2. Мета, цілі, функції та напрями діяльності мвф

Міжнаро́дний валю́тний фонд, МВФ (англійською IMF) — спеціальне агентство Організації Об'єднаних Націй (ООН), засноване 29-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансушляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті.  Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Має 188 країн-членів.

У загальному вигляді мета МВФ, визначена в ст. І Статуту Фонду (Articles of Agreement), полягає в сприянні:

• міжнародній валютній співпраці;

• розвитку і гармонійному зростанню міжнародної торгівлі, що має стимулювати розвиток виробничих ресурсів, встановлення і підтримку високого рівня зайнятості та збільшення реального прибутку;

• стабільності валютного обміну, усуненню причин для породженого конкуренцією знецінення валют та для обмежень валютного обміну, шо перешкоджають розвиткові світової торгівлі;

• встановленню і підтримці багатосторонньої системи розрахунків за поточними операціями.

Основні функції МВФ:

• сприяння міжнародній співпраці в грошовій політиці;

• розширення світової торгівлі;

• кредитування;

• стабілізація грошових обмінних курсів.

МВФ виконує також такі функції:

- контроль за дотриманням "кодексу поведінки" (співробітництво з питань міжнародної валютної політики і міждержавного платіжного обігу);

- надання членам Фонду фінансових ресурсів для забезпечення дотримання ними "кодексу поведінки";

- організація форумів для взаємних консультувань країн-членів і співробітництва з міжнародних валютних питань.

На сьогодні країни-члени визначили для МВФ і додаткові функції та обов'язки залежно від потреб часу:

- проведення досліджень, аналіз і прогнозування розвитку світової економіки та міжнародних фінансових ринків;

- спостереження за макроекономічною політикою членів Фонду: щорічне відвідання кожної країни - члена Фонду місією МВФ і підготовка щорічної доповіді для Ради директорів з оцінками економічної політики; результати конфіденційного обговорення та оцінки МВФ надсилаються до відповідальних керівних державних службовців зацікавленої країни, а загальні підсумки обговорення та висновки експертів Фонду оприлюднюються;

- розроблення, широке обговорення та затвердження міжнародних стандартів щодо валютообмінних операцій, грошової та фіскальної політики, статистики платіжного балансу;

- надання та координація технічної допомоги з питань монетарної політики, валютного та банківського регулювання, фіскальної політики;

- кредитування тих країн - членів Фонду, які, відчуваючи валютну кризу або кризу платіжного балансу, згодні вживати погоджені з експертами Фонду заходи для поліпшення ситуації, чим також забезпечувати повернення наданих кредитів до МВФ.

Визначають такі принципи МВФ:

- заборона маніпуляцій валютним курсом чи міжнародною валютною системою для відхилення від врегулювання;

- зобов'язання проведення (у разі потреби) інтервенцій на валютних ринках для припинення валютної кризи;

- зобов'язання кожної країни-члена враховувати у своїй політиці інтервенцій інтереси партнерів, особливо тих, у валюті яких вона здійснює ці інтервенції.

Хоча МВФ є спеціалізованою установою ООН, вона не має права давати Фонду рекомендації щодо політики, яку він здійснює.

Офіційні цілі МВФ:

1. «сприяти міжнародній співпраці в валютно-фінансовій сфері»;

2. «сприяти розширенню і збалансованому росту міжнародної торгівлі» в інтересах розвитку виробничих ресурсів, досягнення високого рівня зайнятості і реальних доходів держав-членів;

3. «забезпечити стабільність валют, підтримувати упорядковані співвідношення валютної системи серед держав-членів» і не допускати «знецінення валют з метою отримання конкурентних переваг»;

4. надавати допомогу в створенні багатосторонньої системи розрахунків між державами-членами, а також в ліквідації валютних обмежень;

5. тимчасово надавати державам-членам засоби в іноземній валюті, з метою «виправлення порушення рівноваги їх платіжного балансу».

