2. Голод 1946-1947 рр.

Найстрашнішим лихом, яке випало на долю населення України у перші післявоєнні роки, став голод 1946-1947 рр. Зруйнування сільського господарства війною та незадовільні кліматичні умови весни-літа та посуха 1946 р. (на півдні України вона повторилася у 1947 р.) сильно загострили продовольчу ситуацію. Однак до самого голоду справа не дійшла, якщо б центральні органи не встановили завищених норм держпоставок хліба з України. У результаті державної хлібозаготівлі практично нічого не залишалося для забезпечення продовольством колгоспників.

Восени 1946 р. Хрущов доповів Сталіну про голод на півдні України і попрохав зменшити норми держпоставок. Сталін обізвав Хрущова брехуном, а ЦК ВКП(б) наказав посилити роботу щодо виконання плану державної хлібозаготівлі. Опальний Хрущов був зміщений з посади першого секретаря ЦК КПУ, а його місце з березня по грудень 1947 р. зайняв безжалісний Лазар Каганович. Незважаючи на голод, у 1947 р., державний план в Україні було виконано на 99,7%.

Голод охопив не лише село: серйозні труднощі з продовольством відчувалися у промислових містах. Згідно таємних радянських даних, внаслідок голоду 1946-47 рр. померло 100 тис. чол. і ще 300 тис. чол. було госпіталізовано. Багато мешканців Східної України рятували життя собі і своїм сім’ям, таємно перебираючись у Західну Україну у переповнених поїздах і вертаючись назад з зерном, картоплею й іншими продуктами, які їм жертвували “західняки”. Це було так довго можливо, доки сільське господарство у Західній Україні залишалось несколективізованим. Масова колективізація сільського господарства розпочалася тут з кінця 1948 р. Уже 1 липня 1950 р. колгоспи охоплювали 92,7% всіх сільських господарств.

3. Реформи 1953-1964 рр. Десталінізація.

Смерть Сталіна (5 березня 1953 р.) поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. Національне питання, у формі питання про взаємовідносини між Москвою і республіками, зайняло одне із центральних місць у цій боротьбі. На червневому (1953 р.) пленумі ЦК КПУ з поста першого секретаря зняли росіянина Леоніда Мельнікова. На його місце був обраний українець Олексій Кириченко. Офіційною причиною звільнення Мельнікова послужило звинувачення у русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів на Західній Україні.

Перемога Хрущова у боротьбі за владу у Москві привела до підвищення питомої ваги українських лідерів як у керівництві Української РСР, так і всього СРСР. Своєму вивищенню Хрущов у великій мірі завдячував підтримці українських партійних керівників, з якими його пов’язували старі зв’язки ще з часів його секретарювання в ЦК КПб)У у 1938-1949 рр. Віддякою за цю підтримку стало їхнє сходження вверх по щаблях партійно-державної драбини. Як Кириченко, так і його наступник на посаді першого секретаря ЦК КПУ у 1957-1963 рр. Підгорний були переведені на відповідальні посади у ЦК КПРС. У склад всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР. Серед 11 нових маршалів Радянського Союзу у 1955 р. половина були військові українського походження.

Якщо напередодні війни росіяни становили 65% зайнятих у центральних державних і партійних установах Української РСР, то у середині 1950-х ситуація змінилася навідворот: частка українців була рівна 68% Всі ці зміни вказували на існування певної тенденції у структурі влади в Українській РСР – тенденції до формування нової української політичної еліти. Нові лідери відрізнялися від попередників у першу чергу своїм походженням. Більшість народилася у сільській місцевості, у Центральній або Північно-Східній Україні, а зробила кар’єру на посадах, пов’язаних зі сільським господарством. Їхній партійний досвід роботи у більшій мірі пов’язувався з “українським фактором”, аніж досвід їхніх попередників, висуванців із зрусифікованого Донбасу. “Українізація” найвищих ешелонів влади відображала ті зміни, які сталися у житті Української РСР після другої світової війни, у першу чергу – консолідацію української нації. З іншого боку, вона була результатом нової постави Москви щодо республіканських керівних кадрів. Хрущов відстоював лінію, згідно якої національним кадрам належало надати більші прероґативи у керівництві республіканськими справами.

Нове українське керівництво сприйняло відведену йому роль; але його особливий статус не міг не провокувати зростання амбіцій. Під впливом цих факторів у 1957 р. ЦК КПУ прийняло рішення з вимогою передати Українському Держплану функції планування та контролю над всією республіканською економікою. Це рішення було найсильнішим виявом прагнення економічного автономізму ЦК КПУ за сорок років існування радянської влади в Україні.

Посилення позицій республіканської еліти були пов’язані з реформою управління промисловістю. Територія республіки у травні 1957 р. була поділена на 11 економічних адміністративних районів, управління якими на основі територіального принципу здійснювали т.зв. раднаргоспи. Таким чином було нанесено істотний удар всесоюзній, міністерській бюрократії. Майже вся промисловість України перейшла у підпорядкування республіканського уряду.

Намітилися серйозні зміни у суспільному житті. Смерть Сталіна та хрущовська критика культу злібералізували політичний й інтелектальний клімат. На Україні виникли або відновили свою діяльність Спілка журналістів, Спілка кінематографістів України. Почали виходити численні нові видання українською мовою. Поряд з реабілітацією діячів культури та літератури, почався інтенсивний розвиток історичних, мовознавчих та літературознавчих досліджень. Найважливішою подією у громадському житті стала поява цілого нового покоління молодих інтеліґентів-“шестидесятників”: Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ігора та Ірини Калинців, Віталія Коротича, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960-1980-х р. стала основним середовищем витворення опозиційних ідей.