Культура Відродження.

 «Який же майстерний витвір людина! Який благородний розум у неї. Які точні та чудові її дії. Вона краса всесвіту!» Так говорив герой Вільяма Шекспіра Гамлет. Саме людину поставили у центрі світу представники епохи Відродження.Відродження було необхідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Найбільш яскраво цей напрямок проявився у культурі Італії. Термін “Відродження” вперше введено живописцем та істориком мистецтва Джорджо Вазарі. Відродження французькою означає Ренесанс, а італійською Рінашіменто. Звертання до античних традицій як до життєвого орієнтиру, сприйняття реального світу як основи людського буття визначили виникнення Відродження. Італія раніше за інші країни Європи вступила у ренесансну добу, тому, що її античне минуле, давня й сильна світська спрямованість сприяли найбільш послідовному розгортанню нових культурних традицій.

            “Божественне знання”, притаманне середньовіччю, потроху витіснилось інтелектуальними інтересами. Поступово завойовували право на існування науки про людину. Людина – мудрець виступає у ролі всемогутнього мага. Цей період дав людству порох і вогнепальну зброю, доменний  процес видобування заліза,водяний двигун ,підзорну трубу, мікроскоп удосконалились механічні годинники, створено кишенькові, компас, астролябія – прилад для визначення місцезнаходження корабля, збудовано легкий швидкохідний парусник  - каравеллу  багато інших винаходів.

В цей період було здійснено перші географічні відкриття: перша кругосвітня подорож Магеллана, відкриття Америки К. Колумбом, подорож до Індії Васко да Гами.   Саме тому культуру Відродження пов’язують з таким поняттям як гуманізм. Гуманізм Ренесансу – це така типова свідомість, для якої характерні вільнолюбство та світський індивідуалізм. Поняття “гуманізм” (означає людський, людяний) - це утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Об’єктом вивчення митців була людина, усе людське.

Відродження поділяється на чотири етапи:

- друга половина 13 – 14 ст. – проторенесанс (передвідродження)          треченто;

-   15ст. – раннє Відродження, або кватроченто;

- кінець 15 – перша третина 16ст. – Високий Ренесанс, або чинквенченто;                        

- 16ст. – пізній Ренесанс.

 Період, що передував Відродженню має назву  Передвідродження.

Визначальні риси Передвідродження – пробудження інтересу до античної спадщини, людської особистості, певних аспектів реального світу. Інша назва Проторенесанс. Цей термін запровадив швейцарський історик Я.Буркхардт. Проторенесанс знаменує початок переорієнтації мистецтва на зображення реального світу і людини. Центрами італійського Проторенесансу були великі торгові міста, насамперед Флоренція. У ранні роки XIV ст. був написаний один з найвеличніших творів світової культури - "Божественна комедія". Її автор Данте Аліг'єрі (1265 - 1321 pp.) – останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу. За власним визнанням Данте, поштовхом до пробу­дження у ньому поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга - юної і прекрасної Беатріче. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, яка померла у 1290 p., містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої. Вірші тут чергуються з прозою - це щоденник схви­льованого серця й аналізуючого розуму.

                                         Кохання в серці робить все, що зна,

Воно – господар у своїй хатині,

Відпочиває, сонне, в самотині,

Буває – мить, буває – вік мина.

     "Божественна комедія" відображає життя душі та серця поета, всі його знання та страждання, все приватне та громадське життя, полі­тичну боротьбу в Італії та культурні  традиції. Дан­те поділив поему на три частини: пекло, чистилище і рай.

Поряд з Данте завжди називають ім'я іншого великого італій­ського поета — Франческо Петрарки (1304—1374 pp.) Данте передба­чив деякі - ідеї епохи Відродження, але першим гуманістом Італії був Петрарка. Він перший в одному із своїх творів протиставив середньо­вічному “божественному знанню” вивчення людини. У формуванні його гуманістичного світогляду велике значення мала антична спадщина, найперше творчість Ціцерона. Більшість творів Ф.Петрарка написав латинською мовою. Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки. 

Благословляю день, і місяць, і годину,

І час божественний, і мить ясну, чудову

І край той чарівний, де я побачив знову

Прекрасні очі ті – страждань моїх причину.

       Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник – гуманіст Джованні Боккаччо. Він розвивав італійську народну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо – “Декамерон”, написаний у 1350 – 1353 рр. І виданий у 1471р. Цим твором автор заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру. Творчою музою письменника була кохана жінка -  Марія Аквіно. Їй Бокаччо присвятив цілий десяток своїх новел.

Мій вид ясний не може не явити

 Усьому світу зримо,

Що в сяйві чудовім,

В блаженстві невимовнім

В високу вись летять мої пориви

До гордої божественної діви.

          Період Треченто пов’язаний  з ім'ям живописця Джотто ді Бондоне (1267-1337 pp.) З робіт Джотто найкраще збереглися фрески капели дель Арена у  місті Падуя ( Італія). Це 38 сцен з життя Христа і Марії, які Джотто зв'язав в єдине ціле, створивши великий епічний цикл. Це зв'язна розповідь (перша в живопису), в якій відображені найрізноманітніші психологічні колізії: взаєморозуміння, підступність, скорбота, смиренність, всепоглинаюча материнська любов. Сцени сповнені внутрішньої напруженості, часом трагічні. Петрарка писав про Джотто, що перед його образами відчуваєш захоплення, яке доходить до оціпеніння.  Джотто бачив в мистецтві те, що іншим було недоступне. Він приніс природне мистецтво.  Це мистецтво базується на зображенні оточуючого нас світу таким, яким бачить його наше око. Кожна фігура Джотто – це монумент: монумент людині, стверджуючій себе в світі, будь то святий, чи пастух, своїм жестом, вчинками, грацією вони виявляють людську гідність.Фреска «Оплакування Христа».

