3. Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст.

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями.

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток “Руська трійця”. Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький.

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII - початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацької старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади.

В. Капніст, полтавський дворянин, пише “Оду на рабство”, в якій висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він у 1791 р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режим самодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. Вони виникли в Києві (“З’єднані слов’яни”, 1818-1822), Полтаві (“Любов до істини”, 1818), Одесі (“Понт Евксінський”, 1817). Членами цих об’єднань були відомі українські діячі І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П. Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму після війни 1812-1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Декабристи створили два осередки – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам’янецька на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге - більш помірковано.

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат “Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація – Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно об'єдналося з Південним товариством.

14 грудня 1825 р. сталось повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти повстання з боку солдат і населення — все це призвело до його поразки.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений «Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання — К. Рилєєва, М.Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П.Пестеля – було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема.

У Царстві Польському, як з 1815 р. називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало невдоволення тим, що Росія постійно порушувала польську конституцію, обмежувала діяльність сейму, придушувала будь-які прояви національного життя. Зростало прагнення відійти від імперії та створити власну незалежну державу. Невдоволення набирало дедалі загрозливіших форм. Подією, що прискорила польське повстання проти Росії, стала липнева 1830 р. революція у Франції, внаслідок якої була повалена династія Бурбонів.

Польське повстання почалося в листопаді 1830 р. Воно охопило все Царство Польське і значну частину Волині. Головну роль у повстанні відігравали шляхта й духовенство. Сейм проголосив позбавлення Миколи І польського престолу.

У 1831 р. польське повстання було придушене. Судили повстанців у Києві. Значну їх частину було заслано до Сибіру, інших віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичів позбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували.

Посилився процес русифікації. Зокрема, Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 р. переважно з метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів.

З польським повстанням пов'язано ще декілька важливих подій. Для боротьби з повсталими в Україні було сформовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. Було обіцяно, що ці формування й надалі залишаться козацькими. Справа, однак, закінчилася тим, що після повстання полки було переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого Микола І запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєї посади. Після цього Малоросійську губернію було ліквідовано, а замість неї створено дві — Чернігівську та Полтавську. В 1831 р. було скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. — чинність Литовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом. Репресії посилювалися в усіх сферах суспільного життя українців. З 1832 р. російська мова стала офіційною в установах Правобережжя. Того ж року був закритий відомий Кременецький ліцей. Такими для України були наслідки придушення польського повстання 1830-1831 рр.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П.Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у “Книзі буття українського народу” та “Статуті Кирило-Мефодіївського братства”. Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обґрунтувати самобутність українського народу. Другому - культурницькому етапові, притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій - політичний етап, характеризується зростанням національних організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття на території України значного зростання зазнав український національно-визвольний рух. Cистема політичних партій і організацій на західноукраїнських землях почала формуватися наприкінці XIX ст., тобто раніше, ніж в Наддніпрянській Україні, їх утворення і діяльність на відміну від Росії відбувалися в легальних умовах.

У жовтні 1890 р. прихильники радикально-демократичної течії скликали свій з'їзд у Львові, на якому була створена перша легальна українська політична організація європейського типу — Русько-українська радикальна партія. Серед її засновників були І.Франко, М.Павлик, Є.Левицький, В.Охрімович та ін. Згодом радикали почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП). Партія проголосила парламентаризм одним із найважливіших принципів своєї діяльності.

У національному питанні ця партія виступала за розвиток крайової автономії і за піднесення почуття національної самосвідомості. Виступаючи проти москвофілів, радикали першими відкрито назвали свою партію «українською». Поступово вони поширили свою діяльність на Буковину, частково - Закарпаття, доклали багато зусиль для пропаганди своїх ідей в Наддніпрянщині.

