Лекція № 1.

Тема. Вступ. Поняття культурології.

              Культура Стародавнього світу.

 

1.     Поняття  та сутність культурології.

2.     Матеріальна та духовна культура.

3.     Нація і етнос. Національна культура.

4.     Первісні форми релігійних вірувань.

5.     Міфи та печерні малюнки.

 

          Слово “культура” протягом останнього десятилітть набуло широкого поширення. Стали вже звичними заклики до підвищення культури парламенських і політичних дискусій, до відродження духовної і національної культури. Проте “культура” - це не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера суспільства.

          Що ж таке культура?

          Культура як термін, як поняття походить від лат. сultura - що означає обробіток, освіта, розвиток. Культурологія – логос -  означає наука, культуре –обробіток.

          Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор, державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого,- засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму. На думку видатного філософа давнини культуру треба плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості,  вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у всі європейські мови, у тому числі і до української.

          Термін культура у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він  був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи  завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму.

          Пізніше культуру стали розуміти як “людяність”, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою того, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна.

          Проте на цьому еволюція  терміну “культура” не закінчується. У середні віки набирає поширення комплекс значень вказаного слова, згідно з яким культура асоціювалася з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у 18 ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення. Не випадково цей термін формується у наукове поняття саме в добу Нового часу. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі. Численні  концепції культури, що виникли на грунті філософії Нового часу, об’єднувались ідеалістичною методологією. Культура розглядалась як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права.

          Матеріально-виробнича діяльність поняттям культура  не охоплювалась і це не випадково. Адже матеріальне виробництво  у цей період носило примусовий характер. Для основної маси безпосередніх  виробників  не створювалось належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоціюється з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом, тобто тим, що підносить людину над світом, робить її більш досконалою і сильною.

          Культура є похідною від людської діяльності у тому загальному сенсі в якому діяльність творить світ. Власне культура не виробляється у вигляді безпосереднього продукту певної діяльності. Її створює вся сукупність  суспільної життєдіяльності. Якщо за відомим визначенням, людина є “світ людини”, то культура утворює “світ людського буття”, тобто ту сукупність умов за допомогою яких людина  виявляє себе у повноті своїх здібностей, в істинній мірі свого буття. 

          Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. В культурі розкривається духовний світ, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер.

          Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху  цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.

          В широкому розумінні культура трактується багатьма вченими як процес і наслідок людської діяльності.

          Інакше кажучи культура виступає як міра людського в природі, а також в самій людині.  Такий підхід дозволяє включати в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність  в усіх формах їх прояву.

Тому феномен культури можна визначити як творчу діяльність людей і сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством в процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань.

          У відповідності з таким розумінням виділяють в культурі матеріальну і духовну сфери. Такий поділ   базується на основних напрямках життєдіяльності людей, оскільки праця є джерелом всякого багатства і будь-якої культури. Отже, матеріальна культура - це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Їх розподіл та споживання - це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

          Духовна культура - пов’язана зі словом “дух” - філософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва.

          Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям на сам перед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв’язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку і т.д.

          Зрозуміло, що виділення складових елементів культури - доволі умовне, тому що культура є цілісною і динамічною системою.

          Культура має власні закони розвитку і функціонування. Сучасна культурологічна наука, наприклад, і досі не може чітко пояснити того факту, що культура не перестала розвиватися у найважчі періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабовласницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів. Феномен культури - це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура традиційна і новаторська. Саме єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації. Загальновизнаним є, наприклад, виділення епох античної культури і Відродження. В історії  української культури виділяється культура Київської Русі, козацької доби, Галицько-Волинського князівства.

          Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням.

          До культури ми звертаємось тому, що вона  виконує насамперед людино творчі функції. Сучасна епоха порушує перед громадянином нашої держави в цілому і перед молодою зокрема  актуальні завдання щодо здійснення перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне і моральне мислення має увібрати в себе прогресивну думку і досвід усіх передових людей і народів, забезпечити їх духовне збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, національного, конкретно історичного у філософії культури, їх співвідношення. Не можна бути патріотом свого народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істинним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромишся, а тим наче зневажаєш чи гнобиш інший народ.