                На першому плані -  дві сидячі фігури жінок; за тілом Христа – скорботна фігура Марії і Магдалини. Дивлячись на дві фігури, нахилені вперед, в голубому і рожевому одязі, глядач переводить погляд на основних персонажів. Вгорі фігури ангелів схематично подані у вигляді кривих, зігнутих до верху у протиставленні до земних персонажів, в основному підпорядкованих лініям, вигнутим донизу. Невпорядковані рухи сполоханих птахів, що втратили орієнтацію і не знають, де приземлитись, обмежені справа безжиттєвим деревом, передають скорботу ангелів подібно до того, як внизу пластика жестів виражає скорботу людей. Земні і небесні учасники сцени частково розділені виступом скелі. Кульмінаційний момент композиції – обличчя Божої Матері, що наблизилась до обличчя мертвого Сина. Погляди усіх другорядних облич спрямовані до тієї точки, що виражає таємницю перевтілення і смерті Бога. В обличчях Марії та Сина  - патетика усієї композиції. Холодна непорушність смерті контрастує з живописом рис і ніжністю прекрасних рук Діви. Риси обличчя Марії спотворені горем. Експресивно переданий вираз обличчя  Марії сильно діє на глядача. При вигляді жертви Христа і скорботи Діви Марії грішник схильний до покаяння.Він ввів в живопис почуття трьохмірного простору і став писати фігури об’ємними, моделюючи світлотінню. Замість умовного золотого фону візантійських мозаїк Джотто вводить пейзажний фон. Фігури набувають об'єму й природності рухів. І якщо у візантійському живописі фігури немовби ширяли, висі­ли у просторі, то герої Джоттових фресок вже твердо стояли на землі.Емоційна виразність, драматизм і водночас величність та монументальність — такі основні риси його манери. Його образи зрозумілі всім. Згодом розписи капели почали називати “євангелієм Джотто”, “євангелієм для неписьменних”. Джотто був і архітектором: за його проектом споруджена дзвіниця флорентійського собору, яка й досі прикрашає Флоренцію своїм лег­ким наскрізним силуетом, контрастуючи з могутнім куполом собору. Найголовнішим досягненням Джотто було нове розуміння особистості, утвердження високих моральних принципів людини.    XV ст. (кватроченто) — це століття зародження нового буржуаз­ного світогляду, століття дерзань, творчої свободи, схиляння перед людською індивідуальністю. Це століття, в якому були розв'язані суто художні завдання. Кватрочентостворило новий образ світського міського палацу (палаццо) — палаццо Пітті, палаццо Медічі (ім'я банкірів Медічі, протягом 50 років з кінця XIV ст. правителів Флоренції, дало назву вікові медіційської культури), палаццо Ручеллаї. Чіткість поверхо­вого членування (як правило, вони триповерхові), велика роль пілястр, здвоєні (парні) вікна, підкреслений карниз — такі характерні риси цих палаців. Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв'язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло (Донато ді Нікколо ді Бетто Барді, близько 1386—1466 pp.).

Відомий італійський теоретик мистецтва Джорджо Вазарі писав, що в жодній скульптурі не знайти стільки життя, в жодному мармурі стільки одухотвореності, скільки природа й мистецтво втілити у витвір  Донателло, маючи на увазі  кінну статую кондотьєра Гаттамелати, встановлену у 1453 р. перед собором Сант – Антоніо у Падуї. Гаттамелата був сином булочника і став одним із знаменитих полководців того часу. Перебуваючи на службі у Венеціанській республіці, він не зазнав жодної поразки. Пам'ятник Гаттамелаті (перший кінний монумент нової епохи) —це образ воєначальника, кондотьєра з маршальським жезлом у руці, в обладунку, але з непокритою виразно-портретною головою на величному коні. Донателло уславив непереможного героя, котрий не знає, “якого кольору страх”. Це типовий представник епохи Відродження, коли суспільне положення людини визначалося значною мірою її здібностями, власним зусиллям, ініціативою, розумом та знаннями. Мистецтво Донателло найбільш повно відобразило демократичні та гуманістичні ідеали  періоду Кварточенто.  Античні традиції явно відчутні у брон­зовому "Давиді" Донателло. Запитання до студентів: Чи відома вам біблійна історія про пастушка Давида?  Простий пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від ярма філістимлян і став згодом царем. Давид був одним з найулюбленішихих образів мистецтва Відродження. Донателло зобразив його зовсім юним, ідеально пре­красним, наче Гермес Праксителя, хоч і ввів таку деталь, як пасту­ший капелюх, — знак його простого походження. Виразником естетичних ідеалів двору був художник Сандро Боті­челлі (Алесандро ді Маріанно Філіппі, 1445—1510 pp.)  Галерея Уффіці зберігає дві його знамениті картини: "Народження Венери і "Весна". У цих картинах виявилися всі основні особливості стилю Ботічеллі: ліричний і романтичний характер образів,

-         фантастичний пейзаж ,

            -     "готицизм" (подовжені невагомі фігури, що наче не торкаються землі),

            -     особливий тип жіночого обличчя: подовжений овал, припухлі губи та очі

                Ботічеллі був автором розписів на стіні Сікстинської капели, де через півстоліття залишив свої витвори і Мікеланджело. Рідко який художник так переживав і так виражав духовний зміст своєї епохи. Створені ним образи завжди десь на грані «безтілесної краси» і тонкої чуттєвості. При злитті яких виникає ідеал «вічної жіночності». Гострота бачення і тонка поетичність – два крила творчості Боттічеллі. Він глибоко зазирнув у духовний світ людини і, зіставивши його з дійсністю, визнав сум та біль природними людськими почуттями. Навіть пробудження природи під пензлем художника сповнюється смутку. Картина «Народження Венери» . Картина написана для Лодовіко Медічі. На картині зображено богиню кохання - Венеру, яка випливає  з морської піни у мушлі (ракушці).  В її образі художник зобразив кохану жінку Лоренцо Медічі – Сімонетту Веспуччі. На неї дують зефіри, - теплі весняні вітри, спрямовуючи її рух на землю. На березі Венеру зустрічає німфа Ора, яка готова накинути на неї зіткане з квітів покривало. В повітрі літають квіти. Все зображено у світлих, матових тонах, золотистих, зеленуватих, світло – блакитних. У богині – ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка, не розбуджене для життя, із затуманеним поглядом. В її моложавій чистоті сама себе не впізнана чуттєвість. Золоті хвилясті коси Венери спадають по тілу, нагадуючи клубок змій. Це надає богині кохання драматичного відтінку: ніби передчуття руйнівних пристрастей, які принесе на землю ця безгрішна особа, блідо – золота квітка, що піднялася з морської піни. Складне ціле менше вдавалось художнику, його сила – в окремих обличчях, фігурах, групах. Картина «Весна» ( «Прима Вера») Картина написана художником у 29 років.