У 1905 р. на з'їзді УРП було схвалено нову програму, в основу якої покладена ідея поєднання соціально-визвольної боротьби українського народу з національною. Вирішення національного питання радикали насамперед пов'язували з федералізацією Австро-Угорщини і з утворенням національної політичної території з українських частин Галичини та Буковини. Програма включала вимогу загального виборчого права, свободи зборів, товариств, слова, науки і преси. УРП домагалася скорочення робочого дня для робітників, дотримання недільного відпочинку, заборони дитячої праці тощо. Партія порушувала питання викупу земель у великих поміщиків за рахунок коштів громадського фонду і передачі її селянам. Радикали розпочали в масах досить активну пропаганду селянських страйків, організовували масові віча і демонстрації з вимогою проведення земельної реформи. 3 1907 р. УРП здійснювала свою політику в парламенті в контакті з націонал-демократами. Разом а ними радикали виступали співзасновниками Українського парламентського союзу.

Одночасно деякі партії активно працювали над організацією січового руху. У 1900 р. засновано організацію «Січ», яка проголосила своїм завданням фізичне виховання молоді. Спортивні товариства «Січ» користувалися великою популярністю серед молоді.

У вересні 1899 р. у Галичині утворилася Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку очолили С. Штик, В. Охрімович. Вона стала автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії. Тому за політичну платформу УСДП було прийнято програму австрійської соціал-демократії. Партія відстоювала соціалістичні позиції і ставила за мету підтримку робітничого руху за соціальні реформи, видавала свій центральний орган — газету «Воля».

УСДП в партійній структурі українського політичного табору в Галичині виконувала роль лівого опозиційного крила. Вона зайняла ворожу позицію до Католицького русько-народного союзу і Руської народної партії, які представляли консервативне крило українського політичного спектра. Українські соціал-демократи негативно ставились до москвофілів, вбачаючи в них агентів царського уряду і ворогів української справи, критикували Українську радикальну партію.

Партія друкувала газету «Земля і воля», «Робітничий календар» та ін. Свідченням зростання ролі УСДП в суспільно-політичному житті краю стало отримання партією постійного представництва на конгресах ІІ Інтернаціоналу. Протиборство двох течій в УСДП призвело до розколу партії на IV з'їзді в 1911 р. Очолювана С. Вітиком і М. Ганкевичем частина УСДП залишалася секцією польської соціал-демократії.

Межею остаточного переходу українського національно-визвольного руху до політичної діяльності ряд дослідників вважають появу двох політичних партій, які виникли майже одночасно на українських землях. На установчому з'їзді у Львові в грудні 1899 р. за ініціативи М. Грушевського, І.Франка, К.Левицького була заснована Українська національно-демократична партія (УНДП). Вона виникла на основі злиття двох важливих політичних течій в українському русі: правого (національного) крила Русько-української радикальної партії та народовців — прихильників політичного товариства «Народна рада». Її керівний орган – Тісніший народний комітет очолив Ю. Романчик. Згідно з рішенням з'їзду нова політична організація отримала назву Українське національно (народно)демократичне сторонництво.

У національному питанні програма націонал-демократів висувала як стратегічне завдання боротьбу за незалежну і соборну Україну. Отже, політична програма УНДП була цілком самостійницька та свідчила про те, що її автори — люди широкого світогляду, здатні бачити цілісність української проблематики.

Водночас до своїх першочергових вимог партія відносила національно-територіальну автономію українських земель у складі Австро-Угорщини. З українських частин австрійської держави, зокрема Галичини і Буковини, мала бути створена окрема національна провінція із своїм сеймом.

Новостворена політична організація об'єднала соціально-демократичних і ліберально-центристських засадах значну частину української інтелігенції, духовенства, міщанства та селянства Вона відразу привернула до себе увагу західноукраїнської спільноти і зайняла домінуюче місце в українському політичному русі.

