Модуль 1. Вступ до загальної психології. Соціально-психологічна сфера особистості.

Тема 1.5. Спілкування.

План

1. Поняття про спілкування.

2. Функції спілкування: інформаційно-комунікативна, афективно-комунікативна. Форми спілкування.

3. Засоби спілкування. Вербальна та невербальна комунікація.

4. Види спілкування: міжособистісне, особистісно-групове, міжгрупове.

5. Ефективність та стилі спілкування.

6. Оволодіння навичками спілкування.

1. Поняття про спілкування.

Серед чинників, що формують особистість, у психології ви­різняють насамперед трудову діяльність, спілкування і пізнання. Аналізуючи ці найважливіші сфери людської життєдіяльності, можна помітити такий факт: форми і методи трудової діяль­ності людина засвоює багато років, способами пізнання світу ми також оволодіваємо тривалий час, натомість спілкування людина не навчається цілеспрямовано ніколи й ніде. Немає такої школи, в якій би навчали складного мистецтва спілку­вання. Звісно, досвід спілкування набувається людиною і в процесі праці, й у пізнавальній діяльності, проте цього замало. Велика кількість проблем у житті, зокрема в сім'ї та школі, виникають саме тому, що люди не мають навичок спілкування, не знають його механізмів, законів.

Останніми десятиліттями інтерес до проблем спілкування надзвичайно посилився. Це пов'язано насамперед з розвитком соціальної психології й підсиленням її впливу на всю систему психологічних наук.

Проте проблема спілкування має ширше значення. До неї звертаються такі галузі психологічних знань, як психологія праці, інженерна, медична, педагогічна, юридична психологія тощо, здобутки яких, у свою чергу, збагачують загальну теорію формування психіки людини і розвитку її як особистості.

Хоча спілкування стало предметом інтенсивних розробок останніх десятиліть, воно не є новою проблемою для віт­чизняної психології.

Біля витоків дослідження проблеми спілкування не лише в нашій країні, а й у світовій психології стояв В.М.Бехтерев. Він розробив емпіричні методи дослідження спілкування, а також теоретичні положення про вплив групи на особистість, про специфіку перебігу психічних процесів в умовах спілкування. Ці дослідження стали важливим стимулом і джерелом постановки та розробки проблем спілкування в подальшому.

Ще на початку XX ст. В.М.М'ясищев брав участь в організації та проведенні перших експериментальних робіт з вивчення спілкування в умовах колективної діяльності. Виходячи зі своєї концепції "ставлень особистості", він акцентував увагу на головних змістових і формальних характеристиках спілкування, намагаючись розглядати його - цілісно, як процес взаємодії конкретних особистостей, які певним чином ставляться один до одного і виявляють взаємні впливи. Так, учений спеціально розглядав причини, які підсилюють чи послаблюють резуль­тати словесного впливу однієї людини на іншу, сформулював теорію трикомпонентної структури комунікативної діяльності, покладену в основу організації теоретико-експериментальних досліджень психології міжособистісного пізнання та спілку­вання.

Розглядаючи спілкування як один з головних різновидів діяльності людини, Б.Г.Ананьєв трактує його як своєрідний сплав суспільного та індивідуального в соціальному Житті людини. Ним виявлені та простежені основні напрями впливу спілкування на формування психічного світу людини і поставлена проблема вивчення залежностей, які пов'язують зовнішні і внутрішні характеристики з проявами психіки людей, що беруть участь у спілкуванні.

Проблема спілкування посідає центральне місце в психоло­гічній концепції Л.С. Виготського, хоч сам термін "спілкування" не дуже часто трапляється в його працях. Основні його положення щодо спілкування та його ролі в розвитку психіки можна сформулювати так: — спілкування, взаємодія в ранньому онтогенезі зміню­ють структуру психічних процесів. Таким чином, спілкування генетично передає психічні процеси в їх кінцевому вигляді, визначає їхню структуру, яка, у свою чергу, детермінує їх прояви;

• як знову "відкритих" до спілкування, взаємодії, діалогу;

• носіями структурних новоутворень, які породжуються процесами спілкування, є знаки.

Ці основоположні ідеї були засвоєні практично всіма пси­хологічними школами — як вітчизняними, так і зарубіжними.

Поняття "спілкування" вживається у психологічній літе­ратурі в різних значеннях:

• як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн);

• як один із різновидів людської діяльності (Б.Г.Ананьев, М.С. Коган, І.С.Кон, О.О.Леонтьєв);

• як специфічна, соціальна форма інформаційного зв'язку (О.Д.Урсун, Л.О.Резников) та інші;

— як взаємодія, стосунки між суб'єктами, які мають діалогічний характер (Г.М.Андрєєва, В.С.Соковнін, К.К.Платонов). При цьому поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Останню тлумачать як передачу інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер.

У "Психологічному словнику" спілкування визначається як "взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру".

Спілкування — це соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно-трудової діяльності як потреба "людей сказати щось одне одному". Суспільна сутність спілкування виявляється в його змісті, функціях, видах, формах, способах і мотивах.

Філософи розглядають спілкування в діалектичній єдності матеріаьного та ідеального. "Саме спілкування, — пише Б.Ф.Ломов, — це об’єктивний матеріальний процес, але він виступає в ролі "носія ідеального".

Первинним у спілкуванні є матеріальне: довкілля, а також світ живих людей, умови діяльності, в які включене спілкування, ситуація і засоби спілкування. Матеріальне в спілкуванні визначає ідеальне (психічне): мету, мотиви, плани, програми, а також думки, почуття, засоби, прагнення, психічний стан учасників спілкування. Психологічні сторони спілкування мож­на зрозуміти лише на підставі аналізу конкретних проявів матеріальної сторони спілкування.

Спілкування, як правило, включене в практичну взаємодію людей (спільна праця, навчання, колективна гра) і забезпечує планування, здійснення і контроль їхньої діяльності. Разом з тим спілкування задовольняє особливу потребу людини в контакті з іншими людьми і пов'язане з виникненням почуття радості. Прагнення до спілкування нерідко посідає значне, а то й провідне місце серед мотивів спільної практичної діяльності.

Змістом спілкування є наукові та побутові знання, навички та уміння, сама людина (її зовнішній вигляд, особливості харак­теру, манера поведінки тощо) або ж колективне розв'язування якогось завдання, діяльність. Ставлення та стосунки, які на­повнюють спілкування, надають йому своєрідності, певного емоційного забарвлення, диктують засоби, манеру спілку­вання. Від того, які складаються стосунки, залежить уся система спілкування особистості. Конкретних тем для спілкування в кожного безліч, і чим різноманітніші вони, чим ширше коло спілкування людини, тим багатша і змістовніша сама особис­тість. Проте факт мовчання людини не є "неспілкуванням", оскільки її мовчання для оточуючих є красномовним, кому­нікативним сигналом. Окрім того в цей час людина мислить, а це вже контакт з уявним співрозмовником.