            Персонажі картини – герої античної міфології. Картина передає настрій, стан загадкового, прозорого зачарування. Це поетичний спомин художника, його мрія про прекрасний ідеал. Весну не можна сприймати одразу, вона заворожує, поступово зачаровує погляд і надовго приковує увагу. Думка направлена в таємничий світ музики і казки, де схований у передранкову прохолоду, прокидається ліс. Дивні фігури проходять не чутною ходою, ледве торкаючись темної трави і квітів. Кожна з них  може стати самостійним твором. І все це об’єднує їх в одну закінчену композицію. Поетичність і ніжність, тендітність в нестійких положеннях, легкі дотики рук і плавність кроків, погляди спрямовані в простір. В центрі  - Весна – символ любові, краси, і духовної досконалості, в одязі багатої патриціянки. Над нею амур, зліва – три грації – символ щедрості і краси, за ними юнак з жезлом ( який називається кадуцій, яким він  обдаровував людей – це вісник богів – Меркурій. Його легко впізнати по жезлу і крилатих сандалях. Справа осипана квітами богиня родючості Флора, за нею фігура летючого Зефіра – теплого весняного вітру, який переслідує юну німфу полів Хлою.  Художник надзвичайно любив коливаючі пози незакінченого, продовжуючого руху, довгі гнучкі фігури, що ледве торкаються землі, їх  сплетіння, вигини, легкі, наскрізні покривала на фігурах – саме такими зображено  групу «Три грації». Драпування (зображення одягу) у нього має особливість: не спадає прямо, а хвилеподібно, як би декілька раз підхоплене на своєму шляху. Це нагадує потік струмка, що біжить по кам’яному схилі, - потік затримується, завивається біля  зустрічного каменя і потім біжить дальше. Такий перервний хвилеподібний ритм відрізняє манеру Ботічеллі – внутрішнє вираження його трепетного, неспокійного духу.  З кінця XV ст. настає недовгий "золотий вік" італійського Відродження, так званий Високий Ренесанс. Від мистецтва  Кватроченто образи Високого Відродження відрізняються своєю масштабністю. Мистецтво Високого Відродження  зріка­ється подробиць, незначних деталей в ім'я узагальненого образу. Одним з них був Леонардо да Вінчі.  Народився в сім’ї заможного городянина і простої селянки у м. Вінчі поблизу Флоренції. Італійський прийменник да, відповідає українському з. Тому і назвали Леонардо да Вінчі. Навчався у відомого художника Андреа Верроккіо. У майстерні цього художника він вперше намалював ангела на картині “ Хрещення Хреста”.   Відомою картиною художника Леонардо да Вінчі є — "Мадонна у скелях" (або "Мадонна у гроті").  На картині зображена Діва Марія, що правою рукою обнімає Івана Хрестителя, напівоголеного, який схилив коліно. Її ліва долоня протягнута вище правої руки ангела, яка вказує на Івана Хрестителя, дивиться на глядача, і схилившись на коліна лівою рукою підтримує Ісуса.  Фоном для фігур служить дещо сумний, складний по структурі пейзаж з великим гротом (печерою) і високими скелями.   Джерелом світла є сама  Марія. Колорит фігур повний багатих відтінків. Світлотінь більше передає атмосферу, ніж пластику, створюється своєрідна живописна неоднозначність. Скелі і гори поглинаються світлом, перетворюються в ефірну димку. Леонардо називав її «повітряною перспективою». Різноманітність флори, що змальована довкола дитячих фігурок, Марії і ангела, являє собою живу природу. Ще одна особливість картини – це вологість, що відчувається в рослинах, напівтемряві, в особливій атмосфері печери, навіть більше, ніж в безпосередній близькості води з лівого боку фону, а також на передньому плані. Це волога, що несе з собою життя. Створенню цього середовища сприяє особлива якість живопису Леонардо, яка дістала назву "сфумато": всі предмети оповиті легким серпанком, що пом'якшує контури, утворює специфічну світлоповітряну атмосферу.Досягти такого ефекту світлотіні дозволяє фарба темпера. Її складники: яйце( жовток) – дистильована вода( або дощова вода) – винний оцет – ультрамарин.    Існує другий варіант цієї картини , який має ряд відмінностей:

-          менш живописно одягнений ангел;

-          надто груба фактура голів, особливо Ісуса;

-          скелі ніби викарбувані, гора гола, вологість і атмосфера, ніби розчиняються.

Перший варіант картини зберігається в Парижі, а другий знаходиться в Лондонській  Національній галереї.              Найвищим досягненням Леонардо да Вінчі є розпис стіни трапез­ної монастиря Санта-Марія делла Грація на сюжет "Таємної вечері".  Розміри картини 4.5  на 8.5 м. Написана на замовлення герцога Лодовіко Моро. Запитання до студентів: Чи відома вам біблійна історія пов’язана з останньою зустріччю Ісуса Христа зі своїми учнями?   Ідейним ключем твору стала тема зради, вічна для історії людства. Вона є постійною темною стороною людського буття – тією, що проглядає крізь відчинені двері за спиною Христа, котрий прийшов на останню свою трапезу. Христос востаннє зустрічається за вечерею зі своїми учнями, щоб ого­лосити їм про зрадництво одного з них: "Істинно кажу вам, один з вас зрадить мене». Леонардо зобразив момент реакції всіх дванадця­ти апостолів на його слова: дуже стриманий, але сповнений внутрішньої на­пруженості. Художник багато разів змінював композицію, та в основу її поклав математичні розрахунки.  І при цьому головним його інтере­сом залишилися характери, темпераменти, індивідуальності. Центральний образ картини – образ Христа – залишився незавершеним. Кожний апостол представлений індивідуально. З допомогою сюжету релігійного таїнства Леонардо втілив у фресці складну гаму людських почуттів.   

Художник вивчив досконало “Біблію”, як головний документ, що містив всі подробиці опису “Таємної вечері”. Саме з неї Леонардо міг вияснити, хто з апостолів старий або юний, хто хоробрий і боязливий, кому властиві гнів, увага, боягузтво, сумнів. Багато ходив по майданах, площах, ринках, спостерігаючи за мімікою, жестами, позами, рухами тіла людей. Це була своєрідна підказка для зображення апостолів.На фресці стіл накритий скатертиною, щоб затінити ноги фігур і підкреслити красномовність облич, рук, поз. Л. да Вінчі згрупував апостолів по троє в чотири групи. В образі Варфоломія (крайній з ліва) зображений сам Л. да Вінчі. Зліва від Ісуса (зображений в центрі) – Іоан, справа за ним Фома, який підняв палець вверх, згодом Матвій, потім Пилип, який руками вказує: ”Чи не я зрадник?” За Іоаном зображено апостола Петра, який схопив ножа, хоче дізнатись в Іоана ім’я злодія. Порядок зображення апостолів: Варфоломій, Яків, Андрій, Іуда, Петро, Іоан, Ісус, Фома, Матвій, Пилип, Марк, Тадей, Симон.     З живописних робіт Леонардо одна з найзнаменитіших у світі — портрет Мони Лізи. До цього часу остаточно не встановлено, хто ж зображений на картині. Традиційно вважають, що це дружина флорентійського купця Франческо дель Джокондо, мона (скорочено “мадонна”) Ліза Герардіні; або кохана жінка Джуліано Медічі, сеньора Пачіфіка Брандано; або портрет самого художника в жіночому образі. Незалежно від того, кого намалював на картині Л да Вінчі, в ній зосереджено квінтесенцію досягнень великого майстра. Про картину написані сотні сторінок. Незаперечне -  це найважливіший щабель на шляху розвитку ренесансного живопису. Портретний жанр завою­вав гідне місце поряд з картинами на релігійні і міфологічні сюже­ти. Портретам кватроченто було ще далеко до розкутості і яскраво вираженої індивідуальності цього образу.  

Художник писав: “Мені вдалось створити картину дійсно божественну.” Леонардо да Вінчі протягом довгих сеансів малювання намагався розгледіти на обличчі Монни Лізи дивну посмішку. У свою майстерню він запросив музикантів, клоунів, які б мали розважати натурницю, але ці розваги зовсім не задовольняли її. Вона нудьгувала. І тоді Леонардо розказав їй таку казку. Що ж вони означають цей погляд, ця посмішка? Ми бачимо в них і мудрість, і лукавство, і високомірря, знання якоїсь таємниці, досвід усіх попередніх тисячоліть людського буття. Це не радісна посмішка, яка кличе до щастя. Це та загадкова посмішка, яка проходить через світовідчуття Леонардо да Вінчі, в страсі і бажанні, яке відчув перед входом в глибоку печеру, яка манить його серед високих скал. І нам здається ніби ця посмішка розливається по всій картині, обвиває все тіло цієї жінки і її високе чоло, її одяг і місячний пейзаж, ледь пронизуючи коричневу тканину плаття із золотистими переливами і димно – чарівливе  марево неба і скали.  