          І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягненні попередньої. Усе це дає змогу розглядати культурну історію людства, як світовий процес і вживати поняття  світова культура.

          Світова культура - це вікова сукупність культур цілісного світу. До світової культури маєм підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбання народів усіх континентів, рас, націй.

          Визначення феномена світової культури притаманне передусім філософам, які дивляться на людину і людство як на закономірне  і необхідне явище в еволюції Всесвіту.

          У ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури.

          Національна культура тісно пов’язана з поняттям “нація”, “етнос” і становить сукупність економічних, політичних, мовних, обрядових, моральних чинників. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам’ятки давнини викликають у нас значну зацікавленість.

          Народ живий, поки живе його культура - такий символ віри сучасної людини. В сучасній культурології розрізняють поняття “етнічна” та “національна” культура.

          Перша є предметом вивчення етнографії. Етнічна або народні культура визначається як сукупність  лише тих елементів, які сприяють визначенню  “свого” і відокремленню від “чужого”. Елементи такої культури: обряди, звичаї, міфи, фольклор - позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні.

          Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження - кровним спорідненням.

          Культура яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури, національна передбачає існування нових типів взаємозв’язку між людьми, ніж кровно-родинні. Одним з типів виступає писемність. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови, з її місцевими діалектами. Носіями культури стають освічені маси суспільства. Національна культура твориться не етносом в цілому, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства - письменники, художники, митці, філософи, вчені. Творці такої культури говорять, як правило, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Нація не заперечує етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового суспільства. Етнічні елементи - обряди, традиції, звичаї, міфологія - зберігаються в межах національної культури, але не обмежують її змісту. Національне відродження - таким чином, є не стільки відновлення “забутих традицій”, скільки становлення сучасної цивілізації.

          Культура кожної людської спільноти відображає певний ступінь розвитку матеріальних, духовних і суспільних здобутків, які творять відповідний грунт для людини, її способу життя та мислення.

          Первісне суспільство у своєму історичному розвитку охоплює величезний період - від появи людини до виникнення перших цивілізацій. У продовж цього часу сформувався фізичний тип сучасної людини, яка пристосувавшись до клімату, створила найпростіші житла й знаряддя праці, започаткувала творення перших духовних цінностей, виробила первісні форми організації громади та правила взаємовідносин між людьми.

          Первісна епоха властива усім без винятку формам людської спільноти.

          Що є джерелом знання про духовне життя наших первісних предків?

          Легенди і міфи, які дійшли до нас, звичаї і забобони, які збереглися, прислів’я, приказки і загадки, інші види фольклору, наскельний живопис, відкритий у 20 ст., а також спосіб життя окремих племен, які ще й досі не розкриті цивілізацією. І все це таке схоже, що є підстави розглядати найзагальніші тенденції та явища духовного життя первісних людей.

          Складовою частиною історії первісного суспільства, його культури є релігія.

          Вона допомагає людині збагнути наявність якоїсь абсолютної реальності, що лежить поза світом явищ.

          Сьогодні більшість вчених пов’язують появу релігійності з існуванням людини сучасного типу, яка жила не раніше 40 тис. років тому і названа  кроманьйонцем за місцем першої знахідки її решток у гроті Кро-Маньойоне (Франція) у 1868 році. Первісні люди своєю головною структурною віссю вважали кровно родинні відносини. Люди ранньородової общини не виділяли себе з природи. І світ, який їх оточує - небо, земля, сонце, дерева, води, тварини,- теж одна велика община, зв’язана родовими відносинами.

          Людському родові передавалися властивості природи включно з відтворення її стихійних явищ.

          Тому провідна ідея первісної свідомості: дійсність - живий організм, а людина - частка його.

          Світ у цілому  і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський.

