Тема 6. Суперечності і дуалізм сучасного етапу глобалізації

План вивчення теми

1. Характеристика сучасного етапу глобалізації.

2. Діапазон і характер критики глобальних економічних процесів

1. Характеристика сучасного етапу глобалізації

На сьогодні під глобалізацією розуміють іноді принципово різні речі: загальний хід історичного дослідження, процес гомогенізації світу, зростаючу взаємозалежність, поглиблення соціальних зв’язків тощо.

Навіть у кількісній оцінці цього явища не простежується одностайності. Американський економіст А. Керні на основі досліджень стверджує, наприклад, що на початку XXI ст. найбільш глобалізованими стали такі країни, як Сингапур, Голландія, Швеція, Швейцарія. А США посіли в «шкалі глобалізації» тільки 12 місце, Китай — 53.

Така диспозиція стає очевидною, якщо за основні критерії глобалізованості приймати не розмір національних господарств (ВВП) і частку їх у світовій економіці, а подушний дохід чи рівень економічної інтеграції, де провідні позиції посідає, наприклад, Ірландія. Інший результат можна одержати, якщо за критерій взяти розвиток інформаційних технологій. У цьому разі лідером стане, безумовно, США.

Незважаючи на те, що глобалізація відбувається за дещо іншою сценарною картою, ніж було визначено її ідеологічною платформою, тим не менш абсолютно очевидно і реально (перш за все, як загальний вектор розвитку світу) свого роду рівнодіюча різноманітних сил та тенденцій. Вона все сильніше визначає досить важливий і впливовий клас політичних і інших процесів на різних рівнях, а також формує нові інститути і міжнародні режими.

Поряд з цим глобалізація в сучасному світі є не лінійним та рівномірним процесом. У феномені сучасної глобалізації простежується, зокрема, множина неоднозначних, у тому числі негативних, моментів.

Перш за все, глобалізація виявилася не настільки універсальною, як це уявлялося раніш (тобто, тим процесом, що охоплює, з одного боку, усі країни і регіони, а з другого — усі галузі: економіку, соціальні відносини, культуру тощо). Саме тому абсолютно необґрунтованим є твердження про географічну глобальність ринків.

Так країни світового центру залишаються орієнтованими на внутрішній ринок. У США майже 90 % працюючих зайняті в економіці та сфері послуг, які орієнтовані на задоволення потреб власного споживання. В трьох найважливіших економічних блоках: США, ЄС та Японії експортується лише 12 % ВВП.

Вплив глобалізації поширюється на групу країн, які вступили до постіндустріальної епохи розвитку і намагаються обмежити власні економічні зв’язки з іншим світом, претендуючи на статус самодостатності за винятком ресурсно-енергетичного забезпечення власних економічних систем.

Не охопленими глобалізацією залишилися Африка, майже вся Латинська Америка, увесь Близький Схід (за винятком Ізраїлю), значні простори Азії. Велика кількість країн, через ті чи інші причини залишилася на периферії глобальних процесів. Ця дисгармонія розвитку, в свою чергу, породжує нові виклики та загрози світу: так, наприклад, відбувається масова міграція населення до більш стабільних і сприятливих в економічному плані регіонів, об’єднання низькорозвинутих країн, розвиток у них неконтрольованих конфліктів тощо.

Результатом стає поява «нових незадоволених»: з одного боку, за лінією «Північ—Південь», з другого — за лінією стратифікації населення в розвинутих країнах, де формується, в першу чергу з числа іммігрантів, неінтегрований до соціальної системи новий нижчий клас.

Навіть палкі прибічники неоліберальної моделі глобалізації фактично визнають, що вона не створює гомогенної системи держав.

Якщо розглядати галузеву специфіку глобальних процесів, то найбільшої активності останні набули на міжнародному ринку капіталів, а не товарів і послуг. Це в свою чергу може провокувати чи різко поглиблювати фінансові кризи, і, як наслідок, політичну нестабільність. В цьому зв’язку Дж. Сорос правильно зазначав, що «замість простого пасивного віддзеркалення дійсності фінансові ринки активно формують реальність, яку вони, в свою чергу, і віддзеркалюють.