Велич Мони Лізи досягається вже самим зіставленням її сильно висунутої до краю полотна постаті з видимим немовби здалеку ланд­шафтом, заманливим, невловним, наче фантастичним. Невловний і вираз обличчя Джоконди — у ньому розум, проникливість і тонкість. Її очі стежать за глядачем, таємнича зваблива усмішка може бути витлумачена по-різному. У портреті підкреслено почуття власної зна­чущості, високого права на самостійне духовне життя. При цьому без єдиної натуралістичної ноти досягається таке враження конкретності цього тіла, яке дало змогу ще Вазарі вигукнути, що у заглибині шиї Мони Лізи можна побачити биття пульсу.

Леонардо да Вінчі присвятив своє життя  дослідженням в близько 40 галузях наук.  Анатомія була однією з улюблених наук Вінчі. До неї його привела теорія малярства, зокрема вчення про пропорції та любов до механіки. Про те, що Леонардо був анатомом людство дізналось лише через два століття після його смерті. З усіх манускриптів Вінчі рукописи з анатомії найопрацьованіші. Леонардо створив перший анатомічний рукопис. Він описав кістки, м’язи, сухожилля, нерви, артерії, особливу увагу приділяв проблемам ембріології та порівняльної анатомії. Вінчі розглядав організм як взірець природної механіки.

  Першим визначив число хребців у хребті людини, створив перший анатомічний атлас, точні малюнки серця, його будови, судин, зробив вірні спостереження нервової системи і рефлекторних рухів,вперше ввів у практику анатомічні малюнки і таким чином заклав основи науки - описова анатомія. Роботу м’язів руки і ноги, також малюнок внутрішніх органів людини можемо побачити на кресленнях самого художника, які збереглися .

Леонардо да Вінчі винайшов парашут, водолазний костюм, одноколісну тачку, землекопалку, парову пушку, токарні станки, мельниці для розтирання фарб, велосипед. Усі винаходи  можна побачити у музеї художника в замку Клу в Амбуазі( Італія).   Вінчі писав  лівою рукою справа на ліво, тому його роботи слід читати у дзеркальному відображенні. Його дуже цікавила мрія про політ. Все життя малював птахів. Залишив 6 000 сторінок з кресленнями.

Леонардо належать такі вислови: “Мудрість – дочка досвіду”, “Досвід – єдине джерело пізнання”, “Щастя приходить до того, хто багато працює”,“Живопис – це дзеркало”, “Все наше пізнання починається з відчуттів”.  Він був на 23 роки старший за Мікеланджело, і на 31 рік – за Рафаеля. Леонардо  найдосконаліше втілив тип “ідеальної людини Ренесансу”, універсального генія. Цьому геніальному художнику споруджено ряд пам’ятників. Роботи Леонардо дуже високо оцінюються. 600 малюнків художника оцінено на аукціоні  у 5 мільярдів доларів.

      Злиття традицій античності і духу християнства дістали най­яскравіший вияв у творчості Рафаеля (Рафаело Санті (Санціо), 1483-1520 рр.)   Він був щасливим митцем. Прожив лише 37 років. У творах майстра яскраво втілились уявлення ренесансного гуманізму про вільну людину, про її фізичну і духовну досконалість, про її особливе місце у навколишньому світі.  В його "Мадоннах" втілюється Богоматір і вічна кра­са материнства з її радощами і печалями. Він багато разів звертався до цього образу. Мадонна Конестабіле”, “Мадонна на Луці”,“Мадонна зі щигликом”, Прекрасна садівниця”,“Мадонна Темпі”,“Сікстинська Мадонна”

Картина “Сікстинська мадонна”  написана в 1516р.  для собору Св. Сікста в м. П’яченца як запрестольний образ. Вівтарні образи писали на дошці, а її Рафаель писав на  полотні. Композиція і сюжет твору на перший погляд прості, але в цій простоті криється багатозначність образів. Приваблива для Рафаеля можливість перевтілення давньої іконографії “Богоматері розлучення”, теми  сумного материнського передчуття, немовби усвідомлення жертви, яку мати Христа повинна принести людям , набула у цій картині найповнішого виразу.

Цариця небесна з печальним сином на руках – урочиста, недосяжна, скорботна – ніби спускається назустріч людям. Мотив розсунутої завіси – звичайно це роблять ангели, а в “Сікстинські й мадонні” вона розкривається сама за велінням невідомої сили, - показує явлення богоматері як зриме чудо. Розсунуті кінці завіси та двоє янголяток на передньому плані уособлюють останній рубіж перед появою небесно – світлого дива. Святий Сікст -  земний владика  подібний царю перед різдвяними яслами, оголив голову перед небесним сином, - скинув тіару і простягнув руку до глядача, і свята Варвара  немовби підтримують з обох боків Мадонну, утворюючи навколо неї замкнену круговерть почуттів. Здалеку картина здається чудесним видінням. При ближчому підході бачиш юну матір, заступницю людську, яка знає про неминучість трагічної розлуки з сином. Мадонна йде і здається, що вона зараз ступить на землю. Ця мить триває вічно. Діва нерухома, завжди готова спуститись і завжди недосяжна. Вона показана як проста, босонога жінка, яку зустрічають як небесну володарку. Печальна серйозність і недитяча врочистість маленького Христа підкреслює жертовність матері. У погляді Мадонни присутній відтінок тривоги як передчуття трагічної долі її сина. Світла печаль матері виражена принизливо гостро і гармонійно величаво. У широко відкритих очах відтінок тривоги і прозріння, коли людині зненацька відкривається її доля. Мадонна ніби витвір божественного осявання митця. Й. Вінкельман, Й. В. Гете, Іван Франко.

До таких творів належать розписи особистих покоїв (станц) у Ватиканському палаці. На початку XVI ст. Рим стає головним культурним центром Італії. Рафаель розмальовував перші дві станци. Робота тривала два роки. Він створив чотири фрески — алегорії основних сфер духовної діяльності людини: філософії, поезії, богослов'я та юрис­пруденції. Рафаель створив композиції з багатьма постатями. Програма станци делла Сеньятура певною мірою втілювала ідею примирення християнської релігії з античною культурою. Рафаель передавав мовою живопису і втілив ідеал досконалої інтелектуальної людини.     Фреска "Афінська школа" — алегорія Храму науки філософії. Під склепін­ням цього храму невимушене розташувалися філософи давнини. Найвидатніші з них — Платон та Арістотель — немовби повільно виходять з глибини, стають у центр групи вчених. Платон тримає в руках “Тімей”, а Арістотель – “Етику”. За ними інтер'єр чудового купольного храму, прикрашеного статуями Аполлона і Мінерви. Праворуч знамениті астрономи і математики; біля самого краю правої групи художник змалював себе. Малювати себе на власній картині – це була традиція 15 ст. Художник Рафаель на комірі математика, що зображений спиною до глядача, залишив запис на латинській мові: “Рафаель – урбінець своєю рукою”. У лівій групі — Сократ, щось пояснює слухачам і Піфагор присів на коліно, роблячи запис у книзі. На передньому плані у глибокій задумі — Геракліт Ефеський. Величний образ Платона, за припущенням деяких до­слідників, навіяний непересічним образом Леонардо, а в Гераклітізображений Мікеланджело.

