Лекція № 1

Місто і міське середовище

Міста, як і люди, мають свої долі, свої біографії. В одні історичні епохи вони досягали найвищого розквіту, а в інші — занепадали і навіть зникали. Незважаючи на складні екологічні умови, в яких знаходиться сучасне місто, його притягальна сила не зменшується. Кількість міського населен¬ня на планеті з кожним роком зростає. Вважають, що у 2000 р. понад 80% населення Землі буде жити в містах.

Відомі вчені-екологи Б. Уорд і Р. Дюбо ще у 70-х роках у доповіді Генеральному секретарю Конференції ООН з проблем оточуючого середовища звертали увагу на інтенсивне зростання великих міських агломерацій. За їх даними, Лондон разом з приміськими територіями в недалекому майбутньому займе значну частину південно-східної Англії; Бостон через Нью-Йорк з’єднається з Вашингтоном, а Токіо, поглинувши Йокогаму, створить єдине місто з 30-мільйонним населенням, яке повністю оточить Токійську затоку.

Перші міста в Європі, Азії, Африці і Центральній Америці виникли в період розпаду первіснообщинного і встановлення рабовласницького ладу. Їх народження пов’язане із достатньо вираженим розподілом праці, зумовленим розвитком сільського господарства, ремісництва і торгівлі, виникненням класів і держав.

Український Радянський Енциклопедичний Словник (УРЕ, 1967) подає таке визначення: ’’Місто — великий населений пункт, жителі якого головним чином зайняті у промисловості, торгівлі, в адміністративних установах тощо”. Кількість населення у місті має бути не менше 1000, з яких не більше 25 % зайнята в сільському господарстві.

Слово “город”, яке знаходимо в стародруках часів Київської Русі, походить від слова “городити”, “огороджувати”. Точніше, місто — огороджена укріплена місцевість. Спочатку люди ставили огорожу від хижих звірів, потім — від ворогів. У будь-якому випадку за огороджену територію сходилися люди, щоб уникнути небезпеки. Там вони осідали і поступово сільське поселення переростало у місто.

Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — це зростання ролі міст в розвитку суспільства, яке супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення, поширенням міського способу життя в країні, регіоні, світі.

Поряд з поняттям урбанізації не менше складно і уявлення про місто. Замість цілісного поняття існує безліч приватних поглядів на місто як на об'єкт дослідження, проектування, управління і т.п. Місто зазвичай розглядається як:

1) осередок рушійних сил історії в рамках історико-економічних, історико-політичних, історико-культурних досліджень;

2) складний суспільний організм в рамках соціологічних досліджень;

3) вузол системи розселення в рамках географічних досліджень;

4) автономна екосистема або елемент екосистеми в біоекологічних дослідженнях;

5) об'єкт проектування, планування; формування і регулювання теорії діяльності та теорії організації.

Існують різні думки щодо визнання або невизнання за містами статусу екосистеми (урбоекосистеми). Певною мірою це пов'язано з різним розумінням терміну «екосистема». Безумовно, місто не може розглядатися як варіант природної екосистеми, оскільки не володіє такими властивими для природних екосистем властивостями, як самоподдержаніе і автономність, але він відповідає формальному поняттю екосистеми як спільноти живих організмів і їх середовища проживання. У зв'язку з цим доцільно поділяти екосистеми на такі основні категорії:

1) природні екосистеми;

2) урбанізовані екосистеми, які є сукупністю екологічних факторів і живих організмів в межах міських територій.

Урбоекосістеми традиційно порівнюють з гетеротрофнимі екосистемами типу устричних банок або з невеликими, але постійно діючими вулканами, що викидають у довкілля багато тони різних забруднюючих речовин. Обидва ці порівняння справедливі: вся цілісна система міста має великий вплив як на внутрішню, так і на зпвнешнюю по відношенню до неї середу, формуючи простір екологічних ніш для людини та інших видів що мешкають в місті.

Місто - тип поселення, зазвичай значного за чисельністю й густотою населення, жителі якого зайняті, як правило, поза сільським господарством. У багатьох країнах статус міста визначається і закріплюється законодавчо, при цьому може висуватися критерій чисельності населення.

Місто - територія з суцільною забудовою, що включає юридичний місто і примикає до нього зовнішню зону, звану «реальним містом», «містом з цегли та цементу», «фізичним містом» або «географічним містом».

Місто - великий населений пункт, який виконує промислові, організаційно-господарські, управлінські, культурні та транспортні функції; більша частина його населення занята поза сільським господарством.

Сучасне місто - це достатньо крупний населений пункт, жителі якого в основному зайняті в сферах промисловості, послуг, управління, науки, культури і ін.

Істотними ознаками міста є:

• переважання забудованої частини території над незабудованою, штучних і видозмінених природних покриттів над природними незміненими;

• наявність, а часто і переважання багатоповерхової забудови;

• наявність промислових підприємств і підприємств сфери послуг;

• розвинена система суспільного транспорту, наземних і підземних комунікацій;

• розвинена торгова мережа;

• високий рівень забрудненості навколишнього середовища;

• так звані "хвороби урбанізації", зокрема пов'язані з швидким розповсюдженням інфекцій при високій щільності населення і інтенсивних контактах один з одним;

• наявність спеціально створених рекреаційних територій загального користування;

• висока щільність розміщення установ освіти, охорони здоров'я і культури;

• культові споруди однієї або декількох конфесій;

• різноманітність соціального вибору (в порівнянні з сільською місцевістю);

• наявність однієї або декількох щоденних газет, поширюваних не тільки в місті;

• наявність приміської зони — перехідній між містом і прилеглій до нього території з переважанням сільськогосподарського виробництва; у цю зону з міста поступово переносяться найбільш шкідливі виробництва.

Показник чисельності населення міст широко використовується як класифікуюча ознака.

В Україні прийняті такі категорії міст за чисельністю населення: до 50 тис. чоловік - малі, від 50 до 100 тис. - середні, від 100 до 250 тис.- великі, від 250 до 500 тис. і від 500 тис. до 1 млн. - крупні, понад 1 млн чоловік - найбільші. Критерії чисельності населення для виділення міст в різних країнах різні ( табл. 1. 1).

Таблиця 1.1 - Критерії чисельності населення для виділення міст в різних країнах

Країни	Мінімальна чисельність населення, прийнята для визначення статусу міста, чоловік	Додаткові критерії
1	2	3
Данія	250	-
Ісландія	300	-
Канада, Малайзія, Шотландія	1000	-
Ірландія	1500	-
Аргентина, Португалія, Франція, Німеччина, Чехія, Словаччина	2000	-
США, Таїланд	2500	-
Південна Корея	4000	-
Індія, Туреччина, Грузія, Туркменістан	5000	Менше 25% населення міста в Грузії і 33% в Туркменістані зайняті в сільському господарстві
Україна, Молдова, Греція, Іспанія	10 000	Менше 50% населення міста в Україні і Молдові зайнято в сільському господарстві
Російська Федерація	12 000	Менше 15% населення міста зайнято в сільському господарстві
Ізраїль, Болівія, Бразилія, Коста - Ріка, Еквадор, Сальвадор, Гаїті, Гондурас, Нікарагуа	Кількісний критерій не застосовується	Містом вважається центр не сільськогосподарського виробництва і послуг
Англія і Уельс, Болгарія, Угорщина, Нова Зеландія, Норвегія, Парагвай, Польща, Румунія, Фінляндія, Швеція, ЮАР, Японія	Статус міста визначається законодавчо	У Фінляндії менше 50% населення міста зайнято в сільському господарстві

Соціальний аспект трансформації села в місто полягає головним чином у формуванні організованого соціального ядра і початку соціального розподілу праці Стосовно природи, як стверджує Л. Мамфред, у містах виявляється тенденція до “зміни, знищення або заміни звичайних умов” місцевості штучними, які посилюють владу людини і створюють ілюзію її повної незалежності від природи.

Виділяють три основних типи історичних міст, які різко відрізняються між собою рівнем урбанізації:

1) давні міста (до IV ст. до н.е.);

2) середньовічні міста (V—середина XVII ст.);

3) міста нового і новітнього часів (із середини XVIII ст. до наших днів).

На першій стадії урбанізації місто практично мало чим відрізняється від села, яке також було відгороджене від полів земляним валом або частоколом, мало постійну забудову, загальні місця поховання і звалищ У селі вже були ритуальні будівлі, які виділялись серед примітивної забудови.

Раннє місто, як і село, використовувало, в основному, органічні джерела енергії — рослинні та тваринні, місцеві джерела води. Як для однієї, так і для іншої форми розселення були характерними тривалий обробіток землі, використання у вигляді добрив людських і тваринних екскрементів. Цей період розвитку поселень відрізняється низькою концентрацією неорганічних відходів — скляних і металевих, а також відсутністю забруднення повітря. Розмір міста і кількість його населення на першій стадії урбанізації залежали від площі і продуктивності сільськогосподарських земель. Оточуючі місто природно-територіальні комплекси перебували у рівновазі та взаємозв’язку.

Друга стадія урбанізації пов’язана з подальшим економічним розвитком, який характеризується інтенсивним використанням сільських природних і трудових ресурсів. Переробка сільськогосподарської сировини, а також гірничі розробки і виплавка металів вимагали залучення такої кількості населення, яку б могла прогодувати земля, що належала місту. Розвиток економічних зв’язків між містами зумовив будівництво доріг, розвиток морського і річкового транспорту. Ця стадія відрізняється, в основному, лише деякою перевагою міста над сільськогосподарським оточенням.

Третя стадія урбанізації, яка збіглася з періодами технічної і науково-технічної революції, відрізняється стійкою перевагою урбанізованого середовища над природними ландшафтами і трансформацією невеликих урбанізованих територій у великі. На даній стадії природне середовище міста якісно змінюється, зумовлюючи негативні екологічні і соціальні наслідки (рис. 1.1). На території міста утворюються значні площі штучної підстилаючої поверхні, змінюється ґрунтовий покрив. Нові джерела енергії, небачене раніше промислове, виробництво, зокрема сталеливарне, коксове, хімічне, автомобільний транспорт викидають в повітря і воду відходи, які не можуть переробити природні саморегулюючі екосистеми.

Рисунок 1.1 - Модель можливих негативних екологічних і соціальних наслідків урбанізації

Міста розростаються в бік передмість і витісняють природні ландшафти. Упродовж тривалого історичного періоду довкола щільного міського центру формуються концентричні урбанізовані смути, які мають різну густоту забудови (рис. 1.2).

Рис. 1.2 - Розвиток міста.

Якщо площа середньовічного міста становила сотні гектарів, а інколи і менше (Львів за мурами займав усього 50 га), то сучасне місто охоплює величезні території, які досягають сотень квадратних кілометрів.

Розростаючись по горизонталі, сучасне місто одночасно росте і вгору. Фізична маса його споруд на одиницю площі не менша, а значно більша густо забудованих кварталів середньовічного міста. Нагромадження будинків сучасної висотної забудови немов притискує його мешканців до землі. Сильні вітри, які утворюються в ущелинах кварталів, роблять між будинковий простір ще незатишнішим.

Показник урбанізованості країни або регіону — це частка населення, що проживає в містах. Порівняння рівнів урбанізації різних країн здійснюється з використанням даних національних переписів населення.

В даний час найбільш урбанізованими є Великобританія (92% населення проживає в містах), Кувейт (91%), Ізраїль (90%), Австралія (85%), Швеція (83%). Найменші показники урбанізованості (7—10%) характерні для країн Африки і Південної Азії, що розвиваються. В Україні в даний час кожні два жителі з трьох проживають в містах.

Урбанізація має як соціально-економічне, так і біологічне коріння. Причини, що викликали зростання міст і їх ролі в світовому і національних господарствах, називають необхідність:

1) накопичення і розподілу природних і людських ресурсів, концентрації виробництва, обміну, управління на невеликій площі з метою їх ефективнішого використання;

2) найбільшого задоволення різноманітних суспільних і індивідуальних потреб людини — біологічних, психологічних, етнічних, трудових, економічних, соціальних.

