5. Логічні форми мислення як продукти мисленнєвого процесу.

Логіка — це наука про форми і закони мислення. Об'єктом логічного дослідження є "форми" мислення: поняття, суджен­ня, умовисновки. Логіку цікавить правильне, істинне мислення. Велике значення для розвитку логіки мали праці видатного давньогрецького мислителя Арістотеля, в яких він показав, що правильні міркування підпорядковані невеликій кількості законів, які залежать не від змісту вислов­лень, а тільки від їх форми. З огляду на це Арістотелеву логіку називають формальною, а Арістотеля вважають батьком формальної логіки.

З погляду логіки правильним є таке мислення, яке виріз­няється визначеністю і чіткістю, несуперечливістю, послідов­ністю, обґрунтованістю і доказовістю, тобто правильною думка буде тоді, коли вона відповідає логічним законам. Досягти пра­вильного мислення, не розуміючи понять, за допомогою яких суб'єкт бажає висловити думку, неможливо.

Поняття — це форма мислення, в якій відображається суть предметів і явищ реального світу в їх істотних, необхідних ознаках і відношеннях. Істотність ознак об'єкта має відносний характер, тому що суттєвість його боків змінюється залежно від того, яку Мету висуває собі людина. Наприклад, геолог вивчає одні характеристики Землі, а геодезист — інші.

Існують родові і видові ознаки. Родовими називають ознаки, істотні для предметів одного класу, видовими — ті, які лежать в основі вирізнення певної групи предметів у межах роду. Сукуп­ність істотних ознак, спільних для всіх предметів певного класу, що входять у дане поняття, називається змістом поняття.

Обсяг поняття — це певна сукупність, множина, клас пред­метів, кожний з яких має ознаки, відображені в змісті поняття.

Співвідношення між змістом і обсягом поняття визначається законом зворотного відношення між його змістом і обсягом. Суть цього закону полягає в тому, що із збільшенням змісту поняття зменшується його обсяг, і навпаки — зменшення змісту поняття збільшує обсяг. Наприклад, в обсяг поняття "мистец­тво" входять всі види мистецтва (література, живопис, театр, кіно, архітектура, музика тощо). Змістом цього поняття є істотні ознаки, спільні для всіх видів мистецтва (мистецтво — це відображення дійсності в емпіричних образах). Поняття "архітектура" менше за обсягом,, ніж поняття "мистецтво". Поняття "архітектура" містить у собі ознаки "мистецтва" (архітектура — це відображення дійсності в чуттєвих образах). Крім того, воно має ще й свої ознаки, яких нема в інших видів мистецтва (наприклад, архітектура — мистецтво споруджувати будівлі).

Поняття поділяють на види за їхнім обсягом і змістом. За обсягом вони поділяються на одиничні, загальні, збірні.

Одиничне поняття — поняття, в якому відображаються ознаки якого-небудь одиничного предмета або явища ("Земля", "Київ "тощо).

Загальні поняття відображають ознаки певної групи чи класу (множини) предметів. Обсяг таких понять завжди буде більшим від обсягу одного елемента. Наприклад, "планета", "дерево", "лампа", "держава" тощо.

Збірні поняття відображають ознаки певної сукупності І однорідних предметів, що мисляться як одне ціле. Ці поняття охоплюють ознаки особливого, збірного індивідуального предмета. Наприклад, "оркестр", "листя", "сузір'я" тощо.

За змістом ознак, що становлять видову відмінність виділе­них предметів, поняття поділяються на конкретні й абстрактні.

Конкретні поняття відображають предмет у сукупності його ознак. Цим поняттям відповідають певні конкретні предмети. Приклади конкретних понять: "книжка", "школа" тощо.

Абстрактні поняття відображають будь-яку ознаку пред­мета, яка відділяється подумки від предмета і сама стає предметом мислення. Наприклад, "мужність", "сила", "загад­ковість" тощо.

Кожне поняття виступає у зв'язку з іншими. На основі порівняння змісту й обсягу понять їх поділяють на дві великі групи: порівнянні та непорівнянні. Ті поняття, змісті яких є спільні ознаки, називають порівнянними. Так, "прямокутник" і "квадрат", їх спільний найближчий рід — поняття "плоска фігура". Непорівнянні поняття не мають найближчого спільного родового поняття.

Порівнянні поняття поділяють на сумісні і несумісні. Су­місними називають такі, які передбачають повний або частковий збіг обсягів порівнянних понять (поняття "прямо­кутник" і "квадрат" — сумісні поняття). Сумісні поняття включають у свій обсяг поняття, які перебувають у відношенні тотожності, підпорядкованості та часткового збігу.

