4.Західноукраїнська народна республіка.

25 березня 1918 р. українські депутати австрійського парламенту скликали у Львові з’їзд так званих мужів довір’я всіх галицьких політичних партій і груп з метою конституювання українського державного організму в складі Австрії. З’їзд ухвалив звільнити Східну Галичину від зв’язку з Польською Західною Галичиною і створити з українських земель Галичини і Буковини окремий державний організм з гарантією прав національних меншин – поляків, євреїв, німців. Окрім цього, на міжпартійній основі було створено так звану безпартійну бойову організацію національної оборони.

У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Народного дому зібралася Українська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічні напрямки: співпраця з Австрією та утворення Української держави у межах австрійської федерації; приєднання західноукраїнських земель до УНР.

У великому залі народного дому 19 жовтня відбулася Конституанта (проголошення конституційних законів) Української Національної Ради, на якій затверджувалася резолюція, вироблена на передодні. На всій етнографічній українській території Східної Галичини проголошувалася Українська держава, але водночас було вирішено домагатися визнання цієї резолюції австрійським урядом.

До складу Конституанти входило 33 українці від обох палат австрійського парламенту. 34 посли до галицького та 16 до буковинського краєвих сеймів і з кожної української партії по три представники.

При раді було створено три комісії: виконавча у Відні під керівництвом Є.Петрушевича; організаційна у краї під керівництвом К.Левицького і комісія з утвердження української державності в Буковині на чолі з О.Поповичем.

У Львові на площі Св. Юра 20 жовтня обидва табори проголосили прилюдно свої принципи утворення Української держави.

На хід подій у Львові та всьому краї мали вплив не професійні політики, а члени Української військової організації, створеної у першій половині 1918 р. на основі віденського революційного гуртка, що діяв з 31 травня 1917 р. це переважно нижчі та середні офіцерські чини, котрі служили в австрійській армії й війську українських Січових стрільців. Організація створила Центральний військовий комітет, який приступив до підготовки збройного повстання у Львові. Головою Комітету УСС став сотник Дмитро Вітовський.

5 листопада 1918 р. українські війська зайняли і роззброїли всі казарми, розташовані у місті, зайняли всі стратегічні об’єкти. Солдати та офіцери чеської, угорської національностей складали зброю, заявляли про нейтралітет і виявляли готовність виїхати додому.

У Львові виникла національна українська держава, яка на основі Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

Відразу після взяття влади Українська Національна Рада звернулась до народу із Маніфестом.

Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно. Трапилося так, що головним противником відродження української державності у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі.

Дійшовши між собою згоди, польські організації під командуванням керівника ПВК капітана Ч. Мончинського вже 1 листопада підняли заколот і невдовзі розширили чисельність своїх загонів до 4 тис. Упродовж трьох тижнів тривали бої за Львів.

На решті території Східної Галичини перехід влади до Української Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.

У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду), який склав присягу. До його складу увійшли: К.Левицький (президент Ради державних секретарів і секретар скарбових справ), Л. Цегельський (внутрішні справи); Д.Вітовський (військо); Я. Литвинович (торгівля та промисловість); С. Голубович (судівництво); І. Куровець (суспільне здоров’я); В.Панійко (закордонні справи).

Отже, у листопаді 1918р. західноукраїнська державність, стала фактом. Проте фактично влада Державного секретаріату поширювалась тільки на переважну частину Східної Галичини. З самого початку ЗУНР опинилася у надзвичайно складних військово-політичних та міжнародних умовах.

Четвертого січня 1919 р. був прийнятий закон про Виділ Української Національної Ради з функціями колективного президента держави. Виділ призначив новий склад Державного секретаріату, який діяв до кінця 1919 р.

Реорганізація Української Національної Ради та державного секретаріату не прискорила реалізації головних перетворень. Щоправда, 15 лютого 1919 р. було прийнято важливий закон “Про державну мову”. Однак земельна реформа відкладалася далі. Селяни вимагали негайного розв’язання аграрного питання шляхом розподілу поміщицької землі.

Виступи робітників і селян підштовхнули керівництво ЗУНР до негайного проведення соціальних реформ. Так, 14 квітня 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон, що визначив основи аграрної реформи.

Головною їх метою було визнано наділення землею селянства на правах приватної власності.

У 1919 р. (15 квітня) вийшов також закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР. Цей закон забезпечував пропорційне представництво усіх національних груп. Однак втілити у життя ті закони уряд ЗУНР не встиг у зв’язку з польським наступом.

Отже, внаслідок ряду обставин внутрішня політика ЗУНР характеризувалася незавершеністю в реалізації проголошених завдань, що стимулює соціально-політичне розмежування в суспільстві і негативно впливало на обороноздатність в умовах війни.

Зовнішньополітична діяльність Державного секретаріату зводилася до двох основних завдань: відносини з Наддніпрянською українською Народною Республікою; визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.

Щодо Української Народної Республіки, то головною метою було досягнення державного об’єднання, але розглядалося, по-перше, як втілення у життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, і, по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі.

Акт 22 січня 1919 р. став проявом єдності українських земель в міжнародно-правовому і морально-політичному відношеннях. У військовому аспекті Акт злуки забезпечив ЗУНР і УНР певну координацію зусиль на фронті та на міжнародній арені, дав можливість отримувати допомогу, хоча й незначну, озброєнням, амуніцією, спорядженням, військовими спеціалістами. Але у зв’язку з хитким військовим, політичним, міжнародним становищем УНР усе це не могло мати для ЗУНР вирішального значення.

Вагомішим для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній арені.

У липні 1919 р. уряд ЗУНР відступив за р. Збруч, а невдовзі емігрував до Відня, звідки продовжував вести активну зовнішньополітичну діяльність.

Невдовзі 30 квітня 1921 р. Українська національна Рада запропонувала Антанті проект основ державного устрою незалежної Української Галицької Республіки з трьома основними народностями – українською, польською та єврейською, які мали користуватись рівними правами у громадсько-політичному житті краю. Але зацікавленої реакції ні з боку Парижа, на збоку Варшави не було.

14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії всупереч волі українців ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею, уряд ЗУНР опублікував протест і самоліквідувався.

Свавілля Антанти викликало гнів у краї. Львів 18 березня сколихнула 40-тисячна демонстрація, яка засудила паризький зговір, закликавши до рішучої боротьби за волю.

ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнографічних землях, але забезпечити виконання цього свого законного права не мала сили.