В даний час великі міста переростають в міські агломераціі - просторово і функціонально єдині групи поселень міського типу, складових загальну екологічну і соціально-економічне середовище. Агломерація в межах країни чи регіону характеризується функціональними зв'язками, сформованими в результаті виробничої діяльності і виробничих відносин.

Існує два шляхи формування агломерацій: 1) формування «від міста»; 2) формування «від району».

У першому випадку будь-якої місто великого розміру, з певним господарським профілем, що знаходиться в певних локальних і регіональних природних умовах, відчуває все більшу потребу в нових ресурсах розвитку. Йому потрібні нові території, джерела водопостачання, інфраструктура. Проте в межах міської межі вони виявляються вичерпаними або близькими до вичерпання. Подальше розширення території пов'язане з негативними наслідками. Погіршення якості середовища в центральних районах агломерації в числі інших причин викликає переміщення населення в приміські зони. Розміщення нових будівель, дорожнє будівництво тягнуть за собою відчуження території, руйнування природного ландшафту, вилучення найбільш цінних окультурених земель з сільськогосподарського виробництва, скорочення рекреаційного простору. У зв'язку з цим відбувається планомірний розвиток навколишнього місто району. Виникають поселення - супутники, зазвичай на основі існуючих невеликих населених пунктів різного профілю. По суті, це часточки великого міста, який, стаючи центром агломерації, створює систему доповнень і партнерів. При цьому в одних випадках об'єкти, що становлять місто утворюючу базу супутників (підприємства, полігони, науково-дослідні лабораторії, сортувальні станції, склади тощо. Як би відбруньковуються від сформованого господарського комплексу міста. В інших випадках вони виникають у відповідь на потреби міста; створюються для розвитку різних галузей господарства, для яких більш сприятливі умови в навколишньому місто районі.

Агломерації «від району» з'являються в ресурсних зонах, в містах розвитку добувної промисловості, де при розробці великих родовищ зазвичай виникає група селищ східної спеціалізації. Поступово один з таких селищ, розташований зручніше інших по відношенню до ареалу розселення, притягує до себе об'єкти не місцевого значення. Він стає організаційно-господарським і культурним центром, в ньому найбільшою мірою розвиваються різні галузі промисловості і виробництва, зосереджуються транспортні, наукові та освітні організації. Все це визначає його пріоритетний зростання серед подібних поселень, які з часом набувають по відношенню до нього роль супутників. Виникає місто, який бере на себе функції центру агломерації. Жителі його супутників працюють в основному на розташованому в селищі підприємстві, тому трудові зв'язки з містом-центром тут слабша, ніж в агломераціях першого типу.

1.4 Основні терміни

Містобудівна екологія – це комплекс містобудівних, медико-біологічних, географічних, соціально-екологічних і технічних наук, які в межах екології людини вивчають взаємодію та взаємовплив виробничої і невиробничої діяльності людей і природних процесів, що відбуваються на території міст та зон їхнього впливу.

Головна мета містобудівної екології - забезпечення найсприятливіших умов для життєдіяльності людини і збереження екологічної рівноваги на тій чи іншій території при одночасному раціональному використання матеріальних, природних, трудових та інших ресурсів.

В принципі досягнення цієї мети передбачає вирішення триєдиного завдання:

1) забезпечення збереження і розвитку здоров’я людини;

2) збереження і розвиток природного середовища;

3) розвиток громадського виробництва і науково-технічного прогресу в цілому.

Урбоекологія – наука про закономірності взаємодії містобудування з природним середовищем на різних просторових рівнях і оптимізації такої взаємодії містобудівними засобами.

Урбоекологія (за визначенням В.П. Кучерявого) – це наука про взаємозв’язки і взаємодію в часі та просторі двох систем – міської ( в складі підсистем – соціальної, технічної, енергетичної, інформаційної, керівної, адміністративної та ін.) і природної, а також про ноосферне управління урбоекосистемами.

Метою урбоекології є пошук шляхів і розробка рішень у рамках містобудування і організації територій. Ці заходи спрямовані не тільки на забезпечення прийнятих гігієнічних умов життя, але й на всіляку раціоналізацію природокористування, охорону навколишнього природного середовища і екологізацію найважливіших соціально-економічних процесів у межах регіонів, міських агломерацій, міст і окремих їхніх частин.

Основне завдання урбоекології – вивчення масштабу й інтенсивності антропогенної і технічної дії на урбосоціоекосистему (популяція людини, виробничий комплекс, інфраструктура і специфічне природне, штучне, соціально-культурне середовище; соціальний блок – системотворча і керівна функція), визначення допустимого рівня такої дії, розробка заходів, що забезпечують стабільність підтримання допустимого рівня дії, прогнозування можливих віддалених наслідків цієї дії і відповідне коригування системи природозахисних заходів.

Урбоекосистема – це природно-територіальний комплекс (геокомплекс) зі всією його ієрархічною структурою – від ландшафту до фації, який знаходиться під безпосереднім впливом (минулим, сучасним, майбутнім) міста.

Навколишнє середовище – це все, що оточує людину, враховуючи природне середовище, штучно створені людиною матеріальні компоненти, явища і процеси, а також соціально-економічні компоненти в їхньому історичному розвитку [1].

Навколишнє природне середовище – більш вузьке поняття, ніж оточуюче середовище взагалі. Це – частина навколишнього середовища, що враховує існуючі на землі та в її оточенні природні (російською: естественные) матеріальні тіла, фізичні, хімічні та біологічні явища і процеси [1], тобто сукупність суто природних і природно-антропогенних факторів, що безпосередньо впливають на рівень життя населення (Анучін М.П та ін.).

Міське середовище як складова частина навколишнього середовища є одним з матеріальних результатів діяльності людей в процесі їхньої взаємодії з природою. Це поняття комплексне, яке враховує не тільки зовнішнє середовище (природне середовище), яке оточує місто (водний і повітряний басейни, ґрунтово-рослинний покрив тощо), але й все, що утворює матеріальну структуру міста – починаючи з елементарних чарунок внутрішнього простору будівель до величезних територій житлових, планувальних та промислових районів міста. Входять в це поняття і різноманітні антропогенні фактори, що виникають у результаті господарської діяльності людини (шум, вібрація, загазованість тощо) [1].

Охорона природи – це система заходів, спрямованих на підтримання такої взаємодії між людиною і навколишнім середовищем, яка забезпечує збереження, відновлення і раціональне використання природних ресурсів і недопущення шкідливого впливу діяльності суспільства на природу і здоров’я людини.

Охорона і поліпшення оточуючого людину середовища – комплекс заходів щодо охорони і оптимізації природних і антропогенних факторів, що безпосередньо впливають на збереження і розвиток здоров’я людей (населення). При цьому під здоров’ям мається на увазі повне розкриття фізичних і духовних здібностей людини з урахуванням зростання і змін потреб суспільства.

Охорона природного середовища міста – комплекс заходів щодо збереження, раціонального використання і відтворення природних комплексів. При цьому зміни природного середовища (відхід від природного (рос.: естественного), первісного стану) не завжди є погіршенням

Лекція № 2

Місто як соціально-екологічна система

2.1 Наукові та методічни основи урбоекології

Для вирішення екологічних проблем містобудування необхідна інтеграція фундаментальних і прикладних наук: географічних, біологічних, гігієнічних, інженерно-технічних та інших при цьому особливо важливим слід вважати географічний (ландшафтний) та біологічний (екосистемний) аспекти ландшафтно-екологічного підходу в містобудівній теорії.

Найбільше на містобудівну екологію впливають методи фізичної географії, враховуючи кліматологію, метереологію, біогеографію та ін., і, в першу чергу, ландшафтознавство, а також деякі розділи економічної географії, географії природних ресурсів, населення тощо.

Ландшафтознавство (у т.ч. геохімія ландшафтів) має особливе значення, оскільки його об’єкти – цілісні природні та природно-технічні системи.

Ландшафтознавство — розділ фізичної географії, що вивчає складні природні і природно-антропогенні геосистеми — ландшафти як частини географічної оболонки Землі. Включає вчення про основні закономірності фізико-географічної дифференціації, фізико-географічне районування і власне вчення про географічний ландшафт.

Ландшафтознавство розглядає походження, структуру, зміни, просторову дифференціацію і інтеграцію ландшафтів, а також їх окремі властивості, взаємозв'язки елементів і морфологічних частин, їх зміни під впливом природних і антропогенних факторів. В межах ландшафтознавства сформувалось ряд напрямків:

Методи ландшафтознавства та фізичної географії давно використовуються в наукових і проектних роботах, чому, здебільшого, сприяли комплексність, територіальність і конструктивний характер як містобудування, так і географії.

Географія завжди вивчала навколишнє середовище в цілому з антропогенними і природними компонентами. Географічні основи вивчення навколишнього середовища – необхідна передумова для будь-яких екологічних досліджень у галузі містобудування, особливо в регіональній його сфері.

Іншою важливою складовою ландшафтно-екологічного підходу до містобудування є біологічна, що спирається на вчення про біосферу та її елементи (поняття «біогеоценоз» близьке до поняття «ландшафту»).

Гігієнічні заходи дозволяють контролювати стан здоров’я людей з урахуванням різних технічних, соціальних і біологічних факторів, а також інформують про реакцію людини на умови життя в урбанізованому середовищі.

Технологічні основи охорони навколишнього середовища в містах і міських агломераціях дозволяють компенсувати недостатню стійкість природного середовища до антропогенних навантажень штучними системами. Необхідність у цьому виникає з розвитком урбанізації. Це – не тільки очисні споруди, але й безвідходні та маловідходні технології виробництв і цілих територіально-виробничих комплексів та, як наслідок, безвідходні системи розселення і міст.

Основне завдання містобудівної екології нерозривно пов’язане з головним завданням екології людини в цілому, основою якої вважається підтримування рівноваги в середині людства та між ним і зовнішнім світом, його середовищем.

Це завдання може і має бути вирішене як у глобальному масштабі, так і на усіх територіальних рівнях. Кожен рівень її вирішення має свої особливості, характеризується певним набором обмежень, можливостей і методів для досягнення поставленої мети. Очевидно, що досягнення стратегічної мети екології в глобальному масштабі неможливе без досягнення її на:

а) макротериторіальному рівні (континенти, значні країни, окремі регіони найзначніших держав). На глобальному і макротериторіальному рівні всі умови, що забезпечують екологічну рівновагу, можуть і повинні бути виконані.

б) мезотериторіальних одиниць, що входять в макрорегіон (регіон, найзначніші агломерації. На мікротериторіальному рівні можна виконати лише частину умов екологічної рівноваги, якщо місто розглядати як локальну систему розселення («точкове» місто), яка не має достатніх можливостей для саморегуляції. Тому при екологічному підході до міста воно повинно розглядатися в системі розселення і єдності з іншими, територіально зближеними з ним поселеннями і досить великим районом.

в) і мікротериторіальні одиниці (локальні системи розселення – агломерація, місто, населений пункт) - рівень районного планування – та реальна первинна територіальна основа, на якій можна забезпечити екологічну рівновагу. Вирішення екологічних проблем урбанізації потребує достатньо чіткої постановки цілей і вибору засобів їхнього досягнення на кожному територіальному рівні.

Оскільки підтримування екологічної рівноваги – важливіший екологічний принцип, це завдання розглядається і як головна мета урбанізації. При цьому поняття екологічної рівноваги дещо інше, ніж в класичній екології, бо розвиток людства неодмінно призводить до зміни природного середовища, до еволюції всіх його компонентів. Проте ці зміни не повинні носити характеру катастроф, вони мають бути поступовими, забезпечувати територіальну різноманітність, перерозподіл техногенних навантажень і необхідні умови для адаптації природного середовища до цих навантажень.

Таким чином, під екологічною рівновагою при розвитку процесів урбанізації ми розуміємо динамічний стан природного середовища, при якому забезпечується саморегуляція і відтворення основних його компонентів – атмосферного повітря, водних ресурсів, ґрунтового покриву, рослинного та тваринного світу.