Несумісні поняття — це поняття, обсяги яких зовсім не збігаються. До несумісних належать поняття, які перебу­вають у відношенні співпідпорядкування, протилежності і суперечності.

Поняття і слово являють собою єдність. Поняття існує і закріплюється в слові. Проте поняття і слово не є тотожними. Слово — засіб утворення поняття, елемент мови, а поняття — продукт діяльності мислення, елемент думки.

Якщо поняття відображає сукупність істотних ознак предметів, то судження відображають окремі відношення між предметами і їх ознаками, причому шляхом ствердження або заперечення. Істинним буде судження, в якому стверджується ознака, яка належить предметові, або заперечується ознака, яка не належить предметові. Отже, судження істинне, коли його зміст відповідає істинному стану речей.

Усі судження поділяються на дві групи: прості і складні. У простому судженні щось стверджується або заперечується.

Судження, в якому стверджується або заперечується наяв­ність певної властивості в того чи іншого об'єкта, — це судження про належність, або атрибутивне ("Одеса — місто-герой").

Судження, в якому відображається відношення між об'єкта­ми, — це судження про відношення, або релятивне ("Планета Юпітер за розмірами більша за планету Земля").

До простих суджень належать ще судження про існування, або екзистенціальні судження ("Вчені стверджують, що невпіз­нані літаючі об'єкти існують").

Судження, в якому стверджується або заперечується озна­ка предмета, множини (класу) або частини множини (класу) предметів, незалежно від будь-яких умов, називається катего­ричним ("число 1232 ділиться на 4"). Категоричні судження поділяються на види: за якістю (стверджувальне або запе­речне); за кількістю, тобто зважаючи на множину предметів, про яку в ньому йдеться, — на одиничні, часткові та загальні ("Арістотель — основоположник формальної логіки", "Деякі чотирикутники є квадратами", "У будь-якому трикутнику сума внутрішніх кутів дорівнює 180°"); за якістю і кількістю — загальностверджувальні, частковостверджувальні, загальноза-перечні і частковозаперечні.

Декілька простих суджень, об'єднаних в одне, називають складними судженнями. У складних судженнях кілька простих суджень об'єднуються сполучниками. Основними серед бінар­них (об'єднуючих) сполучників є кон'юнкція (сполучник "і"), розділяюча і нерозділяюча диз'юнкція (сполучник "або"), імплікація ("якщо...то") і еквіваленція (тоді і тільки тоді, коли").

Зв'язки між предметами чи між предметами і їх ознаками бувають можливими, дійсними або необхідними. Відповідно до зв'язків між предметами судження поділяють на судження можливості, дійсності і необхідності.

За значенням істинності всі судження поділяють на три гру­пи: тотожно істинні (або закони); тотожно хибні; здійсненні.

Людина здобуває знання безпосереднім та опосередкова­ним шляхом. Безпосередній шлях — це шлях прямої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Коли ж безпосередній шлях для здобуття знань неможливий, то людина здобуває їх у процесі послідов­ного логічного міркування на підставі накопичених знань.

Отже, опосередковані знання — це ті знання, які суб'єкт здобуває шляхом виведення із вже _ готових, перевірених на істинність, знань. Ці знання потребують логічного доведення, аргументації тощо.

Думки людини складаються у нерозривній єдності зі сло­вом. Проте судження і речення, будучи нерозривно пов'язани­ми, не є тотожними. Судження — це акт мислення, його продукт, а речення — граматична конструкція, певне сполу­чення слів.

Існують знання у формі суджень, а формою здобуття таких знань є умовивід. Умовивід — це форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводять нове судження. Умовивід може бути як правильним, так і неправильним. В останньому від­сутній послідовний зв'язок між судженнями. Неправильні умовиводи поділяються на дві групи: умовиводи, неправильні логічно; умовисновки, неправильність яких зумовлена неточ­ністю словесного вираження думки.