            “Афінська школа”– вищий прояв ренесансного духу. У ній людина подібна Богу і тому може обробляти землю, досліджувати висоту неба і глибину моря. Її розум охоплює величезні інтервали простору і часу, проникає в усі таємниці. Потенціал розуму безмежний”. “Афінська школа”  відбивала спільну для гуманістів надію на об’єднання мислителів різних напрямків та шкіл у пошуку загальнолюдського сенсу буття.         Зумів вловити саму суть творів античного мистецтва. На його могилі можна прочитати такий надпис: “Тут упокоївся той Рафаель, при житті якого велика природа боялася бути переможеною, а після його смерті вона боялася померти”. Мистецтвознавці називають живопис Рафаеля архітектурним. І це справді так. Художник, створюючи постаті у просторі, мав на увазі певну симетричну композицію, її розчленування і ритмічну побудо­ву на зразок архітектури.

 Кризу ренесансної гуманістичної ідеї найповніше висловив третій великий майстер Високого Відродження — Мікеланджело Буонароті (Мікеланьйоло ді Лодовіко ді Ліонардо ді Буонарото Сімоні, 1475— 1564рр.)  Мікеланджело перевершив усіх художників Високого Ренесансу насиченістю своїх творів сучасними йому ідеями, громадянським пафосом, умінням відчувати і реагувати на зміни суспільного настрою. Світосприймання Мікеланджело переважно трагічне. Він заслужив найвищу похвалу своєму таланту, він був названий "боже­ственним". Мікеланджело на 45 років пережив Леонардо да Вінчі і на 44 роки Рафаеля.  Відомою роботою Мікеланджело була статуя Давида. Статуя поставлена на площі Сіньйорії біля палаццо Веккьо – будинку урядового центру Флоренції. Знаменно, що це замовлення Мікеланджело одержав через дванадцять днів після прийняття нової конституції республі­канської Флоренції. Можливо, саме тому головна тема статуї — услав­лення республіканських свобод та ідея божественного заступництва благородних помислів і діянь. Ця тема наповнила образ біблійного героя гордим громадянським звучанням. Незвичайним було трак­тування образу Давида: замість несміливого хлопчика з незграбни­ми пропорціями юнацької постаті художник зобразив Давида юна­ком, який тілом і духом готовий до подвигу.  Мікеланджело бачив у тілі не тільки вмістилище розуму та пристрастей людини, як Леонардо, але й наділяв його небаченою силою і величчю.  Це  надає його образам відчуття неземної масштаб­ності. Такий його Мойсей, створений для надгробка папи Юлія II.Образ Мойсея  — один з найсильніших у художника. Він вклав у нього свою мрію про вождя — мудрого, сповненого титанічної сили волі — якості, такої необхідної для об'єднання його батьківщини. Мікеланджело вважав, що добра  та скульптура, яку можна скотити з гори і від неї не відколеться жодна частина. Вершини живопису Мікеланджело досяг у творах, зв'язаних з Сікстинською капелою. Капела святого Сікста була домовою капе­лою римських пап у Ватикані. В урочисті дні релігійних свят у ній збирався весь конклав, а службу правив папа. Розмальовував плафон площею близько 600 кв. м на висоті 18 м художник сам, з 1508 по 1512 p. Мікеланджело  розписував “Сікстинську капелу”, коли йому було 33 роки. Центральну частину стелі займають сцени зі священної історії, починаючи від створення світу. Всередині архітектурного обрамлен­ня, яке немовби збудоване на склепінні капели і формує стійкий кут всієї декоративної структури розпису, зображені пророки, сивіли(легендарні віщунки) та ін'юдо(оголені юнаки-раби), які підтримують важкі гірлянди з ду­бового листя та жолудів.  Великі й малі живописні композиції, чергуються: великі —“По­топ,“Гріхопадіння”.“Створення людини,“Страшний суд”, малі "Осміяння Ноя","Жертвопринесення Ноя", "Створення Єви". Гріх, його покарання і спокута — головні мотиви цих композицій.

Лежачи на дошках, на спині, він писав все сам. Папа заходив подивитись, але Мікеланджело не допускав його, спускаючи  дошки. Обговорення були надзвичайно бурними, одного разу папа вдарив його посохом. Мікеланджело писав в одному листі: « Я не піклуюсь ні про здоров’я, ні про земні почесті, живу у великій праці і з тисячею  підозр». Розписуючи Сікстинську капелу Мікеланджело так привчив свої очі дивитись вверх, що потім, коли робота була закінчена і він знову став тримати голову прямо, вже майже нічого не бачив; коли йому потрібно було читати листи, він повинен був тримати їх високо над головою. І лише згодом  він  знову звик читати, дивлячись перед собою вниз.  Мікеланджело був і відомим архітектором. Він розробив проект куполу собору Св. Петра у Римі.    Для Венеції  XVI ст. пройшло під знаком чинквеченто. В цей період виник мистецький напрямок  маньєризм. З’являються мотиви “трагічного гуманізму”. Термін “маньєризм” від італійського манера, стиль. У художній творчості маньєризм тяжіє до алегоризму та символізму. Твір мистецтва трактується  як втілення ідеальних форм. Два великих митці цієї епохи — Джорджоне і Тиціан.

Найвідоміша картина Джорджоне (Джорджо Барбареллі да Кастельфранко, 1476 або 1477—1510 pp.)“Юдіф”— на біблійний сюжет. Юдіф, згідно з біблійною легендою, красуня, яка проникла у шатро ворожого воєначальника Олоферна. Напоїла, спокусила його і, коли він заснув, обезглавила. Картина утверджує внутрішнє розкріпачення композиції. Новизна його творчості була зумовлена тим, що художник володів тонкою і надзвичайно багатою палітрою. Мистецтво Джорджоне висвітлює  тему – співзвучність людини з природою. Прикладом може бути картина “Гроза”. У якій на фоні чудового, романтичного пейзажу, з уламками колон і темними деревами, під грозовим небом на передньому плані сидить молода жінка, яка годує дитину, неподалік неї прогулюється молодий юнак. Джорджо Вазарі писав, що немає у світовому мистецтві творів живопису більш поетичних і музичних, ніж картини Джорджоне. Поетичною вершиною творчості Джорджоне є картина “Спляча Венера”. Єдина картина художника, що збереглася

Ця картина була  написана для патриціанської сім’ї Марчелло. Гармонія людини з оточуючим світом втілено в образі Венери. Вона змальована як богиня, і як земна жінка, що спокійно спить на фоні пейзажу венеціанської провінції. Нагота зображена природно. Богиня спить не знаючи про свою наготу, як не знали про неї Адам і Єва, тому це прекрасне і безгрішне.   Геніальний художник венеціанського Відродження Тиціан (Тиціано Вечелліо; 1476-1477 або 1480-ті-1576 pp.) малював картини на християнські й міфологічні сюжети, був портретистом.  Художник прожив 99 років. Створив на замовлення багатих венеціанських патриціїв величезні ікони ("Вознесіння Марії"). У нього був надзвичайний колористичний хист, не­вичерпна композиційна винахідливість. Тиціан любив сюжети, де можна було показати венеціанську ву­лицю, красу її архітектури, святкову юрбу. Данину духові античності він віддав різними варіантами "Данаї” в яких, точно дотримуючись фабули міфу, зобразив царівну, яка знема­гає в очікуванні Зевса, і служницю, яка пожадливо ловить золотий дощ. Даная ідеально прекрасна відповідно до античного ідеалу (у ній багато плотського, земного). Малював також картини, на біблійні сюжети, наприклад “Магдалина, яка кається, на міфологічні, -  наприклад “Венера Урбінська”. В  14 – 16  ст. широкого розвитку набуває медицина. Починають виходити книжки медичного змісту. Перша вийшла у Німеччині в 1456р. латинською мовою.