Для підтримування екологічної рівноваги необхідна ціла низка умов зі збереження основних характеристик природного середовища (ступінь геохімічної активності ландшафтів, рівні їхньої фізичної стійкості, баланс біомаси та ін.), можливості реалізації яких залежать від територіального рівня.

2.2 Методичні підходи

Вирішення екологічних проблем сучасних міст може бути досягнуте лише на основі фундаментальних теоретичних досліджень шляхом впровадження в теорію і практику містобудування принципів і методів екології, ландшафтознавства, кібернетики, соціології та інших наукових дисциплін. Методичний апарат цих дисциплін дозволив розробити основні принципи ландшафтно-екологічного підходу як найбільш універсального та загальнонаукового для вирішення екологічних задач містобудування.

Об’єкт екологічних досліджень в містобудуванні становить явища і процеси, що створюються в навколишньому середовищі під впливом людини і, в свою чергу, чинять вплив на людину. Оскільки навколишнє міське середовище формується під впливом постійної взаємодії природних і штучно створюваних елементів, його розгляд має бути спрямований на виявлення взаємозв’язків між ними і виявлення тих нових якостей, що виникають у процесі цієї взаємодії. Це положення лежить в основі екологічного підходу до вирішення питань охорони і поліпшення навколишнього середовища в містобудуванні. Такий підхід дозволяє створити об’єктивні передумови для науково обґрунтованих оцінок діяльності людини, зокрема, містобудівних заходів і прогнозів цілеспрямованого перетворення навколишнього середовища.

Ландшафтознавство дозволяє встановити просторову диференціацію, характер і ступінь змін природного комплексу, виявити його структуру в умовах конкретного ландшафту міста.

Досить слушно більшість містобудівників уявляють собі ландшафт міста як природний територіальний комплекс, що змінюється у процесі його життєдіяльності.

Таким чином, ландшафтний підхід дає основу для вивчення не тільки окремих компонентів природного середовища, але й процесів і взаємозв’язків між ними для розкриття тих чи інших якостей ландшафту. Проте при ландшафтному підході недостатньо враховується ступінь впливу людини на природу. Цей пробіл заповнює екологія.

Екологічний підхід дозволяє глибоко обґрунтувати і об’єктивно оцінити ступінь можливого впливу діяльності людини на природні явища і процеси. Проте з екологічних позицій ландшафт розглядається лише як оточення, в центрі якого стоїть людина і результати її діяльності. При цьому загалом недооцінюється складність природних процесів і взаємозв’язків.

Ландшафтно-екологічний підхід, що спирається на екологічні та ландшафтознавські концепції, які взаємно доповнюють і збагачують одне одною, відкриває нові шляхи і методи вивчення оточуючого середовища, розробки наукових основ його цілеспрямованого формування на сучасному рівні розвитку економіки і техніки, в конкретних фізико-географічних умовах.

Таким чином, ландшафтно-екологічний підхід набуває для містобудування найважливішого значення.

Ландшафтно-екологічний підхід має загальні принципи, до яких належать:

1. Принцип територіальності складається з того, що всі розробки, спрямовані на охорону навколишнього середовища, мають суворо обмежену територію дії в конкретних фізико-географічних умовах.

Специфікою урбанізованої території є набуття в тій чи іншій ступені, залежно від конкретних соціально-економічних умов, характер поляризації різних типів поселень територія виступає як інтегруюча категорія і від того, наскільки раціонально вона використовується у процесі містобудівного освоєння, наскільки раціональна її планувальна організація, залежить не тільки гармонійний розвиток міста в цілому, але й дієвість природоохоронних заходів.

Специфіка екологічної оцінки урбанізованих територій пов’язана зі специфікою урбанізаційного процесу – перетворення людиною природного середовища.

2. Принцип системності полягає в розгляді того чи іншого явища як цілого, що складається із сукупності взаємопов’язаних елементів.

3. Принцип спадкоємності, характерний для всієї системи планувально-містобудівних робіт, полягає в тому, що питання охорони і поліпшення оточуючого середовища мають розглядатися на всіх рівнях містобудівної діяльності (від Генеральної схеми розселення на території країни і регіональних схем розселення до проектів забудови міст і житлових комплексів), утворюючи єдину систему. Кожен рівень проектування характеризується специфікою екологічних задач, різною значущістю факторів і явищ, виникненням нових факторів, що мають принципове значення тільки на даному рівні.

Стосовно ландшафтно-екологічної діяльності спадкоємність полягає в наявності системи послідовно запроваджуваних природоохоронних заходів, що постійно оновлюються, на всіх територіальних рівнях.

4. Принцип відносної оптимальності полягає в тому, що управління якістю природного середовища виконується, виходячи з принципу оптимального поєднання галузей народного господарства територій з вимогами збереження і примноження природних ресурсів, створення і підтримання оптимальних умов життя населення (з урахуванням не тільки санітарно-гігієнічних якостей середовища, але й показників технічних, соціологічних, екологічних, економічних наслідків основних процесів взаємодії суспільства і природи).

5. Принцип пріоритетності полягає у визначенні величини, що характеризує значущість певного процесу(фактора) відносно до інших аналогічних процесів (факторів). Цей принцип має істотне значення при конфліктній екологічній ситуації, яка виникає в результаті протиріч різних вимог планувального, екологічного, соціального, економічного та іншого характеру.

6. Принцип культурного релятивізму (relativus – лат. відносний) – це умова відродження національної самосвідомості та здійснення реальних юридичних прав кожного народу на користування своєю територією як умови збереження і подальшого розвитку традиційних екологічно адаптованих форм природокористування.

Таким чином, ландшафтно-екологічний підхід – це свого роду засіб орієнтування при розгляді будь-яких містобудівних систем. Він вміщує в собі потужний і далеко ще не реалізований потенціал для успішного вирішення цілої низки практичних і методичних задач в галузі охорони і поліпшення навколишнього середовища.

2.3 Місто – складна поліструктурна система

Системою називають такий об'єкт, який можна розчленувати на складові частини - підсистеми різного рівня. При цьому між такими підсистемами повинно існувати певна взаємодія в процесі якого відбуваються взаємні зв'язки. Характер, структура, число, інтенсивність, стійкість таких зв'язків дозволяють судити про систему як про складну або простий, стабільної або функціонуючої, статичної чи динамічної, полі-або моноструктурних.

Урбогеосоціосистема - унікальне поєднання місця і людей, що населяють його, і своїм походженням і розвитком зобов'язані соціально-економічній активності людини. Місто займає певну частину земної поверхні, має в складі популяцію людини з високим показником щільності, виробничий комплекс, інфраструктуру і специфічне природне, штучне і соціально-культурне місце існування і, таким чином, є урбогеосоціосистемою, або скорочено, урбосистемою .

Будь-яке місто (міська агломерація, система розселення) має декілька системних (у тому числі екосистемних) характеристик, закономірності яких необхідно враховувати в процесі його дослідження, конструювання або управління ім.

Місто - складна система, що характеризується різноманітними внутрішніми і зовнішніми зв'язками природного, технічного, соціального походження. Як складну систему місто можна представити у вигляді динамічного взаємодіє поєднання двох субсистем - природного і антропогенного, які, в свою чергу, поділяються на ряд взаємодіючих підсистем: природна - на гео- систему, гідро- систему, аеро- систем і біосистему; антропогенна - на підсистеми виробничу, містобудівну, інфраструктурну. Цілком зрозуміло, що і природні, і антропогенні підсистеми можна поділити на підсистеми більш низького рангу, останні - на ще більш нижчого рангу і т.д.

Характер функціонування міської системи визначається динамікою процесів, що протікають в субсистемами, а також інтенсивністю прямих і зворотних позитивних і негативних зв'язків між ними Так, природна субсистема характеризується складними геохімічними і біологічними процесами, що йдуть на території міста, - перетворенням гірських порід, участю в регенерації кисню і води в результаті реакції фотосинтезу і кругообігу в природі інших елементів, грунтоутворення і т.д.

Антропогенну субсистему характеризують створення і подальший розвиток структур техногенного походження, перетворення природних ландшафтів в культурні. Взаємний вплив природного і антропогенного систем вельми велике, проте головне їх відмінність полягає в тому, що природна субсистема здатна до саморегуляції і не потребує активній дії на неї антропогенної субсістеми (швидше, навпаки), а антропогенна система, навпаки, цілком залежить від природного. При цьому людина як елемент природного субсістеми і одночасно соціальна істота не просто впливає на антропогенну субсистему - він її створює, надаючи сильний вплив і на природне субсистему, нерідко позбавляючи її здатності до саморегуляції.

Складність міської системи полягає в тому, що будь-яке урбаністичне освіта не функціонує в ізоляції, зовнішні зв'язки системи в цілому, її суб- і підсистем досить великі. Так, містобудівна підсистема міста одночасно представляє собою частину градобудівної системи вищого рангу регіональної; гідросистема міста служить складовою частиною більш великої водної системи - басейновою і т.д. Відповідно до цього, і екзогенні (зовнішні) та ендогенні (внутрішні) зв'язку в місті як системи надзвичайно складні, що робить, по суті, неможливим їх повний облік і доскональну оцінку.

Місто - функціонуюча система, оскільки взаємозв'язку її елементів здійснюються в режимі повторюваних циклів що багато в чому визначає взаємодію між її субсистемами, підсистемами та окремими елементами. Це властивість міської системи дуже важливо, тому що дозволяє хоча б у найзагальніших рисах прогнозувати динаміку протікають в ній найбільш важливих процесів.

Місто - динамічна система, оскільки з плином часу він може кількісно і, що не менш важливо, якісно змінюватися. Це властивість міста створює особливі труднощі при конструюванні його перспективної моделі так як якісне його зміна, а, отже, і зміна його субсистем, відбувається найчастіше в умовах великої невизначеності Тому для міських систем необхідно знати не тільки їх вихідні елементи, а й види діючих в них відносин і зв'язків

Як правило, в кожній складній системі можна виділити кілька груп досить стійких відносин, які визначають структуру того чи іншого виду. У складних системах, званих поліструк- турне, одночасно існує кілька структур. У тій же міській системі можна виявити демографічну, соціально-економічну, планувальну та інші структури, які на відміну від підсистем, що займають на території міста певне положення (концентровано або дисперсно), характеризують місто в цілому і при "галузевому", некомплексності підході до міста помилково можуть бути замінені поняттям "система". Так, деякі економісти вважають місто економічною системою, архітектори - планувальної системою і т.д. Уміння виявити загальну подібність у великої кількості різних за змістом відносин, перетворень і зв'язків, які визначають ті чи інші структури різних складних систем, допомагає зіставляти між собою навіть несхожі, на перший погляд, один на одного системи, вивчаючи менш доступні для дослідників системи за допомогою моделей Містобудування по суті і є одним з видів моделювання, тобто процесом, в якому повинні враховуватися найбільш істотні зв'язки і найважливіші структури системи Мета такого моделювання - досягнення найбільш раціонального та рівноважного стану всіх структур і підсистем, що забезпечує найбільшу ефективність системи в цілому.

2.4 Проста формула системи «Місто»

Урбанізація є світовим історичним процесом, який відбувається під впли­вом багатьох факторів з неоднаковою враженістю і роллю у різних райо­нах планети. Ці фактори можна згрупувати за шістьма ознаками:

а) про­мислове виробництво;

б) невиробнича містоутворювальна діяльність;

в) інтенсифікація сільського господарства;

г) міжфункціональна взаємодія (інтеграція різних видів діяльності);

д) вплив світовою господарства, роз­виток міжнародної торгівлі;

е) наслідки “демографічного вибуху".

Слід зазначити, що урбанізація є найголовнішим процесом розвитку суспільства. Вона відчуває на собі впливи і прояви багатьох факторів і підпорядкована основним історичним законам суспільного розвитку.

