Передфаза

Передфаза розвитку теорії менеджменту збігається з періодом домонополістичного капіталізму. Управління малими підприємствами здійснювалося на той час практиками на основі досвіду та вміння їх. Цей досвід передавався від покоління до покоління, однак помітного наукового узагальнення і дослідження не набув. Великі, за обсягом організації та підприємства були лише в державній, церковній та військовій сферах. З потреб управління цими сферами виникли і перші паростки теорії управління, вплив яких відчуваємо й досі.

Характерними рисами передфази теорії управління є:

• ієрархічно-пірамідальна побудова організацій та підприємств;

• авторитарний стиль управління;

• мислення, обмежене статутом чи субординацією, та інші подібні пережитки.

Можна сказати, що в теорії управління на передфазі переважали проблеми військового і адміністративного управління. Передфаза розвитку теорії управління характеризується спільними рисами для всіх країн. В Росії початок цього етапу заклав своїми реформами Петро І.

Класична теорія менеджменту

На початку XX ст. ідеї названих та деяких інших менеджерів і теоретиків зазнали змін у зв'язку із виникненням та еволюцією широкомасштабного бізнесу. Перші важливі ідеї у цій галузі тепер трактують як класичний підхід до менеджменту. Сьогодні на цей підхід є два різні погляди:

• науковий менеджмент (школа наукового керування)

• адміністративний менеджмент (школа адміністративного керування).

Науковий менеджмент. На початку XX ст. виникла серйозна бізнесова проблема – продуктивність праці. Бізнес розширювався, доступний став і капітал, однак пропозиція праці була невеликою. Тому менеджери почали шукати шляхи ефективнішого використання наявної робочої сили. Відповідно до цих потреб експерти намагалися зосереджувати увагу на методах удосконалення роботи окремих працівників, їхні дослідження зумовили розвиток наукового менеджменту. Засновниками наукового менеджменту були Фредерік В. Тейлор (1856-1915), Френк Гілбрет (1868-1924) і Ліліан Гілбрет (1878-1972).

Перший вагомий крок до розгляду менеджменту як науки був зроблений амер. інженером Фредеріком Тейлором, який очолював рух за наукове управління. Він зацікавився не ефективністю людини, а ефективністю виконання задач організації, що і поклало початок розвитку школи наукового управління. Визнання управління наукою, а також величезного теоретичного внеску в неї Ф.Тейлора відбулося після опублікування ним книги „Принципи наукового управління” (1911). Саме тут Ф. Тейлор виклав свої методологічні погляди на менеджмент. Вони ґрунтувалися на положенні про взаємозацікавленість (спільність інтересів як роботодавця, так і кожного працівника в розвитку виробництва) і були сформовані в вигляді принципів „наукового управління”:

• використання наукових методів і вироблених на їхній основі стандартів трудових операцій;

• підбір робітників на основі наукових критеріїв з урахуванням їхніх здібностей і можливостей досягнення встановлених стандартів і норм;

• постійне підвищення кваліфікації робітників, забезпечення їхньої наукової освіти і розвитку;

• психологічна сумісність, дружня співпраця і кооперація адміністрації (менеджерів) і робітників у справі практичного впровадження НОП, реалізації названих вище принципів.

Крім того, на відміну від раніше існуючої системи оплати праці, в основу якої був покладений принцип „розподілу прибутку”, Тейлор запропонував систему, що складалася з трьох частин:

1. Установлення норм (стандартів) за допомогою хронометражу.

2. Відрядна оплата праці.

3. „Платити людям за роботу, а не за їхню присутність”.

Головні етапи, які пропонував запровадити Ф.Тейлор зображено на рисунку 2.

Як досвідчений практик і розсудливий учений, Тейлор не вважав, що науковий менеджмент – це ліки, які виліковують за одну ніч. Він також не вважав, що науковий менеджмент є універсальним і незмінним. Менеджмент як теорія йде за практикою й еволюціонує в міру її розвитку.