 Вашій увазі біографічні довідки про відомих лікарів епохи Відродження.

Відомим лікарем був Парацельс ( Філіпп Ауреол Геофаст Бомбаст фон Гогенгейм) – ( 1493 – 1541рр.) Він - син швейцарського лікаря – хіміка. Медичну освіту здобув у Феррарі( Італія). Займав посаду міського лікаря з правом читання лекцій. Частину занять проводив біля ліжка хворого. Його девізом були слова: “Всьому учить досвід”. Часто у лікуванні застосовував залізо, мідь, олово, миш’як, сурму і мінеральні води. Наголошував на дозуванні ліків: “Все отрута, ніщо не позбавлено отрутності. Лише доза робить отруту непомітною”. Парацельс приділяв увагу хворобам, пов’язаним з певною професією, описав хвороби гірників, ливарників, воїнів, рибалок. Він помітив анестезуючу дію суміші сірчаної кислоти з алкоголем. Згодом її було названо ефіром. Парацельс вимагав від лікаря високих моральних принципів; “Лікар не сміє бути лицемірним, мучителем, катом, брехуном, легковажним… Лікар повинен вдень і вночі думати про свого хворого, щоденно спостерігати його, всі свої думки спрямувати на те, як найкраще його лікувати”. Андреас Везалій. Справжнє прізвище Віттінг (1541 – 1564). Родом з Брюсселя, вивчав медицину в Момпельє ( Париж). У 25 років  отримав звання професора анатомії. Опублікував твір “Будова людського тіла в семи частинах”, який ілюстрував художник Пізнього Відродження Тиціан. Він виправив близько 200 помилок Галена, за що його критикували і прозвали Везанусом, що означає божевільний. Везалія вважають творцем анатомії як науки. Уільям Гарвей (1578 – 1657) Народився в Англії, вивчав медицину в Кембриджі, закінчив медичну освіту в Падуанському університеті. Гарвей досліджував кровообіг. Працював у Лондоні в госпіталі Св. Варфоломія, викладав анатомію, хірургію, був королівським медиком при дворі. В 1628 році опублікував працю “ Анатомічні дослідження руху серця і крові у тварин”, де описував роботу серця як м’язового насоса з клапанами. Його висновок; “Кров тече артеріями з центра на периферію, а венами – від периферії до центра у великій кількості. Ця кількість крові більша від того, що могла б дати їжа, а також від того, що потрібно для живлення тіла. Отже, треб зробити висновок, що у тварин кров перебуває у постійному коловому русі. І, звичайно, рух серця і діяльність, що виявляється як пульс, - одне й те саме”. Він пояснив справжнє значення систоли і діастоли. Амбруаз Паре (1510 – 1590). Залишив багато праць з хірургії і акушерства. Йому належить перший опис операції при переломах шийки стегнової кістки, опис повороту за ніжку плода не лише при поперековому положенні, а й у разі передлежачої плаценти. Паре залишив детальні малюнки складних ортопедичних приладів; штучні кінцівки, протези для ока. Він детально описав показання і техніку видалення зубів. Йому було присвоєно звання камердинера короля і королівського хірурга.

Жодна історична епоха не була культурно безплідною – та й не могла бути такою, оскільки не просто позначала певний відрізок часу, а фіксувала новий рівень самовияву людини. Своєю зверненістю до віри, а через неї  - до  глибин людської сутності середньовіччя створило такий духовний потенціал, який мав великий вплив на подальші епохи.

Лекція № 5.

Тема: Культура 17 – 18 ст.

План.

1. Особливості стилю бароко.

2. Характеристика архітектури, живопису, музики.

3. Просвітництво і класицизм.

4. Розвиток освіти в Україні.

5. Ф. Прокопович, Г. Сковорода.

6. Розвиток архітектури і скульптури.

7. Розвиток живопису музики в Україні.

Стиль бароко (італ. barocco —букваль­но дивний, химерний). Вперше термін бароко був введений швейцарським філософом та істориком Я. Бурхардтом. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєднувані речі: містику, фантастичність, підвищену експресію і водночас тверезість, йому властива театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності, широке використання антитез, гіпербол, складових метафор, прагнення до екзотики, нечуваного й незвичайного. З’являється нова художня  повсякденного життя приватної людини, світу оточуючих її речей. До традиційних жанрів додаються побутові картини і натюрморти.

            Стиль бароко поширився насамперед в Італії. Рим був центром розвитку нового мистецтва – бароко – на рубежі 16 – 17 ст. Італійське бароко виявило себе переважно в архітектурі.  В архітектурі бароко тяжіння до ансамблю, до організації просто­ру. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, парте­ри, переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер'єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розвернутих склепінь. Для архітектури стилю бароко характерні грандіозні споруди. В основному це були палаци  королів, князів і світської знаті, а також церкви і монастирі. Архітектори бароко широко використовують живопис, позолоту, всі види декоративного мистецтва. Особливо характерною стає розпис стелі складними багатофігурними картинами, як би розширюючи внутрішній простір до безкінечності. Мистецтво бароко викликало дуже сильне враження на глядачів, подавляло їх своєю грандіозністю. Напр.: костьол єзуїтів (Львів), споруджений у 1610 – 1630 рр. Архітектором Якобо Бріано, Домініканський костьол, збудований за архітектора Яна де Вітте у 18 ст. Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових спорудах створює чуттєву та емоційну напругу.  Архітектори включали в ансамбль не тільки окремі споруди і площі, а й вулиці. Початок і кінець вулиці були позначені майданами та скульптурними пам’ятниками. Вперше застосовується трипроменева система вулиць, які розходяться від майдану. Замість статуї в центрі майдану височів обеліск або фонтан, оздоблений скульптурою. Бічні крила будинку висуваються й утворюють курдонер ( почесний двір).         

     Придворний скульптор  і архітектор римських пап Джорджо Берніні був автором багатьох творів. Головний його твір – ансамбль собору св. Петра У Римі: це грандіозна колонада перед собором й оформлення величезного майдану біля цього собору. Глибина майдану – 280 м, у центрі височіє обеліск, фонтани підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою ( 284 колони) з чотирьох рядів колон тосканського ордеру, кожна висотою 19 м. заввишки, що утворює строге за рисунком незамкнуте коло, прикрашені 98 великими статуями. Велична овальна площа з критою колонадою, подібна “до розпростертих обіймів”( за висловом самого Берніні), з двома фонтанами і обеліском. Найбільш повно розкриває мистецтво Берніні скульптурна група вівтаря Св. Терези, що знаходиться в невеличкій церкві Санта – Марія делла Вітторія. З величезною майстерністю розміщені серед колон мармурові фігури Св. Терези і ангела. Треба зазначити, що Св. Тереза – то не міфічний персонаж, а реальна черниця, яка жила  в 16 ст. Вона лишила записки, де розповіла, що одного разу уві сні до неї з’явився ангел. Він пронизав її серце золотою стрілою з вогняним кінцем. Це містичне видіння скульптор втілив в образи, сповнені життєвого тремтіння: тривожно, бурхливо розгорнуті зборки чернечого одягу, які перемішуються з клубами хмар, тендітна рука безсило звисає додолу, обличчя прекрасної черниці з напіврозтуленими губами передає екстатичне блаженство й страждання.