Отже, урбанізація - це передусім соціальне явище. Місто є продук­том суспільного розвитку, цивілізації, однак одночасно це й автономна екосистема або елемент глобальної екосистеми - біосфери.

Аналізуючи різні підходи до міста, наголосимо, що на місто наклада­ються різнорідні фактори - абіотичні (рельєф, клімат, водний режим), біотичні (рослинний покрив, фауна, мікроорганізми), техногенні (забу­дова, інфраструктура, транспортна мережа і т.п.) і соціальні (суспільна організація, спосіб життя, традиції тощо).

Щоб місто нормально функціонував і був зручний для проживання, в ньому повинна бути відповідна інфраструктура. Вона поділяється на соціальну, інженерну і транспортну.

Місто, як урбоекосистема (міська система) є функцією трьох основ­них підсистем. Тому цю штучну систему можна записати у вигляді про­стої формули:

УЕС=Ф (П+С+Т), (3.1)

де УЕС - урбоекосистема; П - природна підсистема; С - соціальна підсистема; Т - технічна підсистема.

Порушення, або “шум”, в одній із підсистем внаслідок зворотної зв’язку проявляється в системі “місто” або ж в сусідній підсистемі Не приклад, соціальна нерівність (С), яка в недалекому минулому розділяла міста на райони багатих і бідних з різним рівнем благоустрою, негатив» вплинула на розвиток озеленення, тобто на стан природної підсистем» (П). Щільна неозеленена забудова окремих районів міст (підсистема Т негативно впливає на соціальну підсистему (С). З таких місць населенні намагається переїхати в приміську зону або ж в інші добре озеленені райони міста

Недосконалість технічного середовища (Т), що характеризується вели-, кою кількістю промислових підприємств, надмірною щільністю забудови* недосконалістю транспортних комунікацій, а також мізерним фінансуванням- зеленого господарства і природоохоронних програм (підсистема С), погіршує, стан природного середовища (підсистема П), що веде місто які соціоекосистему до стану, який називають “екологічною кризою”. \

Зібрана інформація за станом цих трьох підсистем дала можливість^ наприклад, встановити, що серед семи великих і середніх міст заходу України в найгіршому становищі знаходиться Львів. Далі йдуть Чернівці*, Івано-Франківськ, Ужгород, Луцьк, Рівне і, нарешті, Тернопіль.

Урбоекологію як нову наукову дисципліну слід вважати відгалужен­ням соціальної екології. Як соціоекологія, так і урбоекологія, виходячи із вчення В.І. Вернадського, ґрунтуються на п’яти основоположних принципах:

1. Функціональної єдності суспільства і навколишньої природи та постійності їх взаємодії в еволюційно-сформованій двокомпонентній глобальній соціоекосистемі. Вивчаючи різні аспекти цієї взаємодії, керуються законами екологічного, соціального й економічного розвитку її блоків;

2. Єдиного соціально-економічного і екологічного підходу до вивчення взаємодії суспільства з природним середовищем як матеріальної та ду­ховної основи людського буття;

3. Цільової спрямованості наукової думки і технічних досягнень на оптимізацію взаємодії між природою і суспільством;

4. Реального усунення потенційних заперечень між науково-технічним прогресом і необхідністю збереження екологічної рівноваги;

5. Багатоцільового використання природних екосистем і екологічного забезпечення стабільності природокористування як економічної основи процвітання суспільства.

У містах і міських агломераціях сконцентровані різні види діяльності людини і різні форми її соціально-економічної активності, в них фоку­сується антропогенний вплив на середовище. Сьогодні урбанізацію розглядають не лише як ріст міського населення і підвищення ролі міст у суспільному житті, але і як процес перебудови всього середовища проживання людини, організації його повсякденної життєдіяльності і характеру задоволення потреб у цьому двоєдиному соціальному і природному середовищі.

Екологічний підхід до міста є загальнонауковим. Його суть полягає в трактуванні міста як складного організму в системі зав’язків між елементами, що його утворюють, і “зовнішнім” соціальним і природним середовищем Таке трактування неминуче веде до уяви, що екологічний підхід є міждисциплінарним, ос­кільки всі ці зв’язки є не лише соціальними, економічними чи культурни­ми, але ресурсними, енергетичними та інформаційними. Причому, ос­танні завжди залежать від суспільної мети і цінностей. Тому екологічний аналіз міста є одночасно і соціальним.

Місто - середовище життя людей. Якість життя твориться у взає­модії людини і середовища. Це поняття подібне до екологічної ніші, яку творить організм у межах свого місцезростання. М.Ф. Реймерс, вивчаючи співвідношення соціального й екологічного, поділяє структуру середови­ща життя людей на п’ять основних складових:

1. природне середовище, здатне до умовної нескінченної самопід- тримки;

2. квазіприродна, яка самодеградує без підтримки людини;

3. артеприродна, де велика кількість елементів створена людиною і не трапляється в природі. Ці компоненти урбоекосистеми саморуйнуються навіть при підтримці людини;

4. матеріальне соціальне середовище, яке формується згаданими вище складовими, створює конкретний інформаційний клімат (природа батьківщини, її культурні ландшафти, пам’ятки культури і т.п.);

5. соціально-духовне середовище.

М.Ф. Реймерс ці складові укладає в схему співвідношення природного, квазіприродного, артеприродного і соціального середовища життя людини (рис 3.1).

Створена автором модель - матриця людина-суспільство (в нашому випадку міської громади) “анатомує” особистість і спілку, дає змогу з еколого-синтетичних позицій підійти до проблеми їх взаємостосунків з середовищем життя, які відбивають потреби людей.

1 - квазіприродне середовище, 2 - артприродне середовище, 3а - матеріальна культура, 3б - духовна культурі, 4 - людина (людство).

Рис. 3.1 - Співвідношення середовища життя людини.

В.С. Преображенський, ҐА Райх (1987), створюючи територіально- антропоекологічну модель міста, розглядають його таким чином:

1. Як систему, що цілісно реагує на зовнішні фактори, якими є зміни в його середовищі, подані або у вигляді суперсистеми, або систем рівного рангу (суміжних територіальних антропоекологічних або природних сис­тем).

2. Як екологічну систему, яка виступає в якості “дому-ойкос”, послуго­вуючи системі “господаря” - мешканців міста (соціальна підсистема).

3. Як систему антропоекологічну, тобто таку, де центральним елементом виступає людина.

4. Як систему соціоекологічну.

Запропонована авторами модель складається з двох основних частин (“якою управляють” і “яка управляє”) й є об’єктом складних міждисциплі­нарних досліджень: загальнобіологічних, медико-біологічних, соціальних, економічних та ін.

Лекція № 3

3.1 Складна формула системі «Місто»

Цікавим є підхід до побудови моделі міської екосистеми польського вченого А.Костровицького (1979), який вирізняє в ній підсистему управління, оскільки вона “відбиває соціальні завдання в будь-яких умо­вах її автономності”, а також просторову підсистему. Тоді система міста розглядається як функція не лише природної, соціальної і технічної підсистем, a ще й простору (Пр) і управління (У). Наведена раніше фор­мула має такий вигляд:

УЕС=Ф(П+С+Т+Пр+У). (3.2)

Концептуальна модель керованої міської екосистеми (урбоекосистеми) дає змогу сьогодні, коли формується планетарна ноосферна свідомість, забезпечити “існування об’єктивних передумов для розвитку квітучих природних комплексів на урванізованих територіях” (Шварц, 1974). Адже управління на рівні міської ради може усунути негативні впливи техніч­ної та соціальної підсистем, гармонізуючи взаємодію всіх підсистем

А. Костровицький цілком обґрунтовано і закономірно вводить у свою модель підсистему “просторова структура”, оскільки за весь період історії міст крім природного середовища (біотичних і абіотичних компонентів ландшафту) освоювався і простір (Кучерявий, 1984).

Щоби краще уявити процес освоєння на території міста природно- територіальних комплексів (ПТК), слід включати у наведену формулу ще одну функціональну залежність - часову (Ч). Підсистема “час" потрібна не лише для дослідження генезису природних екосистем, але і для скла­дання довготривалих прогнозів, прийняття управлінських рішень.

Сучасна міська екосистема перебуває також у функціональній залежнос­ті від зовнішньо-внутрішньої підсистеми “енергія”. Крім сонячної місто отримує додатково велику кількість антропогенної енергії, яка стала перед­усім для великих і дуже великих міст планетарно-кліматичним фактором.

Отже, функціональна формула міської соціоекосистеми має такий вигляд:

УЕС=Ф(П+С+Т+Пр+Ч+Е+У+А), (3.3)

де УЕС - урбоекосистема; П - природна підсистема (структура і_: функціонування атмосфери, гідросфери, літосфери, педосфери, фітосфери і біосфери); С - соціальна підсистема (соціальна структура населення міста, суспільно-економічні, біологічні та інтелектуальні аспекти); Т - технічна підсистема (структура і види житлових умов, роботи, транспор­ту, послуг, обороту інформації); Пр - простір, який обумовлюють при­родна і технічна підсистеми; Ч - час, за який досліджуються зміни в урбоекосистемі: у минулому, теперішньому і майбутньому; Е - енергетична підсистема (матеріально-енергетичний потік з навколишнього се­редовища); У - підсистема управління (прийняття адміністративних, організаційних, політичних та економіко-технологічних рішень на рівні міста); А - підсистема державних рішень (на рівні “центру”) із біокібернетичних позицій. На рис 3.2 зображена схема кібернетичних взаємозв’язків у міській соціоекосистемі.

Місто (УЕС)

NPm - джерело матеріальних ресурсів, які забезпе­чують життєдіяльність біоценозів; NPe - джерела енергетичних ресурсів (сонячна радіація, тепло тощо); NB - джерело збурювання; Zoy - вектор стану об’єкта управління; Ps - споживач ресурсів (в цьому блоці створюється життєзабезпечення системи); Аоб(Ф, Z) - оператор об’єкта управління; НС - система спостереження (спостерігач) із алгоритмом обробки інформації; Zor - оцінка параметрів стану керованої екосисте­ми; Е - еталонний блок; StvUp - стратегія управління параметрами; Stvlls - стратегія управління структурного об’єкта.

Рис. 3.2 - Схеми кібернетичних взаємостосисунків в урбоекосистемі (ноосферне управління).

Побудову і реалізацію моделей керованих міських екосистем слід роз­глянути як основу забезпечення стійкого стану або як гомеостаз міської екосистеми з урахуванням інтересів не лише людини, але й усього живо­го і неживого.

Основне завдання урбоекології - це розробка принципів, які попереджують виникнення негативних зв'язків у межах системи міста. Ці принципи повинні стосуватися як усієї системи, так і зон її безпосереднього і опосередкованого впливу. Для цього необхідні спеціальні дослідження, особливо дослідження взаємодій, їх сили і інтенсивності, розподілу у часі і в просторі. В процесі досліджень враховуються шість основних ознак стану урбоекосистеми:

1. характер зв'язків (односторонні, двосторонні, багатосторонні);

2. місце прояву наслідків ;

3. час, за який виявляються впливи (негайні, річні, багаторічні);

4. характер дії та методи їх вимірювання (фізичні, які вимірюються в прийнятих одиницях виміру, біологічні, соціальні й економічні);

5. сили дії (у випадку відсутності кількісних даних — за 5-бальною системою);

6. дальність дії (місцеві, локальні, районні, міжрайонні та ін.).

3.2 Екологічний блок урбоекосистеми

Життя і діяльність людини пов’язані з конкретним, досить тонким шаром біосфери - “плівкою життя” (Аболін, 1925), біогеоценотичним покривом (Сукачов,1964). В.І. Вернадський (1967) називав цей шар “жи­вою речовиною”, інші автори - “вітасферою” (Александрова, 1971; “біогеосферою” (Диліс,1978), “біогеоценотичною оболонкою” (Сукачої 1964) і т.п. У біогеоценотичному шарі сконцентрована основна маса існу* ючих живих організмів. Тут активно, в тісній взаємодії фітоценозів, зосв ценозів і мікробіоценозів перебігають біоценотичні процеси. Вважають що до біогеоценотичного шару (вітасфери) суші належать біоценози ті нижні шари тропосфери потужністю в декілька десятків метрів, а такс» ґрунт з підґрунтям - місце зосередження кореневих систем рослин^ мікроорганізмів і багатьох видів тваринних організмів.