Неоглобалізація є не настільки гомогенною (тобто тією, що має єдині, перш за все європейські та американські норми, стандарти, цінності). Навіть загальна «зовнішня оболонка» в різних культурах практично завжди має власне наповнення, оскільки культурні архетипи змінюються досить повільно, а нерідко й чинять активний опір зовнішньому тиску.

В результаті нові елементи доповнюють старі, вживлюючись до традиційних стереотипів, створюючи досить своєрідні симбіози. Ці культурні симбіози, які узгоджують архаїку і модерн (постмодерн), також є досить неоднозначними, суперечливими, іноді навіть створюючи бар’єри на шляху до глобального порозуміння.

З іншого боку, слід мати на увазі, що далеко не завжди одержує поширення саме західна «зовнішня оболонка» культури. Існує і зворотний процес, який, проте, є не настільки всеосяжним і руйнівним.

На особливу увагу заслуговує ще одна ознака глобалізації, яка пов’язана з тим, що предметом праці стає, в першу чергу, знання, а об’єктом — свідомість. Таким чином виникає ситуація, коли глобалізація пояснюється з позицій інтересів тільки провідних західних країн. Але проведення до життя цих інтересів розвиває процеси, які набувають насправді глобального масштабу, чинячи вплив на периферію — об’єкт глобалізації.

Глобалізація в її сьогоднішньому вигляді означає також і консервацію соціально-економічного укладу, який, за визначенням і за внутрішньою глибинною суттю, поділяє суспільство на багатих та бідних, на власників капіталу, засобів виробництва і тих, хто може запропонувати тільки працю і інтелектуальні можливості, а отже на еліту і плебс.

Так званий «середній клас» — є досить умовною, розпливчастою ідеологемою, оскільки, по-перше, ніхто не може назвати межі, які визначають належність до нього, і, по-друге, на його внутрішньому рівні існує також власна майнова диференціація.

У духовному надбанні людства домінуючими є дві головні цінності :

- індивідуальна свобода;

- соціальна справедливість.

В умовах рабовласництва і феодалізму боротьба за досягнення цих цінностей йшла в основному в одному руслі, оскільки багатство досягалося і утримувалося за допомогою позаекономічного примусу, тобто насильства. Зараз, за умов формальної рівності можливостей, що поширюється на володіння засобами виробництва, перебування на тому чи іншому щаблі майнових сходів визначається наявністю особистих якостей, які в свою чергу не є залежними від самого індивідууму, а виникають завдяки сліпій грі сил природи. Воно є також наслідком соціального походження, а то і просто — долі, випадкового збігу обставин.

Отже постає питання: чи можна вважати таку систему суспільним ідеалом, який відповідає віковим сподіванням людини і формує стандарти справедливості й моралі.

Якщо припустити, що світовий порядок, який склався, досягає оптимальних параметрів, то це говорить не просто про кризу цивілізації, а про кризу соціальної стадії розвитку людства. Відомий перуанський економіст Ернандо де Сото так говорить про це в праці «Загадки капіталу»: «Капіталізм виступає як єдиний здійснений шлях розумної організації сучасного суспільства», але «…момент його найбільшого тріумфу є і моментом його кризи». Зміст кризи — нездатність «справжнього капіталізму» прижитися на світовій периферії.

Зробивши свого роду «прозорими» кордони національних держав, глобалізація вивела на авансцену загальнопланетарного масштабу цілу плеяду нових діючих осіб, котрі мають власні інтереси і цілі. Це й екологічні, і правозахисні рухи, і транснаціональні корпорації, і терористичні організації, впритул до окремих політичних, релігійних й інших лідерів. Іншими словами, глобалізація різко нарощує обсяг людської маси, втягнутою до міжнародних відносин, і робить традиційну дипломатію лише одним з механізмів міжнародного спілкування, врегулювання спірних питань, політичного менеджменту.

Як наслідок, сучасна картина світу є вкрай складною у порівнянні з минулим століттям, коли на світовій арені фактично діяли лише кілька десятків національних держав і міждержавних організацій. У нових діючих осіб, особливо з урахуванням технологічного рівня розвитку світу, з’явилися можливості реалізовувати власні вузькокорпоративні цілі, що породжує нові загрози політичного тероризму.

Саме тому очевидною стає необхідність трансформацій традиційних функцій держави в умовах нових глобальних реалій.