Лекція 5

Тема. Поради батькам, що виховують дітей раннього віку з особливими потребами.

Мета. Ознайомити студентів із порадами батькам, що виховують дітей раннього віку з особливими потребами.

План

1. Дитина з обмеженими потребами ‒ не пасивний член суспільства.

2. Проблеми життєдіяльності сім'ї, яка виховує дитину з особливими потребами.

3. Рівні соціалізації дітей з особливими потребами.

4. Роль психологічного клімату сім'ї у формуванні особистості дитини. Умови успішного виховання дітей у сім'ї.

Література

1. Діти з обмеженими фізичними та розумови­ми можливостями в системі корекційного навчан­ня і виховання. ‒ К., 1997.

2. Вавіна Л. І. Ваша дитина не може читати // Дефектологія. ‒ 1998. ‒ № 2.

3. Гогулан Н. А. Попрощайся с болезнями. — Ростов-на-Дону: Профпресс, 2000.

4. Крылов В. Н. Критические периоды фор­мирования личности //Здоровье, развитие, лич­ность. — М.: Медицина, 1990.

5. Свиредко С. І. Формування культури здоров'я дитини в сім'ї. Кроки до компетентності та інтег­рації в суспільство. — К.: Контекст, 2000.

6. Соціальна педіатрія. — К.: Інтермед, 2005.

7. Федоров В. Д. Збереження та зміцнення психічного й фізичного здоров'я. — Хмельниць­кий, 2001.

8. Грицюк Н., Гуцал Л. Діти з порушенням психофізичного розвитку (поради батькам). // Дефектологія. ‒ 2008. ‒ № 12 (24), С. 45-58.

9. Свирська Л., Петрова Н. Взаємодія дорослих із дітьми раннього віку. ‒ К.: ед. загально-пед. газ., 2004. ‒ 112 с. ‒ (Б-ка "Шк. світу").

Дитина з обмеженими потребами ‒ не пасивний член суспільства

Дитина з обмеженими потребами ‒ не пасивний член суспільства, а особистість, яка має право на задоволення власних соціальних потреб, на працю, відпочинок, створення сім'ї, пенсійне забезпечення, доступ до культурних цінностей.

У Національній доктрині розвитку ос­віти чітко зазначено, що рівний до­ступ до якісної освіти є національним пріоритетом і передумовою виконання між­народного та національного законодавства щодо реалізації прав громадян (незалежно від національності, статі, соціального поход­ження і матеріального стану) на отримання якісної освіти.

Вивчення світового досвіду реабілітації дітей з вадами фізичного чи психічного ро­зумового розвитку доводить, що реалізація їхнього права та максимальний розвиток здібностей набуває особливого значення для повноцінної життєдіяльності таких дітей і благополуччя суспільства.

До недавнього часу вважалося, що вихова­телем дитини повинна бути школа, колектив. Проте сьогодні ніхто вже не заперечуватиме, що основну відповідальність на розвиток ди­тини бере сім'я, бо саме в ній закладаються найважливіші риси особистості дитини, її ставлення до себе, до світу. У сім'ї задовольняється значна частина її потреб: в емоційній підтримці, любові, захище­ності. Незадоволення їх у сім'ї породжує нервово-психічне напруження, тривогу. Без­порадність немовляти робить його життя неможливим без участі батьків. Допомога йому необхідна, але не кожен бать­ко замислюється над тим, що він потрібен малюку не тільки для того, щоб нагодувати, пе­реповити, зігріти його, а й для спілкування.

Якщо дитина здорова, її мозок функціонує повноцінно, дорослому не потрібно докладати спеціальних зусиль, спілкуючись з нею. Один віковий період змі­нюється іншим, і батькам здається, що дити­на всього навчилася сама.

Якщо ж через якісь обставини виникають відхилення у функціонуванні центральної нервової системи, труднощі в роботі мозку, батькам доводиться докладати значних зу­силь, аби навчити свого малюка спочатку елементарних, а потім складних дій, без яких подальший психічний розвиток був би не­можливим.

Труднощі в розвитку таких дітей поляга­ють у тому, що навіть для незначного просу­вання в засвоєнні нового досвіду їм потрібно значно більше зусиль і часу. Наприклад, щоб навчитися користуватися ложкою, дитині потрібно вміти цілеспрямовано рухати ру­кою, впізнавати ложку серед інших пред­метів, а значить розрізняти і порівнювати їх властивості, вміти використовувати ложку за її призначенням — набирати нею їжу і підносити до рота. Здорова дитина навчаєть­ся цього швидко, батьки й не помічають по­слідовності опанування нею потрібних знань та вмінь. Якщо ж у роботі дитячого мозку є певні вади, малюк втрачає здатність лег­ко і самостійно засвоювати все, що роблять дорослі, він не встигає за темпом життя дорослих здорових людей. Таку дитину слід не поспішаючи, послідовно всього навчити, необхідно пристосуватися до її індивідуаль­них можливостей. Часто батьки помічають це відставання із запізненням. Справді, діти в точно встанов­лені терміни досягають відповідного рівня розвитку, опановують навички і вміння. В окремих мовлення розвивається стрімко, так, що в півтора роки вони вже будують фразу, інші ж досягають цього тільки в три роки, а то й пізніше. Звичайно, батькам хо­четься думати, що їхній малюк ось-ось усього навчиться. Тільки з часом, коли відставання від ровесників стає очевидним, виникають певні тривоги і запитання, що й як робити, аби допомогти дитині.