Місто існує в межах біосфери, пише акад. МА. Голубець (1997), займає певний екологічний простір і має в своєму складі незмінну екологічну підсистему. Вона виникла на місці природних лісів, лучних та степових екосистем, компоненти яких редукованими чи антропогенно перетвореними увійшли до складу міських соціоекосистем. Міська територія з якої уявно вилучається соціальний компонент, наближається до таких екосистем, як рукотворний ставок чи штучне рослинне угруповання, 9 якому вимальовуються певний видовий склад організмів, трофічні зв’язки між ними, особливості ґрунтового покриву (у парках, скверах), газообмін чи біотичний кругообіг. Тому цю територію (міський об’єм біосфери чи біогеоценотичного покриву) можна розглядати ЯК своєрідну екосистему, І як екологічний блок міської соціальної системи (соціосистеми). Саме ; цей блок, а не ціле місто доречно називати екосистемою (урбоекосистемою), беручи до уваги, що вона ніколи не існує самостійно, а завжди є одиницею, підпорядкованою міській соціосистемі, є її структурною підси­стемою.

Слід зауважити, що місто (з лат. urbs) - це явище суспільне (з лат. socictas - суспільство), і підпорядкування йому екосистеми (природного блоку) не зовсім виправдане. Незважаючи на намагання людини “царю­вати” над природою, природна підсистема все ж залишається у місті автономною і дуже часто проявляє свій “характер”: в карстових зонах провалюються будинки, розмиваються набережні, зносяться мости, ерозійні потоки руйнують ґрунтовий покрив, а повітряні потоки у висотній забу­дові взимку нагадують холодні гірсько-долинні вітри.

Елементарною структурною одиницею міської екосистеми або ж біогеоценотичного покриву, за В.Л. Сукачовим (1964), є біогеоценоз, який включає конкретне угруповання організмів, а також ґрунт, ґрунтову воду і нижні шари тропосфери. Його межі можна визначити головним чином за межами фітоценозу. Водночас В.Л. Сукачов зауважує, що може бути і такий випадок, коли біоценозом варто вважати й утворення, в яких не­має рослинного покриву, але існують живі організми (кар’єр, терикон, заасфальтований майдан). Подібно до В.І. Вернадського, автор вчення про біогеоценози бачить безперервним біокосне тіло, що дає можли­вість заглибитися у вивчення біогеоценозів, які не маркіровані фіто­ценозами.

Такий підхід має принципове значення для вивчення біогеоценотичного покриву міських екосистем, оскільки окремі автори ставлять під сумнів наявність у містах, крім паркових, будь-яких інших біогеоценозів. Дослідження міських екосистем, здійснене вітчизняними і закордонни­ми авторами (Голубець,1989; Яницький,1984; Одум, 1986; Ellenberg, 1973; Zimny,1976), засвідчує протилежне Це дало змогу зробити висновок, що урбанізовані екосистеми (безперечно, покриті тією ж планетною плівкою життя) і є компонентами біогеоценотичного покриву. Такий підхід дає змогу німецьким вченим (Білвітц, 1980; Зукопп та ін., 1987) вирізнити на урбанізованих територіях “метагемеробні” екосистеми (мертві підстилаючі поверхні).

Переходячи до розкриття поняття “місто як екосистема ’, звернемо увагу на понятійний апарат, який стосується двох близьких визначень “біогеоценоз” і “екосистема Ю. Одум (1963) розглядає ці два терміни як синоніми. До того ж висновку доходить П.Н. Второв (1971), який не виключає, що “їх (концепції екосистеми і біогеоценозу) зближення в подальшому приведе до повного злиття і збагачення”. MB. Диліс (1968, 1978) та інші автори (Гіляров,1980, Рисін, 1980; Мелехов, 1980) вважа­ють, що біогеоценоз - це екосистема в межах фітоценозу. ВД. Александрова (1971) вважає поняття “екосистема” більш універсальним, ніж “біогеоценоз”. Н.Е. Кабанов (1974) у своїй спеціальній статті “Екосистема і біогеоценоз” стверджує, “що термін екосистема має нечіткі межі і тому варто надавати перевагу терміну “біогеоценоз”, який зберігає своє глибо­ке наукове і разом з тим практичне значення”.

Розглянемо визначення екосистеми К. Віллі і В. Дем’є (представники західної екологічної школи): екосистема - це звичайна одиниця, яка складається з ряду живих і неживих елементів, внаслідок взаємодії яких створюється стабільна система, а між живими і неживими компонен­тами створюється кругообіг ре^іювин Це визначення за змістом не роз­бігається з визначенням біогеоценозу ВМ Сукачова (1964), за винятком його “прив’язки” до конкретної ділянки земної поверхні в межах “біо­геоценозу” або “фітоценозу”.

Багатовимірність сучасного поняття “екосистема” дає змогу розшири­ти таксономічну ієрархію: від “біогеоценозу” як елементарної екосисте­ми до глобальних екосистем, якими є, крім великих природних комплекси (ліси, степи, моря, гори), і міські екосистеми великих урбанізованих територій. Однак має право на існування як екосистема, так і консорція, яка може входити до складу біогеоценозу, а може існувати і поза нидф. Біогеоценоз відрізняється від консорції складністю геофізичних і біо­хімічних потоків (рис. 3.4).

Екосистема, як і біогеоценоз - об’єкт біогеоценотичних досліджену відзначає МА. Голубець (1982), має чимало позитивного: “дає змогу craqr рювати струнку систему впорядкованих біогеоценотичних таксонів, п0£ чинаючи від консорції і закінчуючи біосферою, а також вирізнити пр| цьому антропогенні системи типу населених пунктів, промислових центрі| та ін.” Екосистемний підхід дав можливість авторові - одному з перши* вітчизняних екологів - дійти висновку, що місто є штучною екосист* мою (1982). Ще раніше (1979), на Всесоюзній конференції з проблем комплексного управління міським середовищем, автор підкреслював, щ динамічну рівновагу міських екосистем підтримує суспільна діяльнісіі людей і функціонування таких міст можливе лише за умови додаткового потужного притоку речовини і вільної енергії із сусідніх екосистем.

З природознавчої точки зору місто, за МА. Голубцем (1979, 1997^ являє собою штучну екосистему, в якій живе людина і де під впливом ,п господарської діяльності відбуваються такі процеси:

1) значно змінюються склад і структура всіх блоків існуючої до появи міста природної екосисг теми;

2) домінують горизонтальні канали трансформації речовини і енергії;

3)спостерігаються надзвичайна потужність міжсистемних зв’язків і силь­ний, переважно негативний вплив на суміжні природні екосистеми;

4) нагромаджується надлишок теплової енергії;

5) механізми саморегулю­вання значною мірою замінюються механізмами антропогенної регуляції.

Щоби збагнути логіку складних взаємозв’язків у такій глобальній екосистемі, якою є урбоекосистема, необхідно виходити поки що з невели­ких досягнень нової галузі знань, яка одержала назву “екологія екосистем” (Одум, 1975), або “екологія систем” (Казенс, 1982). Досліджуючи екосисте­му з функціональної точки зору, її аналізують у шести основних напрям­ках: а) потоки енергії; б) кормові ланцюги; в) просторова структура; г) біохімічні кругообіги; д) розвиток і еволюція; е) управління (кібернетика).

Ландшафтно-типологічний аналіз міст дає можливість виділити п’ять екосистемних рівнів досліджень:

1) міської екосистеми (в межах міста і] його природної зони) - урбоекосистеми, чи біогенетичного покриву;

2) суміжних екосистем (водороздільних, урбогенних, техногенних, агрогенних і т.п.);

3) біогеосистем (груп біогеоценозів);

4) біогеоценозів у межах] фітоценозу;

5) консорцій.

Останній рівень досліджень має принципове значення, оскільки порушення в містах континуальної фітоценотичної тканини призвело до появи великої кількості організмів (головним чи­ном дерев), які розвиваються поза ценопопуляціями і традиційними фітоценотичними зв’язками (посадки на вулицях і площах, які займають значні території).

Міста з їх функціонуючими підсистемами розрізняють за рівнем екологічної напруженості факторів. Наприклад, серед семи міст заходу Ук­раїни вирізняється особливостями соціальної, технічної, просторової, ча­сової й енергетичної підсистем крупне (за існуючою класифікацією ) місто Львів. Якщо більшість міст в цьому регіоні розвиваються з перева­гою в них адміністративно-господарських функцій, то у Львові внаслідок непродуманого планування і екстенсивного розвитку промисловості пе­реважає індустріальна функція, яка і є “підбурювачем спокою” як в листі, так і за його межами.

Акценти, зроблені на превалювання функцій - індустріальних або адміністративних, мають суттєве значення. Передусім вони відповідають внутрішньому змісту розвитку міст. Наприклад, питома вага промислово­го потенціалу Львова приблизно у 2-3 рази вища, ніж сусідніх обласних центрів. А це, в свою чергу, є свідченням рівня індустріалізації й урбанізації міських ландшафтів. Показником урбанізації є питома вага замощених і забудованих територій, які у Львові становлять 60% проти 35-45% у сусідніх містах. Бралися до уваги також викиди промисловості і транспорту в атмосферу і загальна забрудненість, в тому числі і теплова, навколиш­нього середовища

Основні висновки, зроблені внаслідок аналізу двох різ­них за рівнем урбанізації міських екосистем, такі (Голубець, 1979,1989):

1. Чим більше місто, тим більше в ньому проявляється, за образним виразом Ю. Одума, “паразит біосфери”. Про це свідчать зсунення у вели­ких містах, таких, як Львів, природного рослинного покриву - ав­тотрофного блоку екосистеми (XVII ст. - 75%, XVIII - 70, XIX - 60, XX ст. - менше 39%).

2. Великі міста споживають більше кисню, ніж продукують. Водночас вони виділяють більше вуглекислого газу, хоча автотрофний блок не зас­воює його і половини.

3. У великих містах з їх великою площею горизонтальних і верти­кальних штучних поверхонь, які акумулюють і сонячну енергію, відчут­но проявляється явище ентропії. Якщо взяти до уваги антропогенне тепло (ТЕЦ, транспорт, тепло мільйона людей), то можна виявити його надлишок.

4. Різко зменшується кількість природних радіальних і латеральних потоків за рахунок штучних, особливо латерального походження - пере­несення великої кількості органічних і мінеральних забруднюючих речо­вин у внутрішню і зовнішню частини міської екосистеми.

5. Виразно проявляється агресивність міської екосистеми стосовно сусідніх екосистем: лісових, лучних, болотних, а також штучних агроекосистем.

6. Подальший розвиток міських екосистем неможливий без створен­ня надійного механізму штучної регуляції.

Отже, міська екосистема (урбоекосистема) являє собою мозаїку при­родних і штучних біогеоценозів, які перебувають у різній стадії фітогенезу: зародження, розвиток і відмирання. Всі вони підвладні постійно зростаю­чому антропогенному пресу й являють собою переважно антропогенні сукцесії.

3.3 Соціальний блок міста

Обговорюючи проблеми урбанізації, американський еколог РЛ. Сміт ¹ (1982) пише: “Основною спільною властивістю як міста, так і екосистеми є те, іцо це системи. Як і будь-яка система, місто має численні взаємоді­ючі компоненти, або підсистеми, які управляються як природними, так і соціальними процесами, і пов’язані між собою потоком енергії, речовини та інформації... Як і в природних екосистемах, зміни або порушення як в підсистемах, так і в речовинно-енергетичному балансі призводять до сер­йозних порушень у роботі системи”.