             Берніні звертався до античних і християнських сюжетів у скульптурі. "Давид"  - переможець велетня Голіафа зображений не після і не до завершення подвигу, а саме в його розпалі. Берніні зображає Давида в шаленому пориві гніву, сповненого драматичного пафосу. Його фігура різко повернута й нахилена. Обличчя сповнює ненависть, губи запекло й завзято стиснуті, маленькі очі зло звужені. Герой приготувався за допомогою пращі кинути камінь  у свого ворога.  Берніні став творцем барокового портрета — парадного, театра­лізованого, декоративного, який, проте, відображав реальне обличчя (портрети герцога д'Есте, Людовіка 4). Утвердились як самостійні натюрморт і пейзаж, анімалістичні жанри. На зміну по­чуттю міри й ясності Відродження приходять асиметрія і контрасти, грандіозність, перевантаженість декоративними мотивами. У живопису Італії на рубежі XVI—XVII ст. виникло два голов­них напрями: болонський академізм і зв'язаний з ім'ям найвидатнішого художника Італії XVII ст.Караваджо (Мікеланджело Мерізі да Караваджо, 1573—1610 pp.) — караваджизм.  Брати Караччі заснували у Болоньї "Академію настановлених на шлях істини", в якій художники навчалися за спеціальною про­грамою. Вони прагнули  облаго­родити натуру відповідно до класичних норм. Образи його, абстракт­ні й риторичні, відповідали духові офіційної ідеології і тому були ви­знані. Могутня реалістична течія у мистецтві всієї Західної Європи — караваджизм — стала антиподом академізму. Своєрідним викликом було звернення Караваджо до персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. Зображаючи і цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому  живопису .Він першим почав розробляти в живописі побутовий жанр. Головним у його творах стає не розповідь, а характерний образ. “Лютняр” на той час надзвичайно популярним інструментом. Художник зобразив привабливого юнака, який граційною рукою перебирає струни лютні. На темно – сірому фоні, прорізаному промінням сонця, виділяється його фігура в білому одязі. Перед ним на столі лежать скрипка, ноти і фрукти. Поряд стоїть ваза з квітами. Усі ці предмети написані з надзвичайною майстерністю.Караваджо любив і цінував людей з народу. Головними для майстра залишились релігійні теми. "Євангеліст "Матфей з ангелами” дуже схожий на селянина. Караваджо накладав фарбу великими, широкими площинами, вихоплюючи світлом з мороку найважливіші частини композиції.  Іспанський живопис  - увага передусім до морального обличчя людини, а не до її тілесно-матеріальної оболон­ки.. Нагота допус­калася в мистецтві тільки при змалюванні постатей християнських мучеників, а оголене жіноче тіло взагалі не було до Веласкеса пред­метом зображення. Доменіко Теоторкопулі, прозваний Ель Греко, оскільки він був грецького походження (1541—1614 pp.). "Радість у стражданні" — такий лейтмотив багатьох його робіт. Найвидатніший митець "золотого іспанського віку" Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599—1660 pp.). Сорок років він служив художником при дворі Філіппа IV. Але це не завадило йому йти своїм шляхом у мистецтві. Новаторською була вже його картина "Здача Бреди",присвячена переможній події у безславній для іспанців війні з голландця­ми: тлумачення теми, коли і переможці, і переможені подані як достой­ні люди; новаторською була сама композиція батальної сцени — без алегоричних постатей та античних божеств.       В останні десятиріччя життя Веласкес створив три найвідоміших свої твори. "Венера із дзеркалом" — перше в Іспанії зображення оголеного жіночого тіла. Венера, яка лежить спиною до глядача, не­мовби замикає собою композицію, що, на думку дослідників, характерно для мистецтва бароко. Особливість картини полягає у тому, що середовище насичене повітрям. Груповому портрету під назвою "Меніни" (фрейліни). Це сама відома з картин Веласкеса, це кульмінація його генія. Події відбуваються в одній з кімнат Алькасара, де було ател’є Веласкеса. Меніни – так називали не усіх фрейлін,  дише молоденьких дівчат із знатних сімей, які служили у принцес фрейлінами, починаючи з дитячих років, і до тих пір, поки їх не представляли у світ (певна ознака – їм давали взуття на високих каблуках, яке не носили меніни). Спочатку ця картина називалась “Сім’я короля Філіпа 4”і висіла в кабінеті короля. За мольбертом зображений сам Д. Веласкес, в образі художника. Це єдиний достовірний автопортрет художника. На картині зображено церемонію піднесення пиття інфанті Маргариті, яка оточена фрейлінами. Одна з них, припавши на коліно, подає їй на срібному маленькому підносі маленький глечик з червоної ароматичної глини  - “букаро”, наповнений водою. В той час інша меніна, присідає в шанобливому реверансі, погляд спрямований в той бік, де сидить королівська сім’я. 

На картині вузьке коло людей, обслуговуючих повсякденний побут королівської сім’ї, показано сферу неофіційного життя у палаці, зовсім недоступної для сторонніх глядачів. В картині втілено дві концепції: жанрова сцена внутрідвірцевого побуту, концепція парадного портрету членів королівської сім’ї. Веласкес утверджує право художника  зображати на картині те, що його оточує, а не те, чого вимагають замовники. Узорний червоний хрест ордена Сант – Яго приписаний пізніше. Фігури в картині зображені в натуральну величину. Висота картини 3 м., ширина майже 3 м. “Меніни” – це картина про могутність мистецтва живопису, це утвердження права художника відкривати в буденному житті красу і поезію. Третя з названих картин —"Прялі" — жанрова.    Центральною постаттю фламандського ( бельгійського) мистецт­ва цього періоду був Пітер Пауел Рубенс (вірніше Рюбенс, 1577— 1640 pp.). Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, переважання почуття над без­пристрасністю, цілковита відстороненість від містики та екзальтації, фізична сила, почуттєвість, часом навіть неприборкана, захоплення природою. Рубенс прославив національний тип краси. Діва Марія і Магдалина — світлокосі, волоокі, пишнотілі. Христос і на хресті здається атлетом. Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюже­ти митець вибирав динамічні. У 20-ті pp. Рубенс створив 21 картину для прикрашення Люксембурзького палацу — сцени з життя французької королеви Марії Медічі (на її замовлен­ня), в яких історичні особи змальовані поруч з античними божества­ми, реальні події уживаються з алегоріями. В останнє десятиріччя музою художника стала його юна дружина Олена Фоурмен. Він малює її на прогулянці разом з собою, у саду, з дітьми, одягненою й оголеною. Рубенс славить жінку як символ життя. Творчість Рубенса – це утвердження цінності земного буття і прославлення могучих сил природи. Російський художник І.Рєпін писав: «…трепет і відблиск органічного життя нікому іншому не вдавалось викликати на полотно з такою силою і яскравістю фарб, як Рубенсу». Рубенс був одним із самих освічених людей своєї епохи. Він глибоко знав і любив античну літературу і мистецтво, вільно володів декількома сучасними і стародавніми мовами. Йому нерідко доручали дипломатичні місії. У Рубенса було багато учнів. Найвідоміший з них — Антоніс Ван Дейк (1599—1641 pp.). Однак головним жанром Ван Дейка став портрет.