          Наявні археологічні знахідки свідчать, що первісні форми релігії  були такими ж примітивними, як і людина та суспільство того часу. Первісні форми релігійних уявлень були породжені уособленням. Всі явища і предмети людина оголосила живими особами, що діють свідомо, подібно до самої людини. Адже людина освоюється з усім невідомим через відоме. В такий спосіб уособлюються не тільки конкретні предмети, але й загальні поняття і уявлення.

          З часом людина переконується, що те чи інше явище - неживе і несвідоме. Але ним хтось керує, в навколишніх процесах та об’єктах існують надприродні двійники - духи. Щоправда, останні поки-що не творці, а лише господарі предметів та явищ. Духи мають свою градацію, одні сильніші, інші - слабші, однак своєрідноїпідпорядковуваності ще немає.

          Форма релігії, яка ґрунтується на уявленням про існування в навколишніх предметах надприродних двійників - духів, називається анімізмом. Це віра в надприродні істоти, що містяться в будь-яких тілах (душі) або діють самостійно.

          На думку  людини епохи дикості, вода у річках, що тече спокійно чи проривається через гірську ущелину, спадає влітку чи загрожує повенями навесні, управляється не законами природи, а волею духа. При цьому водяні та лісові духи первісної міфології були духами, здатними впливати не тільки на життя водойм й дібров, а й приязно чи вороже ставитися до людини. Тому-то людина і намагалася улестити їх жертвою.

          Наприклад: у перуанців зберігся звичай прийшовши на берег річки, випити ковток, зачерпнутий рукою і просити річкового бога послати щасливу переправу або щедрий вилов. На півдні Африки тубільці приносять у жертву духові річки під час посухи свійських тварин. Поклоніння воді збереглося і до наших днів. Наприклад, якщо не виплеснути з відра з водою, набраною у криниці кілька крапель на землю, позбуваючись якого духа, що міг плавати на поверхні води, то він може оселитися в домі або увійде в тіло того, хто вип’є з відра.

          На довгі роки вже цивілізованого світу зберігся звичай жертвоприношення при закладанні будинків.

          Наприклад, у Шотландії населення  пікти, яким приписують за легендою споруди доісторичної давнини, зрошували закладання своїх будівель людською кров’ю, щоб умилостивити духів землі, які руйнували вночі те, що будувалося протягом дня.

          Думка ніби стіна або міст потребують людської крові або замурованої жертви для міцності фундаменту, була дуже поширена у європейських легендах.

          Наприклад, тюрінзька легенда про замок Лібенштейн, при спорудженні якого купили за великі гроші у матері дитину і замурували. Італійська легенда розповідає про міст через Арту, який час  від часу руйнувався, доки не заклали в нього дружину будівника.

          Згодом людські жертви почали заміняти іншими. У Греції є повір’я перший, хто пройде повз споруду після того, як покладено камінь, помре протягом року. Мулярі замість людської жертви забивали на першому камені ягня або чорного півня. Сучасне народне повір’я говорить, що перед тим, як увійти в новий дім, треба впустити туди кішку або собаку.

          Були також духи дерев і дібров. У Південній Азії приносили  дереву пироги і рис, улещуючи дерево, з якого хочуть будувати човен.

          Отже, душа є в усього сущого, думали люди. А дух може існувати і сам по собі, поза якоюсь іншою сутністю: річчю, звіром, людиною, вітром, травою. Дух має необмежену сферу дії, він може тимчасово всилятися в якесь тіло або річ. Народження, смерть, сон і сновидіння, хворобу, а також чхання і позіхання первісні люди пов’язували з існуванням у людині духу.

          Наприклад:  людині, яка чхнула бажають бути здоровою (чхання - ознака     здоров’я);  позіхання: “Не розчиняй своїх уст сатані! “ (коли позіхаємо слід прикривати рот, аби недобре не влізло через рот).