Основна різниця між екологічним і соціальним блоками урбоекосис­теми полягає в особливостях їх функціонування. Природні екосистеми саморегульовані. У соціальних системах відсутній механізм саморегулю­вання, що зумовлено двома причинами. Перша полягає в тому, що ме­ханізм контролю походить не від біологічних особливостей людини, а від її соціального і культурного характеру. Хоча людина і володіє здатністю абстрактного і творчого мислення, підкреслює РА Сміт, вона не здатна створити таку систему контролю, яка б дала змогу забезпечити рівновагу міста. Різні соціальні, культурні і економічні групи населення та ідеї, носіями яких вони є, діють проти такого контролю.

Друга причина полягає в тому, що здатність людини змінювати оточу­юче середовище виключає такі природні негативні зворотні зв’язки, що діють на населення, як хвороби і голод. Внаслідок експоненційного росту населення людина виявляє сильний тиск на міські системи, поглинає їх. Лише тоді, наголошує РЛ. Сміт, коли людина буде розглядати соціальну систему як частину екосистеми, ми зможемо увійти в проблему міста

Подібно до екологічної, соціальна підсистема проходить певні стадії послідовного розвитку: від незрілої (примітивної) до зрілої, або “стадії економічного клімаксу” (РА Сміт). Зріла соціосистема характеризується розвинутою промисловістю, різноманітністю професійних ніш. Ростуть доходи, збільшується внутрішній грошовий обіг, який, у свою чергу, сти­мулює розвиток промисловості та місцевої торгівлі. Спостерігається мен­ша залежність від експорту, оскільки місто само продукує продукцію на експорт, а також і для власних потреб. Усі ці соціально-економічні про­цеси розвинутого міста супроводжуються вдосконаленням соціальних, медичних і просвітницьких служб.

Міста, які перебувають на примітивній стадії розвитку (невеликі міста, що мають власний ресурс - ліс, вугілля, сільськогосподарську продук­цію), розвиваються повільно, в них незначне різноманіття професійних ніш, а отже, і обмежене виробництво продукції. Тому ці урбоекосистеми значною мірою залежать від ввозу товару, хоча самі віддають величезну кількість власної речовини і енергії. Часто такі незрілі системи експлуа­туються зрілими розвинутими системами.

Розвиток соціальної підсистеми міста в нинішніх умовах неможливий без комплексного прогнозування і планування економічного розвитку міста, яке включає промислове виробництво, будівництво, транспорт і зв’язок, матеріально-технічне постачання, об’єкти екологічної та економічної інфра­структури .

Методикою прогнозування економічного і соціального розвитку міста передбачено реалізацію таких основних принципів прогнозування (Свін- ціцький, Карчева, 1987) є:

1. Принцип системності. Цей принцип, з одного боку, передбачає вивчення міста в якості особливого класу великих складних динамічних систем. Це цілком виправдано, оскільки воно має такі ознаки: 1) на­явність великої кількості елементів, які виконують різні функції; 2) складність структури, динамічність поведінки елементів і системи зага­лом, наявність складних взаємозв’язків між параметрами і елементами системи; 3) нерегулярність впливу з боку зовнішнього середовища і на­явність сгохасгичності в поведінці системи; 4) наявність підсистеми ієрар­хічного і функціонального характеру, які мають свої власні цілі функціо­нування і розвитку.

З іншого боку, принцип системності передбачає використання сукуп­ності стосовно самостійних напрямків (блоків) прогнозування: проми­слове виробництво, будівництво, транспорт, торгівля і громадське харчу­вання, побутове обслуговування тощо. Цей принцип передбачає узгод­ження прогнозів розвитку міста з прогнозами розвитку систем вищого порядку - регіон, держава.

2. Принцип адекватності, який передбачає виявлення і кількісний вимір реальних стійких тенденцій з урахуванням вірогідного стохастичного характеру процесів соціально-економічного розвитку міста Це виз­начає необхідність верифікації (перевірки), тобто оцінки вірогідності реалізації виявленої тенденції, достовірності, точності і обґрунтованості прогнозу.

3. Принцип альтернативності, пов’язаний з можливістю економіч­ного і соціального розвитку міста різними траєкторіями і необхідністю розробки декількох варіантів прогнозу із наступним виявленням найоптимальнішого з точки зору здійснення.

4. Принцип цілеспрямованості і безперервності, який передбачає облік довгострокових цілей розвитку систем вищого рівня, а також коригу­вання прогнозів у міру надходження інформації про реальний розвиток міста.

З метою підвищення наукового рівня управління і планування показ­ників розвитку соціальної підсистеми використовують класифікацію по­треб і умов життя з урахуванням динаміки процесів.

І - включає потреби і умови життя нинішнього і минулого періодів. У майбутньому вони не будуть мати жодного значення.

ІІ - потреби і умови життя, які мають максимальне зна­чення сьогодні, але їх значущість з часом буде зменшуватися.

ІІІ - потреби і умови життя, які важливі завжди - в мину­лому, нинішньому і майбутньому.

ІV - потреби і перспективні умови життя, які мають значення лише у майбутньому.

Розробляючи прогнози соціального і економічного розвитку міста, особ­ливу увагу приділяють двом останнім групам При плануванні потреб, умов життя третьої групи враховують той факт, що запропоновані послу­ги мають відповідати потребам сьогоднішнього, наступного і перспектив­ного періодів, оскільки вони не будуть ефективними ні з економічної, ні з соціальної точок зору.

Структурно-функціональна складність міста як соціально-економіч­ної системи зумовлює різноманіття завдань управління, режимів їх вирі­шення, необхідність використання різнорідної територіально-розподіль­чої інформації. Така ситуація, а також наявність сучасних технічних за­собів, зумовили необхідність створення АСУ міст, основними структур­ними елементами яких є функціональні і забезпечуючі підсистеми.

3.4 Гомеостаз міської екосистеми

Гомеостаз міської екосистеми можна забезпечити лише шляхом гар­монізації обміну речовини і енергії між блоками живої і неживої приро­ди. Антропогенні зміни в урбоекосистемі мають бути поступовими і пе­редбачити правильний розподіл і силу антропогенних навантажень і не­обхідні умови адаптації людини та природного середовища. Лише за та­ких умов можна зберегти (на відміну від існуючої рівноваги в природних системах) динамічну екологічну рівновагу в міських системах.

Під екологічною рівновагою в урбоекології слід розуміти (Владіміров, 1999) такий стан природного середовища урбанізованою району міської агломерації або окремого міста, при якому забезпечується саморегуля­ція, належна охорона і відтворення його основних компонентів - ат­мосферного повітря, водних ресурсів, ґрунтового та рослинною покри­ву, тваринного світу. Неодмінними умовами такого стану мають бути:

1. Відновлення основних компонентів природного середовища, яке забезпечує їх баланс у міжрайонних потоках речовини й енергії.

2. Відповідність ступеню геохімічної активності ландшафтів (у тому числі наявність умов для достатньо високих темпів міграції продуктів техногенезу) масштабам виробничих і комунально-побутових забруднень.

3. Відповідність ступеню біохімічної активності екосистеми району рівню антропогенних забруднень (у тому числі наявність умов для біоло­гічної переробки органічних і нейтралізації шкідливого впливу неоргані­чних забруднень).

4. Відповідність рівня фізичної стійкості ландшафтів силі впливу транс­портних, інженерних, рекреаційних та інших антропогенних наванта­жень.

5. Баланс біомаси непорушених або слабо порушених антропогенною діяльністю ділянок екосистеми району розселення, достатня складність і якомога більше різноманіття природного середовища.

Наявність у межах району формування розселення першої й остан­ньої умов екологічної рівноваги в ряді випадків можна розглядати як достатньо надійну гарантію здійснення всіх інших її вимог.

В.В.Владіміров (1999) справедливо відзначає, що при розгляді умов екологічної рівноваги на різних територіальних рівнях спостерігається суттєва різниця у можливості їх реалізацій. На глобальному рівні всі ці умови (а в цьому і полягає екологічна стратегія людства) мають бути, без сумніву, виконані. їх реалізація можлива і на макротериторіальному рівні (континенти, крупні країни, окремі регіони великих держав). На мезо- і мікрорегіональних рівнях стосовно локальних систем розселення (агломерації, міста) можна виконати лише частину умов екологічної рівно­ваги, в чому не важко переконатися, звернувшись до відомих літератур­них джерел (Владіміров, 1999). Особливості метаболічних процесів в урбоекосистемі наведені в табл. 3.1.

Таблиця 3.1 - Орієнтовні зіставлення компонентів природного середовища і деяких ресурсів, які споживаються і відтворюються містом з населенням 1 млн мешканців і площею 20 тис. га

Найменування компонентів або ресурсів	Споживання	Відтворення	Дефіцит	Території, необхідні для покриття дефіциту, тис га
Атмосферний кисень	30 млн т	25-30 тис т	21,7 млн т	5000-6000
Вода	500 млн м3	5 тис. м3	500 млн м3	1500-2000
Ґ руптово-рослиниий покрив, необхідний для організації масового відпочинку громадян	5 тис. га	-	1000-2000 тис га	1000-2000
Будівельні матеріали, сировина для промисло­вості і т.п.	10-12 млн т -	-	10-12 млн т	40-50
Паливо (умовне)	8-9 млн т	-	8-9 млн т	25-30
Харчові продукти	1 млн т	-	1 млн т	500-600

Особливості метаболічних процесів в урбоекосистемі та її взаємодія із сусідніми екологічними системами дали змогу виділити її основні риси (Владіміров, 1999): поліморфізм (залежність від суміжних екосистем), акумулятивну здатність і неурівноважсність основних структур. Поліморфізм урбоекосистеми полягає в тому, що вона є багатолиця: в ній немовби перемішані природні (геосфера, атмосфера, гідросфера) та ( антропогенні (будівлі, елементи інфраструктури) компоненти.

Залежність урбоекосистеми як надвід критої системи полягає в тому, що вона не може сама себе “прогодувати”. Як бачимо (табл. ), дефіцит елементів життєдіяльності - кисню, води, ґрунтово-рослинного покриву, продуктів харчування - сягає величезних розмірів Мільйони тонн матеріалів, сировини вимагають міська промисловість і будівництво, а транс­порт - мільйони тонн палива. Не одержавши, наприклад, продуктів хар­чування, “люди невдовзі або померли з голоду, або ж покинули місто” (Одум, 1986, с. 89). Г

Місто - акумулююча екосистема, оскільки вона характеризується помітившім балансом обміну речовин, що призводить до їх накопичення. Це й перегрів внаслідок акумуляції сонячного тепла мертвою підстилаючою поверхнею, і формування потужного культурного шару ґрунту, і новий рельєф з териконами і звалищами.

Міські агломерації стають велетенськими акумуляторами тепла. “В даний час, - пише Є.К. Федоров (1977), - значні території крупних міських агломерацій, промислових центрів і навіть цілих країн - на­приклад Бельгія, - які мають розміри порядку десятків і сотень тисяч ' квадратних кілометрів є такими джерелами. Якщо на кордонах сучасної Бельгії була б побудована стіна заввишки декілька кілометрів, то темпе­ратура в країні виросла б на декілька градусів”.

Неврівноваженість урбоекосистеми полягає в тому, що вона розви­вається не відповідно до законів природи, а виходячи із суб’єктивних уявлень людини, передусім її споживацької психології. Як зазначено вище, і міста минулого перебували в стані екологічної рівноваги: природне середовище сприяло знешкодженню відходів, самоочистці вод, фунту і повітря. Сьогоднішня неврівноваженість великих міст зумовлює постійне передчуття екологічної кризи, яку можуть викликати нестача води, зу­пинка роботи очисних споруд, раптові викиди в атмосферу шкідливих речовин чи припинення подачі електроенергії.

Модуль 2. Системи озеленення, фітомеліорація і рекреація.

Лекція № 4. Системи озеленення.

Многие древние и современные ученые разрабатывали проекты идеализированных территорий. «Идеальный город» имел следующие особенности:

• Располагался среди ненарушенного ландшафта.