Найчастіше такі хвилювання починають­ся перед досягненням шкільного віку, коли раптом з'ясовується, що дитина не вміє і не знає багато такого, що знають і вміють її ро­весники (наприклад, запам'ятовувати вірші, читати, додавати й віднімати у межах деся­ти). Щоб навчити цього свою дитину, батьки починають старанно працювати з нею, але без помітних успіхів. Привернути увагу до заняття вдається не одразу, дитина не може запам'ятати навіть коротенького віршика, букви, швидко забуває вивчене і взагалі не виявляє інтересу до подібних знань.

Помітивши відставання дитини у розвитку, не варто впадати у роз­пач, але й не слід сподіватися на легкий успіх.

Головне ‒ послідовно і наполегливо ма­люкові навчитися того, чого він не вміє, але вже здатен навчитися. Звичайно, батькам необхідно мати певні педагогічні знання. Проте виховання кожної дитини ‒ робо­та творча. Батьки краще, ніж будь-хто інший, знають свою дитину. Тому якими б не посібниками вони не користувалися, їм потрібно буде самим зорієнтуватися в тому, що їхня дитина вже вміє, а чого їй необхідно навчитися, які завдання будуть корисни­ми, а які ‒ ні. Якщо ж вправа надто легка, дитина виконує її швидко і далі не виявляє інтересу. Якщо ж вправа надто важка, то навіть після допомоги дорослого дитина не може повторити її, бо їй нецікаво, вона не розуміє, чого від неї хочуть. Корисні такі завдання, які дитина розв'язує за допомо­гою дорослого, а потім може перейти і до самостійної роботи.

По-перше, намагаючись розвивати дити­ну, батьки часто припускаються помилки, яка здатна звести нанівець усі їхні добрі наміри: вони вважають серйозними тільки такого типу завдання, які проводяться на уроці в школі (садять дитину до столу, нама­гаються вчити букви, писати). І, звичайно, не досягають успіху, бо дитина не дозріла, щоб цілеспрямовано вчитися. Для неї добра та наука, якої вона не помічає, наука, яку вона осягає, граючись.

Перед батьками постає завдання: не виконувати роль вчителя на уроці, а цікавою грою, невимуше­ним спілкуванням розвивати свою дитину.

По-друге, батьки починають працювати над усуненням вади, яку помітили. Вони часто скаржаться на погану пам'ять дитини і вважають її причиною всіх нега­раздів, просять поради.

Для розвитку пам'яті важливим є роз­виток мислення. А воно починається тоді, коли дитина пізнає прості властивості речей: вогонь ‒ гарячий, вода ‒ ллється. Даремно займатися тренуваннями запам'ятовування, бо воно залежить від багатьох причин. Най­перше ‒ від розуміння змісту того, що слід запам'ятати. Якщо розуміння недостатнє, запам'ятовування може бути тільки механіч­ним, а воно виявляється непродуктивним там, де потрібне розуміння.

Для поліпшення запам'ятовування необхідно працювати над загальним психічним розвитком.

Дитина з певними вадами у функціону­ванні нервової системи в кожний віковий період без спеціальної допомоги не встигає пройти той етап розвитку, який проходять її здорові ровесники. Спеціальні заняття з такою дитиною будуть успішними тоді, коли вдасться заповнити прогалини попереднього розвитку. Слід також пам'ятати, що не все упущене можна надолужити.

Від батьків вимагається почуття такту, знання індивідуальних особливостей хворих дітей, вміння передбачати їхні можливі реак­ції на критичні зауваження, щоб поступово виробити у дитини об'єктивне ставлення до своїх можливостей.

Для запобігання й корекції патологічного формування особистості велике значення має допомога батьків у встановленні правильних взаємин дитини з колективом. Необхідно постійно розвивати потребу у спілкуванні з однолітками, вчити допомагати іншим і правильно сприймати допомогу товаришів і дорослих.

Дитина повинна почуватися самостійно, корисною і потрібною в оточенні.

Батькам слід пам'ятати, що поряд з пос­тійним спілкуванням про дитину слід мак­симально розвивати у неї самостійність, необхідну для соціальної адаптації в зрілому віці.

Батьки не повинні ізолювати дитину від друзів, родичів, сусідів, тому, що ці люди допоможуть у догляді за хворою дитиною і зроблять її життя більш повноцінним.

Одним із найбільш поширених видів за­хворювання дітей, які виховуються вдома, є дитячий церебральний параліч. На допомогу батькам розроблено рекомендації, вони ма­ють можливість відвідувати реабілітаційні центри Міністерств освіти та науки, праці та соціального захисту населення.