              Головне досягнення голландського мистецтва 17 ст. – станковий живопис. Об’єкти спостереження і зображення художників – людина і природа. Побутовий живопис став одним із провідних жанрів. Голландський натюрморт – художнє втілення найважливішої теми голландського мистецтва, теми приватного життя звичайної людини. Голландці називали натюрморт “тихе життя”, а не “мертва природа”. Творчість Ханса ван Рейна Рембрандта (1606—1669 pp.)Новизна   його живопису полягала у реалістичному зображенні людей з різних верств населення, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу. Ввів у живопис нові прийоми – сполучення яскравих світлових відбитків та широких глибинних тіней. Перша його відома картина "Урок анатомії". Знаменитий амстердамський лікар професор Тульп  читав  лекції по анатомії в амстердамському товаристві хірургів. Він побажав подарувати Товариству картину в пам’ять про ці заняття. В центрі картини видатний хірург свого часу лікар Тульп. Озброєний пінцетом, він демонструє на трупі розріз м’язів руки, керуючих рухами пальців.  Його картини щасливого періоду — кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному і фанта­стичному вбранні, з сяючими обличчями, з радістю буття). Рембрант створює  образ цвітучої та прекрасної богині весни і квітів. “Флора” – Саскія – це жива, юна, ніжна дівчина з яскравим вінком і жезлом богині, обвитим квітами.  Одне з найзнаменитіших полотен художника "Нічний дозір" груповий портрет стріле­цької роти капітана Банінга Кока. Замовником був Франс Баннінг – Кок, багата, впливова людина. Кожен із стрільців вносив певну суму грошей, щоб бути зображеним на картині. В цілому за твір йому була обіцяна сума 1500 флоринів. На картині зображено не 18, а 34 фігури, в тому числі і діти, маленька дівчинка в центрі картини, в яскравому оранжевому платті, являється світловим центром картини. Її обличчя деякими рисами нагадує лице Саскії. Найбільшого психологізму Рембрандт досяг в автопортретах, яких дійшло до нас близько  100.   Головними виражальними засобами для Рембрандта були не лінії й маси, а колір і світло. Найкращим полотном Рембран­дта (й епілогом творчості) можна вважати картину "Блудний син".  Блудний син біля входу в рідний дім падає перед батьком на коліна. Глядачі бачать розірваний одяг, брудні закорузлі п’яти. Син притуляється до грудей батька. Тремтячі чуттєві пальці старого лагідно торкаються плечей юнака. З виключеною точністю і силою знайдений цей жест. В ньому злились воєдино любов до сина, глибоке почуття потрясіння в зв’язку з його поверненням, але водночас і гіркота втрат, приниження, сором, каяття. Дивовижна колористична єдність жовтогарячих і червоних тонів, фону й образів — це все єдиний живописний потік. Як офортист Рем­брандт не має собі рівних у світовому мистецтві. Рембрандт залишив після себе 2000 малюнків. Типовим для для бароко було тяжіння до синтезу мистецтв – музики і драми. Це явище породило  новий музичний жанр – опера, батьківщиною якої є Флоренція. Найвидатнішим оперним композитором першого століття її існування був Клаудіо Монтеверді. Його опера “Орфей “. Багатство та вишуканість костюмів поєднувалися в ній побутовими сценами та народними танцями. Це була характерна для бароко гра на контрастах. Відомими майстрами по виготовленню скрипки були: брати Андреа і Ніколо Аматі, Антоніо Страдіварі, Джузеппе Гварнері. Виникають нові музичні форми: тріо – соната, кончерто гроссо, інструментальний концерт, концерт для скрипки з оркестром.          Композитором Арканджелло Кореллі була заснована, вперше в історії виконавства, школа скрипкової гри. Відомим Виконавцем трорів для скрипки був маестро Ніколо Паганіні. Видатним композитором 17 ст. вважають Антоніо Вівальді. Він створив новий сольний інструментальний концерт і написав у цьому жанрі близько 500 творів. Його вважають також творцем програмної музики. Серед таких творів виділяють чотири концерти “Пори року”, в яких соло виконує скрипка.

   Під Просвітництвом  прийнято розуміти провідну ідейну течію епохи становлення капіталізму пов’язану з боротьбою проти феодальних порядків.Термін Просвітництво було введено філософами 18 ст., які запозичили його з церковного лексикону. Просвітителі боролися за поширення знання у всіх верствах суспільства.  Утвердження просвітительських ідей велося від імені третього стану, який вийшов на арену суспільного життя. Просвітителі критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їхнє право на освіту й культуру. Основний шлях до прогресу вони вбачали в  - поширенні освіти: саме вона робить людей практично рівними перед законом і забезпечує реаль­ну політичну рівність, дає людині справжню свободу, звіль­няючи її від забобонів, невігластва, дикості й озброюючи знаннями;  - культури, ідей добра і справедливості, приділяли велику увагу проблемам виховання, боролися проти релігії і схоластики. Висловлювали ідею рівності, оцінки людини не за заслугами особистості, а не за становими привілеями.  Віра в те, що вихованням народу можна досягти ідеального суспільного ладу було фундаментом просвітницьких ідей. Мистецтво символізувало найвищий ступінь досконалості. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.  Важливу роль у формуванні нових уявлень і розповсюдженні ідей французського Просвітництва відіграло видання багатотомної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». Засновниками були Д.Дідро, д’Аламбер. Мета: полягала в тому, щоб не просто зв’язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини.   Авторитетною стає філософія Рене Декарта. Відомий його афоризм : «Я мислю -  отже існую». Саме тому 18 ст. називають віком Просвітництва.

Класицизм (з латинської означає зразковий) виник на гребені суспільного піднесення французької нації й французької держави, бо саме у XVII ст. сформувалась єдина французька держава, а в другій його половині Франція стала наймогутнішою абсолютистською державою Західної Європи.  Передумови класицизму зародилися в Італії, але як цілісна система він сформувався у Франції. Теоретичні принципи класицизму були викладені в дидактичній поемі Н. Буало “Мистецтво поетичне”, яка стала художнім маніфестом класицизму. Основою теорії класицизму став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголо­шувалося тільки прекрасне, піднесене. Етичним та естетичним іде­алом виступала античність. Класицизм — мистецтво героїчної громадянськості. В основі його поетики лежать принципи філософського раціоналізму, що яскраво проявились у підході до явищ суспільного життя і природи. Прекрасне виступає в ній як чітке, розумне, логічне начало, без будь-яких складностей  і суперечностей, притаманних реальному життю. Оспі­вуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалі­зованих абстрактних образів, проголошувало принцип зображення "чудової", облагородженої" природи; ґрунтуючись на вивченні ан­тичної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну позаісторичну естетичну норму. Класицизм утверджував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха. У творах переважали громадянські, героїчні і патріотичні мотиви.