• Был небольшим и, как правило, симметричным.

• предусматривалось разграничение селитьбы и промзоны;

• значительная часть территории была озеленена;

• озелененные территории, как правило, соединялись между собой;

• не было социального неравенства в жилищах;

• предусматривалась четкая схема транспорта;

• пригородная зона использовалась для сельского хозяйства.

а - поляризований ландшафт Б. Б. Родоман; б - лінійний місто Н. Мілютіна; в - Веллінгбю; г - Чандігарх; д, е - місто-сад і міста-сади-супутники Е. Говарда;

1 - історичний центр; 2 - зона громадського обслуговування; 3 - зона жител і обробної промисловості;

4 - зона сільськогосподарського виробництва; 5 - природні ліси, луки і т.п.; 6 - приміські заповідники;

7 - рекреаційні маршрути; 8 - залізниця; 9 - промислова зона; 10 - автодорога

Рис. 4.1. Екологізованих плани поселень.

Тільки в ХХ в. окремі проекти були втілені в життя. І хоча життя створених міст вносила суттєві корективи в первинний задум архітекторів, тим не менше, ці міста цікаві як про образи майбутніх екосистем. До них можна віднести р Веллінгбю (супутник Стокгольма, проект 1950), в якому на 1200 га передбачалося проживання 60 тис. Чол. Для нього характерні чіткий розподіл транспортних комунікацій, забезпечення безпечного пішохідного руху всередині кварталів. Кільцева магістраль охоплює зону багатоповерхової забудови, за її пери метру розташовані три мікрорайону малоповерхової забудови з щільністю 80 чол. / Га (рис. 1, в). Криволінійні вулиці плавно обтікають пагорби.

Існує зонування території. Це розмежування ділянок, що відрізняється один від одного за якими-небудь ознаками. Функціональне зонування - правовий механізм фіксації сформованого поділу територій за низкою ознак і властивостей, пов'язаних з її передбачуваним використанням. принципи:

• принцип субсидіарності - кожен об'єкт організації території повинен володіти повним правом на ті складові територіальної діяльності, за які він може нести повну інтелектуальну та матеріальну відповідальність;

• принцип протитоку -несовпадающіе інтереси територій різних рівнів повинні б збалансовані в процесі нормативно-договірних відносин між суб'єктами організації території та містобудування;

• принцип розумних поступок у спірних питаннях - перевага повинна віддаватися території більш низького рівня;

• принцип дотримання сервітутів (обмежень на ведення господарської діяльності на території) та дотримання вимог функціонального зонування території при зміні форм власності на землю, продажу або оренді земельних ділянок;

• принцип максимальної відповідності між встановленими режимами використання території та законними інтересами власників (орендарів земельних ділянок в межах кожної зони) - при розробці та затвердженні проектної документації.Землі України (Ст. 19 ЗКУ від 25.10.2001 № 2768-III) за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення (ст. 22);

б) землі житлової та громадської забудови (ст. 25). До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення (ст. 43). Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

г) землі оздоровчого призначення (ст. 47). До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

ґ) землі рекреаційного призначення (ст. 50). До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів;

д) землі історико-культурного призначення (ст. 53). До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.;

е) землі лісогосподарського призначення (ст. 55);

є) землі водного фонду (ст. 58);

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення (ст. 65). Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

Згідно МІСТОБУДІВНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ (ст. 72) на основі затвердженої містобудівної документації в межах території населеного пункту встановлюються такі зони:

1) зони громадсько-ділової та комерційної діяльності, де розміщуються об'єкти:

а) громадського, ділового і комерційного призначення загальноміського та районного значення;

2) житлові зони, де розміщуються об'єкти:

а) багатоповерхової житлової забудови;

б) середньоповерхової житлової забудови;

в) малоповерхової житлової забудови;

г) котеджної (садибної, дачної) забудови;

ґ) змішаної забудови.

3) виробничі зони, де розміщуються промислово-виробничі об'єкти:

а) з екологічними обмеженнями;

б) які не мають екологічних обмежень;

в) малого та середнього бізнесу;

г) сільськогосподарських підприємств;

4) зони невиробничої діяльності, де розміщуються:

а) лікувально-профілактичні заклади;

б) об'єкти наукового обслуговування та підготовки кадрів для наукових закладів та спеціальних навчальних закладів, загальноосвітніх і вищих навчальних закладів, проектних організацій;

в) спортивні комплекси загальноміського та районного значення;

г) соціальні заклади;

5) зони спеціального призначення, де розміщуються:

а) об'єкти оборони;

б) об'єкти зовнішнього транспорту, зокрема повітряного;

в) кладовища;

г) зони в межах червоних ліній мережі вулиць та доріг;

6) комунально-складські зони, де розміщуються:

а) об'єкти комунального господарства, пожежні депо;

б) склади, баз;

7) зони рекреації, які включають:

а) міські ліси;

б) лісопарки;

в) міські парки, сквери, бульвари, набережні;

г) зелені насадження спеціального призначення;

8) зони перспективної забудови.

Для історичних населених місць визначаються зони, щодо яких встановлюється спеціальний режим використання відповідно до законодавства про охорону культурної спадщини:

1) історичні ареали історичних населених місць;

2) землі історико-культурного призначення;

3) зони охорони пам'яток культурної спадщини.

Усі міські ландшафти можуть бути поліпшені за допомогою фитомелиорации. Меліорація (поліпшення) міських ландшафтів з метою підвищення їх стійкості полягає у використанні (як правило, комплексному) біотичних засобів - меліорантів (фитомелиорантов - співтовариств автотрофов - вищих рослин і водоростей, лишайників; зоомеліорантов - співтовариств деяких гетеротрофов - тварин; протомеліорантов - головним чином редуцентів) і абіотичних (технічних) засобів.

Фитомелиораціей називається оптимізація антропогенно перетвореної природного міського середовища шляхом використання природних перетворювальних функцій рослинності. Фітомеліорація безпосередньо пов'язана із створенням стійких культурних ландшафтів. Фітомеліорація міста виконує кілька найважливіших функцій:

1) меліоративну,

2) сануючу (санітарно-гігієнічну),

3) рекреаційну,

4) інженерно-захисну,

5) архітектурно-планувальну

6) естетичну.

Перш за все, вона спрямована на поліпшення стану грунтів, оскільки розвиток рослин (в першу чергу дерев) залежить від обсягу грунтової товщі, займаній країнами, наявності грунтової вологи та поживних речовин в цій товщі.

Елементам системи озеленених територій міста відносяться і насадження спеціального призначення, представлені в основному водоохоронними, протипожежними, меліоративними насадженнями та санітарно-захисними зонами промислових підприємств.

4.2 Основні елементи системи озеленення

Залежно від сформованих містобудівних і природних умов система озеленення набуває властивий конкретному місту вид з використанням необхідних у даному випадку компонентів. Причому іноді елементи системи озеленення можуть нести не тільки властиві їм функції, але одночасно виконувати й інші.

Міський парк - зелений масив з невеликою кількістю споруд по обслуговуванню населення, призначений для прогулянок, відпочинку, окремих видів розваги.

Дитячий парк - призначений для ігор, розваг, фізкультурних занять школярів в умовах природного оточення.

Спортивний парк (стадіон) - комплекс спортивних і фізкультурних споруд різних типів і розмірів, розміщених серед зелених насаджень, що включає також місця для короткочасного відпочинку й окремі об'єкти культурно-освітнього та побутового обслуговування відвідувачів.

Гідропарк - упорядкована, переважно острівна територія, ландшафт якої в цілях рекреації організований в систему паркових композицій, що поєднують різноманітні за формою водні простори з лісовий, луговий або садової рослинністю. На берегах водойми або на воді переважають споруди для відпочинку, розваг і водного спорту.

Зоопарк - науково-дослідна і культурно-освітня установа, в якому тварин прагнуть розмістити в умовах, близьких до природного місця їх проживання.

Ботанічний сад - об'єкт озеленення, призначений для науково-дослідної роботи в галузі ботаніки, інтродукції, декоративного садівництва і озеленення населених місць. Одночасно служить місцем відпочинку міського населення. Дендрарій - самостійна територія в системі зелених насаджень міста або колекційну ділянку ботанічного саду, парку або розплідника, призначений для проведення наукових робіт з акліматизації та інтродукції різних видів дерев і чагарників. Використовується для широкого показу рослин з просвітницькими цілями. Організовується за географічним, систематичного, екологічним принципом.

Парк-виставка - комплекс виставкових павільйонів або експозицій під відкритим небом, розміщений на озелененої території і використовуваний для пропаганди досягнень науки, техніки, промисловості, сільського господарства, культури і мистецтва. Служить одночасно для задоволення потреб людини в інформації, одержуваної у формі відпочинку на лоні природи. Включає споруди просвітнього, видовищного та розважального характеру.

Історичний парк - зразок культури паркостроенія минулого. Як пам'ятник старовини підлягає охороні державою.

Парк-музей під відкритим небом - (.. Скульптури, каменів, макетів будівель і споруд і т д) територія, що використовується для розміщення різноманітних колекцій серед зелені. Одночасно з просвітницькою діяльністю створюються умови для відпочинку відвідувачів на лоні природи. Меморіальний парк - територія, на якій розміщені монументальні архітектурні споруди-мавзолеї, пантеони, скульптурні групи, обеліски слави і пам'ятники, присвячені видатним подіям з історії народу. У нього включаються великі партери з регулярними алейні посадками дерев; місця поховання, що оформляються деревами з плакучою або пірамідальною формою крони. Етнографічний парк - призначений для демонстрації унікальних зразків житлових, побутових і культових будівель, предметів побуту, знарядь праці, творів прикладного народного мистецтва минулого в характерних для них умовах природного природного оточення.

Парк розваг - озеленена територія, на якій розміщені розважальні пристрої і атракціони, що сприяють «розрядці» людини. Створюються умови для різноманітного відпочинку відвідувачів різних категорій і віків. Парк тихого відпочинку і прогулянок - призначений для пасивного відпочинку і прогулянок серед природного оточення. Відрізняється високими комфортними умовами і декоративними достоїнствами пейзажу. Нечисленні обслуговуючі споруди розміщують недалеко від входу.

Лісопарк - упорядкований ліс, насадження якого частково розріджені або доповнені і організовані в систему паркових композицій, поліпшує рекреаційні якості лісового ландшафту. Організовується для відпочинку на природі, в безпосередній близькості від міста або на його території.

Лугопарк - упорядкований луг, рослинність якого збагачена деревами, кущами та квітами, які поліпшують рекреаційні якості лугового ландшафту. Хороша база для організації масового відпочинку.

Курортний парк - територія, що має особливо сприятливі природні умови і лікувальні фактори, що використовуються для відпочинку і лікування населення.

Заповідник - територія, природні умови якої в інтересах збереження тваринного і рослинного світу, цінних ландшафтів, окремих видів рослин, історичних пам'яток охороняється державою.

Заказнік - територія, вилучена з користування на певний строк. У цей період здійснюється заповідний режим або часткове використання природних ресурсів (в певний час) без нанесення шкоди охоронюваним об'єктам.

Національний парк - територія значних розмірів, що представляє загальнодержавну цінність, що включає особливо охоронювані природні (не піддаються істотного впливу з боку людини) ландшафти або їх окремі частини (як правило, з унікальними об'єктами: .. Водоспадами, каньйонами, мальовничими ландшафтами і т д), призначена крім збереження природних комплексів в недоторканності і ведення науково-дослідних робіт для рекреаційних цілей та просвітницької діяльності.

Природний парк - найменш строго охороняється в порівнянні з іншими типами охоронюваних територій великий ділянка природних і культурних ландшафтів, що відрізняються своєрідністю і мальовничістю, і тому придатний для рекреаційного використання, ведення наукових досліджень і освітньої діяльності серед населення.

Парк ландшафтний (пейзажний) - одна з різновидів парку - природно-окультурений, привабливий для людей охороняється ландшафт (в деяких випадках штучно створений), що використовується в основному в рекреаційних цілях.

