д-ви – гарантувати права та свободи кожній людині. Він описує систему взаємних обов’язків громадянина перед д-вою і д-ви перед громадянином. О. послідовно обстоював принцип публ.-прав. д-ви. В ідеальному сусп-ві всі коряться праву, а право не може коритися нікому – ні королю, ні сейму, ні шляхті, ні народу. Право – визначальна ознака ідеальної д-ви. Його велика сила дає силу д-ві. Воно гарантує розвиток д-ви. О. розрізняв чотири форми держ. правління. Монархія – устрій, де править одна людина; олігархія – влада групи могутніх громадян; демократія – правлять усі. А політія – приклад ідеального держ. організму. Це фактично форма змішаного правління. Саме політія найбільш приваблювала О. На його думку, сильна, освічена, гуманна монархія має бути обмежена законами, впливом радників, моральними принципами та милосердям правителя.

О. і в своїх працях, і в своєму житті постає як великий гуманіст, мислитель європ. масштабу, ідеї та думки якого актуальні й нині, виступають дороговказом у суч. державн. прагненнях українців. /О. Новакова/