За характером логічних форм і характером логічного висновку умовиводи поділяють на два різновиди: необхідні і правдоподібні (ймовірні). Серед необхідних найпоширенішими є дедуктивні умовиводи. За допомогою дедуктивних (від лат. — виведення) міркувань переходять від загальних положень до конкретних. Отже, дедуктивний умовивід дає змогу зрозуміти конкретний факт на основі загального положення. Цими ви­хідними положеннями є аксіоми, вислови, що несуть певну обґрунтовану думку. Вони виражають загальне правило (закон) або знання про частину класу предметів чи одиничний предмет, який підпорядкований цим загальним правилам. Якщо всі судження такого умовиводу істинні, таку схему називають дедуктивною, або правилом виведення. Наведемо приклади дедуктивних умовиводів: "Якщо йде дощ, земля стає мокрою. Йде дощ. Отже, земля мокра"; "Всі рідини пружні. Вода — рідина. Отже, вода пружна". У звичайному спілкуванні дедукція не завжди виступає у розгорнутій формі. Але кожного разу, коли виникає сумнів в обґрунтованості зробленого висновку, необхідно повернутися до загального положення та судження про одиничний факт. Тільки таким чином можна виявити помилку і домогтися правильного умовиводу. Схем правильних дедуктивних умовиводів нескінченна кількість. Логічні закони, що лежать в основі правильних міркувань, об'єктивні й не залежать від свідомості та волі людини.

Будь-який закон спирається на певну кількість фактів, які довелося спостерігати дослідникові, котрий, вийшовши за їх межі, сформулював загальне універсальне положення (закон).

Виникає питання, як перейти від знання про обмежене коло фактів до нового, більш загального або широкого і разом з тим істинного знання. Отже, назріла проблема індукції. Суть її зводиться до проблеми переходу від знання про окремі предмети досліджуваного класу до знань про всі предмети цього класу. Індуктивним (від лат. — наведення) називають умовивід, у результаті якого на підставі знань про окремі об'єкти певного класу дістають загальний висновок, який стосується всіх об'єктів цього класу. Прикладом індуктивного умовиводу може прислужитися такий: "Залізо проводить електричний струм. Олово проводить електричний, струм. Мідь проводить електричний струм. Цинк проводить електричний струм. Алю­міній проводить електричний струм. Платина проводить електричний струм. Залізо, мідь, олово, цинк, алюміній, пла­тина — метали. Усі метали проводять електричний струм". Чи правильно зроблено висновок? Це можна встановити лише з додаткових досліджень, а поки їх не проведено, можна говорити тільки про ймовірну (можливу) істинність здобутого висновку. Отже, висновок ми отримали з допомогою неповної індукції, тож він є правдоподібним умовиводом. Неповна індукція не гарантує істинності зроблених висновків, а лише висуває гіпо­тези, припущення, істинність яких необхідно обґрунтувати.

Неповна індукція поділяється на популярну і наукову. У популярній індукції застосовується простий перелік об'єктів, наукові методи дослідження предметів не використовуються. Популярна індукція вважається найпростішою індукцією. Вона лежить в основі прикмет, які є узагальненням спостережень.

У науковій неповній індукції напрям думки такий самий, як і в інших видах індукції, але відмінність її від популярної полягає в тому, що в ній вирішального значення набуває не кількість фактів, а спеціальний добір випадків, які вивчаються в різних ситуаціях і умовах. Отже, наукова індукція — це умовивід, у якому загальний висновок здобувають на підставі знання необхідних ознак і властивостей. Висновок наукової індукції вищий, ніж популярної, але все ж таки має ймовірний характер.

Повна індукція — це такий метод міркування, за якого загальний висновок роблять на основі розгляду всіх можливих окремих випадків. Наприклад: "Коло перетинається прямою у двох точках. Еліпс перетинається прямою у двох точках. Па­рабола перетинається прямою у двох точках. Гіпербола перетинається прямою у двох точках. Коло, еліпс, парабола та гіпербола — це види конічних перерізів. Усі конічні перерізи перетинаються прямою у двох точках". Цей приклад свідчить, що на основі знань про окремі об'єкти класу можна здобути знання про клас цих об'єктів. Повна індукція є одним із необхідних умовиводів, тобто таким, який випливає з істинних положень (посилок).

До правдоподібних (ймовірних) умовиводів належить ана­логія. Аналогією називають умовивід, що здобувається через віднаходження у двох предметів кількох однакових ознак та утворення висновку, що ці предмети мають ще й інші спільні ознаки. Наприклад, В.Ю.Середа пише, що Земля і Сонце схожі між собою багатьма ознаками: вони є небесними тілами однієї планетної системи, обидва тіла перебувають у русі, вони мають подібний хімічний склад (хімічні елементи, які є на Землі, шляхом спектрального аналізу були відкриті й на Сонці) тощо. На Сонці був виявлений новий елемент, ще невідомий на Землі. Його назвали гелієм. За аналогією було зроблено припущення, що цей елемент є також на Землі. Висновок виявився пра­вильним, невдовзі на Землі цей елемент був відкритий.

Отже, аналогія, як і неповна індукція, хоч і є ймовірним умовиводом, цінна тим, що дає змогу робити припущення, гіпотези, здогадки.