          З вірою в духів зв’язані поширені у всіх народів обряди вшанування небіжчиків. Анімізм проявляється у культі предків, у первісних обрядах похорону. За віруваннями первісних людей, душа або дух, який залишив тіло після смерті, волів на власний розсуд зоставатися біля могили, мандрувати по землі, відлітати у справжню оселю духів- загробний світ. З анімізмом пов’язаний обряд - поховальні людські жертвоприношення на користь померлого: коли помирав можновладець і душа його відлітала (згідно з первісною філософією), душі його слуг, рабів, дружини мали йти за душею свого пана. Такі міркування змушували приносити в жертву близьких до померлого людей.

          Так само дикун ставився до тварин. Тварину не вбивали одразу, а зв’язали і очікували природної смерті. Інколи після вбивства тварини вибачались перед нею;  коли забивали ведмедя, перед тим, як вибачатись, розкурювали з ним люльку миру.

          Ще однією з первісних форм релігійних вірувань є фетишизм. Це віра у надприродні властивості не одухотворених предметів, наприклад, знарядь праці (ужиткових речей а пізніше і спеціально виготовлених культових предметів). Скажімо, люди первісного суспільства бажали, щоб тварина потрапила у загорожу, опинилася в їх господарстві. Малюнки пораненої тварини в загоні поруч із житлом - досить поширений сюжет палеолітичного мистецтва. Збуджена уява первісної людини породжувала в неї віру, що ці малюнки самі по собі можуть задовольнити їх прагнення. Так формувалося фетишистське ставлення до предметів та зображень.  Вчені вважають фетишизм початковою формою релігії, пов’язують виникнення фетишизації з перевагою у людини почуттєво-наочного мислення. Фетишами могли бути шкаралупа горіха, хвіст дикої тварини, її зуби, кості. У науковий термін “фетишизм” ввів у18 ст. французький вчений Шарль де Бросс. Особливість фетиша на відміну від списа  інших предметів в тому, що він не брав участі у виробництві, хоча його функція в цьому процесі необхідна.

          Ототожнення себе з природою викликало ідею спорідненості людини з певними об’єктами цього світу, особливо в силу певної подібності - з тваринним світом. На цій основі виник тотемізм - віра в існування зв’язку між родом та тотемом - певним видом тварин, рідше рослин або інших речей та явищ природи. Кожен рід мав свого тотема, вірив, що походив від спільних предків, кровноспоріднений з ним. Тотемові не поклонялися. Одночасно вважали його “батьком”, “старшим братом”, який допомагає людям даної спільності. Її представникам заборонялися вбивати свого тотема, завдавати йому будь-якої шкоди, споживати його. Вчені приходять до висновку, що рід присвоював того чи іншого тотема, з яким справляв помітний вплив на життя та побут первісного колективу. Тотемістичні вірування притаманні ранньородовомусуспільству, основою господарства якого були полювання та збиральництво.

          Ще однією формою релігійних вірувань вважається магія. Це віра у здатність людини особливим чином впливати на ігших людей, а також оточуючий світ і тварин, рослини, явища природи. Первісна людина вірила, що за допомогою особливих дій та слів можна викликати дощ або вітер, забезпечити успіх на полюванні або збиранні врожаю, допомогти або зашкодити людині. Як правило, магічні обряди супроводжувались заклинаннями. У літературі зустрічається декілька класифікацій магії.

          Наслідувальна - подібне викликає подібне (жінка з немовлям).

          Заразлива - вплив за допомогою предмета (волосся, нігті, клаптики одягу).

          Негативна - під час полювання чоловіків їх дружинам заборонялось змащувати маслом голови дітей, щоб здобич не була слизькою і не втекла.

          Шкідлива - надприродним чином нанести шкоду (статуетка-противник проколена).

          Військова - спрямовувалась на забезпечення перемоги над противником (інсцен. військових дій).

          Любовна - викликати симпатію у протилежної статі (дотик грудками землі, яка зачарована, з’їсти зачаровану їжу, випити напій).

 

      ?! Знайти в літературі приклади  лікувальної магії.