1. Дослідження кожного елемента роботи для того, щоб замінити старі методи

2.Дослідним шляхом відібрати працівників, а тоді навчити їх виконувати роботу, як описано на етапі 1

3.Наглядати за працівниками, щоб упевнитися, що вони використовують новітні методи виконання роботи

4.Продовжувати процес планування, одночасно контролюючи робітників

Рисунок 2. Етапи наукового менеджменту

Праця Тейлора значно вплинула на розвиток промисловості Сполучених Штатів. Використовуючи його принципи, багато організацій значно підвищили рівень ефективності. Однак не обійшлося без наклепів. Робітники стверджували, що науковий менеджмент придуманий лише для того, щоб змусити кожного з них більше працювати і зменшити загальну кількість працівників на фірмі. Конгрес провів дослідження ідей Тейлора, і результати засвідчили, що деякі зі своїх висновків учений сфальсифікував. Однак праця Тейлора не була марною.

Подружжя Френк і Ліліан Гілбрети були промисловими інженерами і командою однодумців. Один із найцікавіших внесків Френк Гілбрет зробив у мулярську справу, удосконаливши декілька прийомів: точно визначив стандартні матеріали і засоби, у тім числі розміщення муляра, цегли і розчину на різних рівнях. Разом з тим розроблялися стандартні процедури праці, які відповідали б антропологічним та фізіологічним показникам людини. Результатом таких удосконалень стало зменшення окремих фізичних рухів від дев'ятнадцяти до п'яти і зростання випуску продукції до 200%. Ліліан Гілбрет зробила важливий внесок у кілька різних сфер, зокрема, у сферу менеджменту персоналу, допомогла виділити сферу виробничої психології. Подружжя Гілбертів винайшло прилад, названий мікрохронометром, який у поєднанні з кінокамерою давав змогу визначити, які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу займає кожний з них. Така інформація давала змогу дослідникам переглядати робочі операції, щоб вилучити непотрібні, непродуктивні рухи.

У нашій країні активно розроблялася та частина теорії Тейлора, яка була пов'язана з науковою організацією праці (НОП). В 20-ті роки проблемами теоретичної розробки та практичного впровадження НОП займалися Е. М. Алперович, А. П. Бружес, І. О. Бурлянський, М. І. Васильєв, А. К. Гастєв та ін.

Адміністративний менеджмент. Тоді як науковий менеджмент досліджує працю окремих працівників, адміністративний менеджмент зосереджений на керуванні організацією в цілому. Суттєвий внесок в адміністративний менеджмент зробили Анрі Файоль (1841-1925), Лінделл Урвік (1891-1983), Макс Вебер (1846-1920- Німеччина), Джеймс Д. Муні та А. К. Рейлі (США). Ці та інші прихильники класичної школи розглядали проблеми ефективності організацій у більш широкому аспекті, включаючи перспективу та намагаючись визначати загальні характеристики і закономірності ефективної організації. Прихильники класичної школи намагалися знайти універсальні принципи управління, додержуючи яких, можна досягти успіху організації. Ці принципи розроблялися ними у двох напрямах.

По-перше, вони були впевнені, що, розробивши раціональну структуру організації, тобто здійснивши поділ її на підрозділи і робочі групи, можна завдяки цьому вже досягти успіху. Досягненням цього напряму досліджень було виділення функцій управління, вперше здійснене А. Файолем.

Другий напрям досліджень "класиків" стосувався організації управління людьми.

А.Файоль, безперечно, є видатним європейцем в галузі управлінської думки. Він робить спробу теоретичного узагальнення практики менеджменту з метою створення теорії менеджменту, пропонуючи перелік принципів, головними з яких були:

• централізація і децентралізація влади. Це є питанням міри. Необхідно просто знати оптимальне їх співвідношення, яке найбільше відповідає інтересам підприємства;

• сутність працівника. Кожний працівник усвідомлено чи неусвідомлено є частиною організації, вкладає в неї свою душу;

• єдність керівництва. Повинен бути один керівник і один план дій для досягнення загальної цілі;

• порядок. Кожній людині своє місце і кожний – на своєму місці;

• єдність персоналу. У єдності сила.

Файоль розглядав теорію менеджменту як поєднання принципів, правил і методів управління, вироблених і перевірених загальним досвідом роботи. Оскільки практика набагато багатша теорії, то між ними виникає невідповідність. Це і було причиною тих труднощів, що з’явилися у подальших теоретичних узагальненнях менеджменту. До того ж він поділяє операції, що виконуються на підприємствах, на 6 груп:

• Технічні (виробництво, виготовлення продукту, його перероблення);

• Комерційні (купівля, продаж, обмін);

• Фінансові (залучення капіталів і управління ними);

• Страхові ( захист майна і особи);

• Облікові (інвентар, витрати, прибутки, статистика);

• Адміністративні (планування, організація, мотивація, контроль і координація).