Парк морський (підводний, прибережний) - національний чи природний парк, створений на акваторії моря або що складається з двох частин - наземної і підводної.

Народний парк - територія з мальовничим ландшафтом, взята державою під охорону і призначена для організованого відпочинку і туризму, науково-дослідної роботи. Народні парки отримали свій розвиток в східно-європейських країнах.

Паркова дорога - автомобільна або пішохідна дорога для прогулянок, прокладається по мальовничих місцях. Зазвичай веде з міста в приміську зону, до місць відпочинку.

Зона масового відпочинку - територія, що охоплює акваторії, ліси, гори і луки, зазвичай розташована в приміській зоні і використовувана для короткочасного або тривалого відпочинку міського населення.

Насадження на міських вулицях - рядові посадки дерев на спеціальних смугах між проїжджою частиною і тротуаром, смуги чагарників і живоплотів, групові посадки, розділові газонні смуги, технічні смуги для розміщення інженерних комунікацій, зелені острівці регулювання руху. Призначені для захисту пішоходів і будівлі від шуму, пилу, надлишку сонячної радіації, т. е. поліпшення санітарно-гігієнічних умов на вулиці і всередині будівель. Насадження на пішохідних вулицях - грають найбільш важливу роль у формуванні вуличного простору. Вони перетворюються на природний експонат, навколо якого організовуються інші елементи благоустрою. Велике значення набувають пересувні форми озеленення.

Бульвар - зелені насадження, що розміщуються вздовж магістралей, набережних, житлових вулиць у вигляді широкої смуги з алейних посадок дерев і чагарників, що виконують санітарно-гігієнічну і декоративно-планувальну роль. Призначений для пішохідного руху по розвиненою дорожньої мережі та короткочасного відпочинку.

Сквер - озеленена територія, призначена для короткочасного відпочинку пішоходів та художньо-декоративного оформлення міських площ, вулиць, громадських та адміністративних будівель, монументів.

Сад житлового району - основна ланка системи озеленення, призначений для періодичного і повсякденного відпочинку населення. Включає мережу різноманітних культурно-освітніх установ.

Сад мікрорайону - призначений для повсякденного відпочинку жителів. Рекомендується виділяти зони тихого відпочинку, ігор та розваг дітей та фізкультурні майданчики. Можливе об'єднання зі шкільним спортивним ядром.

Насадження у дворі житлового будинку - роблять безпосередній вплив на мікроклімат житлових приміщень, а також служать для відпочинку жителів. Їх слід розміщувати в центрі озеленюються ділянок, покращуючи провітрювання і інсоляцію приміщень перших поверхів житлових будівель.

Зелені насадження необхідні на ділянках шкіл або ПТУ, дитячого садка або ясел, на території технікуму чи вузу, установ культурно-побутового обслуговування, на ділянках лікарень, при науково-дослідних установах, на територіях промислових підприємств.

Зимовий сад - простір в інтер'єрі будівель (добре освітлена частина холу, фойє, обігрівається галереї), художньо оформлене декоративними рослинами в діжках, контейнерах або висадженими в грунт, у спеціальні піддони або виставленими в кашпо. Сюди включаються також мініатюрний басейн, доріжки, декоративні елементи: кераміка, кам'яна скульптура. Призначений для прикраси інтер'єру і короткочасного відпочинку.

Сад на даху - об'єкт озеленення, що представляє собою обмежені ділянки на даху будівель з насипним ґрунтовим шаром для виростання дерев, чагарників, трав і квітів. Вимагає ретельної композиційної і конструкційної опрацювання деталей.

Рокарій - кам'янистий ділянку території, на якому декоративні рослини поєднуються з мальовничими камінням.

Альпінарій - кам'янистий сад, що відображає красу гірського ландшафту і його флору (поєднання низькорослих і подушковидних альпійських рослин зі скелями і водою).

Сад переносний - мобільний невеликий об'єкт озеленення, оформлений переносними контейнерами, керамічними і бетонними вазами різної величини з висадженими в них рослинами, переважно літниками, кучерявими і чагарниками.

Модульний сад - прийом оформлення квітника, побудований на геометричній системі модулів, що повторюються через певні проміжки. Наприклад, квадрати, викладені по краях плиткою, з різним або однорідним заповненням (квітами, декоративними деревами і чагарниками, газоном). Моносад - сад (розарій, георгінарій, тюльпанарій), в якому провідним є яке-небудь одну рослину.

Розарій - колекційний або декоративний ділянку троянд, призначений для вирощування і експонування різних видів і сортів. Рожевий сад - сад, домінантою в якому є троянди, планування такого саду вирішується в регулярному стилі.

Партерний сад - сад регулярного стилю з домінуванням газонних площ, квітників і водойм. Використовувані дерева і чагарники зазвичай розташовують по периферії куртин і клумб; рослини піддаються регулярній стрижці, їм надається форма кулі, куба, квадрата і т. д.

Перистиль - внутрішній дворик з басейном, фонтаном і квітником, оточений колонадою, що відрізняється регулярної композицією, замкнутістю. У Стародавньому Римі стіни Перистіля часто розписувалися парковими пейзажами для створення ілюзорного простору.

Чайний сад - сад, що примикає до чайного будиночка, зазвичай елегантно спроектований, простий, пристосований для відпочинку та церемонії чаювання.

Японський сад - традиційне витвір садово-паркового мистецтва, характерне символічним відтворенням природи на невеликих просторах, тонкою обробкою деталей, що створює у відвідувача певний стан споглядальності.

Сад безперервного цвітіння - територія, на якій скомпоновані розмаїття рослини: трав'янисті багаторічники, чагарники, дерева, підібрані за термінами цвітіння.

Кладовище - об'єкт озеленення спеціального призначення. Насадження використовуються для декоративного оформлення і благоустрою території. Розміщується звичайно в приміській зоні.

Санітарно-захисна зона - спеціальна територія, що відокремлює промислове підприємство (або групу) від сельбищної зони, що поєднує спеціально створену систему захисних насаджень з відкритими ділянками, розплідниками. Призначається для захисту населення житлових районів від несприятливих впливів промисловості.

Водоохоронні насадження - посадки по берегах водоймищ, річок, озер і ставків, здійснені з метою зменшення випаровування і захисту водойм від забруднень.

Захисно-меліоративні насадження - призначені для зміцнення берегів, укосів, ліквідації зсувних явищ, припинення збільшення ярів і для осушення надмірно зволожених територій.

Вітрозахисні насадження - призначені для зниження швидкості вітру на 50-80% при розміщенні їх з урахуванням вітрового режиму. Дія вітрозахисних посадок залежить від кута напрямку зеленого бар'єру до напрямку вітрового потоку, щільності насаджень і висоти посадок. Ефективність вітрозахисних властивостей насаджень залежить від виду насаджень: у листяних порід вона в період опадання листя знижується, хвойні та вічнозелені рослини зберігають її цілий рік.

Сонцезахисні посадки - залежно від характеру об'єкта, його розміщення і величини бувають рядові, групові, алейні і одиночні. Затінення території залежить від густоти, величини (розмірів) та форми крони дерев, а також від розташування їх по відношенню до затінювати поверхнях.

Снігозахисні насадження - вид захисту від снігових заметів, що не вимагає великих витрат праці і коштів. Найважливішими факторами, що забезпечують ефективність Снігозахисні смуги, є густота і висота насаджень. Протипожежні насадження - це смуги або окремі подовжені групи, що складаються тільки з листяних порід дерев і чагарників, що містять велику кількість вологи і перешкоджають поширенню вогню.

Пилозахисні насадження - доцільно створювати поблизу джерел пилу. Їх ефективність залежить від розміщення по відношенню до напрямку вітру і джерела пилу, а також структури насаджень. В асортимент пилозахисних насаджень включають рослини з шорсткою, зморшкуватою листям, густим розгалуженням і максимальною кількістю листя.

Шумозахисні насадження - створюють як поглинача, розсіювача або відбивача шуму. Ефект зниження шуму в зелених насадженнях залежить від характеру посадок, порід дерев і чагарників, а також від погодних та інших умов.

Декоративно-захисні (маскувальні) посадки - створюють перед будівлями, спорудами і пристроями, що вимагають їх приховування або декорування.

Розплідник, квіткове господарство - територія, призначена для розмноження та вирощування посадкового матеріалу у відкритому грунті, парниках і оранжереях.

4.3 Основи фітоміліорації

Фітоценотичний покрив або автотрофний блок будь-якої екосистеми є біосферно активним: він виробляє біомасу, фіксує вуглекислоту і молекулярний азот, продукує кисень, бере участь у біохімічних циклах і ґрунтових процесах. Тому прогресивний розвиток ноосфери неможливий без науково-планового управління нею за принципом оптимізації.

Ю.П. Бяллович поділяє біотичні засоби оптимізації на три групи:

- фітомеліоранти, тобто угруповання автотрофів, фотосинтезуючих продуцентів – вищих рослин і водоростей, в тому числі одноклітинних, лишайників;

- зоомеліоранти – угруповання деяких гетеротрофів – тварин, за винятком найпростіших;

- протомеліоранти – переважають гетеротрофи, головним чином, редуценти – більшість бактерій і актиноміцети, гриби та найпростіші.

Використання природної перетворювальної функції рослинності в оптимізації біосфери називають фітомеліорацією. Фітомеліорація завдяки благотворному впливу фітоценозу на інші компоненти біоценозу – зооценоз і мікробіоценоз – є комплексним процесом оздоровлення ноосфери, а тому немає потреби виділяти зоо- і протомеліоранти, оскільки вони поза фітоценозом практично не володіють меліоративними властивостями.

Ноосферне управління фітомеліорацією в умовах конкретної екосистеми має свої межі – просторові та часові – і передбачає прогнозування, планування та впровадження фітомеліоративних заходів, спрямованих передусім на оптимізацію середовища життєдіяльності людини.

Фітомеліорація – це процес використання природної перетворювальної функції рослинності в оптимізації ноосфери. Фітоценотичний покрив, або автотрофний блок екосистеми, є біосферно активним. Він виробляє біомасу, фіксує вуглекислий газ і молекулярний азот, продукує кисень, бере участь у біохімічних циклах і ґрунтових процесах. М.Ф. Реймерс дає таке визначення фітомеліораці: “це комплекс заходів, спрямованих на поліпшення природного середовища за допомогою культивування або підтримки природних рослинних угруповань (створення лісосмуг, кулісних посадок, посів трав тощо)”.

Він виділяє фітомеліорації:

- гуманітарну (оздоровлення фізичного і морально-духовного середовища людини);

- інтер’єрну (в приміщеннях), природоохоронну (збереження і поліпшення екосистем й її мешканців – тварин);

- біопродуційну (підвищення кількості і якості корисної людині продукції, ресурсозахист);

- інженерну (об’єктозахист).

В кожному конкретному випадку ту чи іншу передбачену меліоративними заходами функцію виконує фітоценоз в особі конкретної асоціації чи групи асоціацій.

Отже, головним завданням ноосферного підходу до створення фітомеліорантів є науково обґрунтоване їх конструювання.

Для цього слід брати до уваги, що в основу природомеліоративної дії фітоценозів покладено декілька характерних властивостей рослинних угруповань:

- заповнювати своєю біомасою весь можливий простір (властивість “живої речовини”, за Вернадським);

- змінювати силу і напрям геофізичних потоків;

- перетворювати геохімічне середовище та виділяти в ньому хімічні агенти (фітонциди, біоліни тощо);

- впливати на психоемоційний стан людей.

Ці особливості фітомеліорантів є предметом вивчення фітомеліорації як наукової дисципліни.

Завдання фітомеліорації полягає в створенні високоефективного рослинного покриву з цілеспрямованими функціями:

1. продукційними;

2. відновними;

3. захисними;

4. оздоровлюючими;

5. естетичними;

6. планувальними та тощо.

Модуль 2 Системи озеленення, фітомеліорація і рекреація

Лекція № 5