Процеси розвитку міжнародного поділу праці, глобалізації світового господарства супроводжуються суттєвими змінами в системі цілей та функцій МВФ. По-перше, перехід більшості країн до системи плаваючих валютних курсів унеможливив регулятивний вплив Фонду на цю сферу міжнародних валютних відносин. Свої зобов'язання за ст. VII його Статуту, який передбачає відміну валютних обмежень у міжнародних поточних операціях, визнали 147 країн світу. Фактично це означає ліквідацію обмежень у міжнародних поточних трансакціях та перехід більшості країн-членів до вільної конвертованості національних валют, тобто позбавлення МВФ його основної "системної аУункції".

По-друге, досягнення в основному Фондом цієї мети ставить нові завдання — регулювання валютних обмежень у сфері міжнародного руху капіталу. Це фактично веде до появи нової функції Фонду — гарантування платоспроможності країн-позичальниць у цілому. Поява нової функції МВФ вимагатиме внесення відповідних змін до його Статуту, а також координації цієї діяльності з іншими міжнародними організаціями, зокрема ОЕСР та COT.

По-третє, від надання фінансової допомоги з метою ліквідації тимчасових дефіцитів платіжних балансів Фонд поступово переходить до використання фінансових інструментів для структурної перебудови національних економік. Значне місце в його діяльності вже належить фінансуванню економічних програм окремих країн. Надаючи фінансову допомогу країнам, МВФ установлює відповідні кількісні та якісні показники, досягнення яких повинні забезпечити уряди. Ці показники визначаються для політики валютного курсу, внутрішнього кредиту, процентних ставок, бюджетного дефіциту, політики цін, лібералізації торгівлі, приватизації, податкової політики, урядових витрат, реформування фінансового сектора. Якщо в 1968 — 1977 pp. угоди "стенд-бай" у середньому передбачали до 6 критеріїв оцінки виконання, то вже у 1984—1987 pp. їх кількість досягла 9 та більше. У 90-ті роки ці критерії поширювалися на соціальну сферу, а також на сферу управління економікою у країнах-позичальницях. В останній сфері вимоги Фонду стосувалися необхідності скасування "небажаних преференцій громадянам та організаціям", підзвітності державного сектора, прозорості фінансових операцій уряду, центрального банку та державного сектора в цілому.

По-четверте, у 90-ті роки минулого століття виникла принципово нова функція МВФ — врегулювання національних та регіональних криз фінансових систем, яка передбачає відміну валютних обмежень у міжнародних поточних операціях, запобігання їх поширенню. Особливо це виявилося під час урегулювання фінансових криз у Мексиці (1994—1995 рр.), Бразилії (1998-1999 рр.), Росії (1998 р.) та азійської фінансової кризи (1997-1998 рр.). Фактично йдеться про перебрання Фондом на себе принципово нової функції — регулятора світової фінансової системи в цілому. Складовими стратегії МВФ щодо врегулювання регіональних фінансових криз наприкінці XX ст. стали посилення нагляду за валютно-фінансовою ситуацією в окремих країнах (включно з контролем), мобілізація достатніх за обсягом фінансових ресурсів з метою вирівнювання диспропорцій, надання ефективної допомоги біднішим країнам з метою попередження фінансової кризи.

Нарешті, по-п'яте, починаючи з 90-х років минулого століття МВФ відіграє важливу роль у підтримці ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах. Надання фінансової допомоги цим країнам обумовлюється виконанням їхніми урядами певних зобов'язань щодо розвитку ринкових відносин, а також інтеграції національних господарств у світову економіку. У зв'язку з цим керівництво Фонду контролює процеси управління економікою в країнах із перехідною економікою. Мандат на контрольні повноваження в інституційній сфері був наданий Фонду ухваленою у вересні 1996 р. декларацією Тимчасового комітету "Партнерство для стабільного зростання", пізніше доповненою нормативним документом "Рекомендації з управління", затвердженим Директоратом Фонду в серпні 1997 р.

Основні напрями діяльності Міжнародного валютного фонду охоплюють:

- міжнародне співробітництво у валютній сфері, яке здійснюється шляхом підтримки загальної системи розрахунків та системи розрахунків за спеціальними правами запозичення;

- фінансову допомогу країнам-членам, яка здійснюється відповідно до розробленого механізму й фінансової політики;

- консультаційну й технічну допомогу з надання консультацій з питань валютних операцій, удосконалення фінансових систем країн-членів, координації технічної допомоги як у межах МВФ, так і в співробітництві з іншими міжнародними організаціями.