Файоль і „файолізм” як адміністративна школа в управлінні виходили з того, що існують універсальні управлінські принципи. І лише з використанням цих принципів пов’язаний успіх організації. Отже, принципи управління, за Файолем, – це основні правила, що визначають побудову і функціонування системи управління; найважливіші вимоги, дотримання яких забезпечує ефективність управління.

Стосовно діяльності вищої ланки управління він сформулював такі принципи.

1. Поділ праці.

2. Влада і відповідальність.

3. Дисципліна.

4. Єдиноначальність.

5. Єдність керівництва.

6. Підпорядкування приватних інтересів загальним.

7. Винагорода.

8. Централізація.

9. Скалярний ланцюг (посадова структура).

10. Порядок.

11. Справедливість.

12. Стабільність персоналу.

13. Ініціатива.

14. Корпоративний дух.

Ідея універсальності, придатності принципів менеджменту до будь-якого виду підприємництва, яку розвивав Файоль, знайшла прихильників не тільки у Франції. В Англії вона була гаряче сприйнята і поширена Л. Урвіком, в Америці – Дж Д.Муні, А.К. Рейлі.

Здобутки Лінделла Урвіка полягають в тому, що він

• поєднав науковий менеджмент з працею Файоля та інших теоретиків адміністративного менеджменту, а також розвинув ідею про функції планування, організації і контролювання;

• удосконалив низку інструкцій для підвищення рівня ефективності керування.

• відомий не стільки власними теоріями, як синтезом та інтеграцією праць інших.

Хоча Макс Вебер був сучасником Файоля і Тейлора, його внесок не визнавали декілька років. Проблема, на його погляд, полягала в тому, щоб забезпечити системне функціонування організації. Досягти такого функціонування, вважав Вебер, можна лише через бюрократичну форму адміністрування. За даної форми адміністрування менеджмент ототожнюється з „офісом” (нім. Buro), тобто з формальною системою організації управління, заснованою на правилах, розпорядженнях і рекомендаціях, обов’язкових для всіх членів організації. Зрозуміло, така система має примусовий характер.

Отже, концептуалізація бюрократії Вебером дає підстави для того, щоб назвати його „батьком теорії організації”.

Відповідно до його теорії існують три ідеальних види влади: раціонально-правовий, традиційний і харизматичний.

• Раціонально-правовий вид влади ґрунтується на „законності”, на праві окремих осіб „давати команди”. Підпорядкування працівників при цьому виді влади відбувається відповідно до посади або звання.

• Традиційний вид влади зумовлюється звичаями і визнанням законності статусу тих, хто має владу відповідно до цих звичаїв. Тут підпорядкування виникає в результаті шанобливого ставлення до особистості, яка перебуває на традиційно встановленому рівні влади.

• Харизматичний вид влади ґрунтується на винятковій обдарованості особистості. В даному випадку підпорядкування лідеру відбувається завдяки його авторитету й довірі до нього, що ґрунтуються лише на його особистісних якостях – мудрості, героїзму, „святості” тощо.

Аналіз трьох ідеальних видів влади привів Вебера до висновку, що найефективнішу основу для бюрократії створює раціонально-правовий вид влади. Він:

• забезпечує умови для послідовності дій адміністрації;

• „раціональний”, тому що особистість, яка обіймає певну адміністративну посаду, здобула її в результаті конкуренції з іншими претендентами;

• означає, що керівник використовував законні методи для досягнення рівня влади, на якому він перебуває;

• приводить до того, що всі рівні влади чітко визначені і відповідають тим функціям, які необхідні для досягнення цілі організації.

Розробивши „ідеальний тип” адміністративного організації бюрократії, Вебер запропонував такі основні її елементи:

1. Поділ праці, відповідно до якого вся діяльність, необхідна для досягнення цілей організації, розчленовується на елементарні, найпростіші операції.

2. Ієрархія влади, що формує ланцюг наказів або посадовий принцип.

3. Система правил, що регулює діяльність організації.

4. Формалістична безособовість керівника. Ідеальний керівник управляє організацією відповідно до раціональних стандартів, не допускаючи втручання особистих міркувань і емоцій.

5. С лужба в бюрократичній організації ґрунтується на тому, що всі її члени відповідають за кваліфікацією технічним вимогам посади, яку обіймають.