Діяльність УНДП спрямовувалася на об'єднання національних політичних сил з метою досягнення автономії українських земель в Австро-Угорщині і протистояння польському засиллю в Галичині. З'їзд УНДП, який відбувся в грудні 1902 р, висловився за політику масової самооборони і опозиції щодо галицько-польської адміністрації. Націонал-демократи взяли активну участь у селянських виступах на початку XX ст., надавши їм організованого руху за збільшення заробітної плати і поліпшення побутових умов. Націонал-демократи, як і інші українські партії, боролися за відкриття українського університету у Львові, прагнули реформування виборчої системи. У 1911 р. з'їзд партії закликав українських парламентаріїв об'єднатися в єдиний український клуб, який і було створено 16 липня 1911р. під головуванням К.Левицького Український парламентський союз став важливим кроком у політичному згуртуванні українських сил.

Наприкінці XIX ст. в українському русі Австро-Угорщини завершилося організаційно-політичне формування консервативної течії. В 1896 р. окремі представники духовенства створили Католицький русько-народний союз. Його засновниками були О. Барвінський, Н. Вахнянин, А. Шептицький та ін. Програмні завдання партії ґрунтувалися на визнанні австрійського уряду і місцевої адміністрації і передбачали низку суспільно-господарських реформ.

Згодом на основі Католицького русько-народного союзу утворилася Християнсько-суспільна партія, яку очолив О. Барвінський. Вона виступала з критикою УНДП за її непослідовну «католицьку» політику в справі релігії і церкви. Проте партія підтримувала домагання націонал-демократів у справі здійснення виборчої реформи, створення українського університету у Львові та запровадження національно-територіальної автономії у Галичині. Ця партія була опозиційною щодо москвофілів, але не змогла завоювати широкої популярності в масах.

Отже, в 90-х роках XIX ст. в основному завершився процес формування партійне-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося організаційно-політичне оформлення українського руху на заході України. Найвпливовішою в українському партійному спектрі була УНДП, яка займала центристську позицію. Помітними в політичному житті були і дві ліві організації — УРП і УСДП. Усі ці партії відстоювали парламентські форми діяльності, пропонували свої шляхи розв'язання соціально-економічних завдань.

За політичною і соціально-економічною спрямованістю, стратегією і тактикою українські партії Наддніпрянщини можна поділити на ліворадикальні та ліберально-демократичні.

До ліворадикальних належать Революційна українська партія (РУП, 1900 р.), Українська соціалістична партія (УСП, 1900 р.), Українська народна партія (УНП, 1902 р.), Українська соціал-демократична спілка («Спілка», грудень 1904 р.), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, грудень 1905 р.) та ін.

До ліберально-демократичних входять Українська демократична партія (УДП, 1904 р.), Українська радикальна партія (УРП, 1905 р.), Українська демократично-радикальна партія (УДРП, 1905р.).

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП). Вона виникла 29 січня 1900 р. в Харкові на так званій «раді чотирьох» (Д.Антоновича, Б.Камінського, Л.Мацієвича і М.Русова). Метою цієї першої у Східній Україні політичної організації було об'єднання різних поколінь і класів у бо­ротьбі за національні права й соціальну революцію.

Програму нової політичної організації підготував харківський адвокат М.Міхновський. Він узагальнив свої ідеї в окремій брошурі під назвою «Самостійна Україна», що була видана у Львові в середині 1900 р. За соціальним станом до РУП входили переважно студенти, представники інтелігенції, частина селянства та пролетаріату.

В процесі переходу РУП на позиції соціал-демократії оформилися дві течії. Одну із них становив закордонний комітет партії, який, перебуваючи у Львові, потрапив під вплив Російської соціал-демократичної робітничої партії.

Більша частина РУП на чолі з М.Поршем, Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою вважала, що їхня партія має бути національною політичною організацією, до якої входили б українці і яка б поєднувала націоналізм із соціалізмом. Ця течія продовжувала відстоювати свою політично-організаційну самостійність.

У грудні 1904 р. на з'їзді партії у Львові стався розкол РУПу. Більшість партії йшла за М. Поршем і відстоювала її самостійність. Інші противилися цьому з тактичних та інших причин. У зв'язку з цим частина делегатів відмовилися від участі в роботі з'їзду. Ця група створила Українську соціал-демократичну спілку. 12 січня 1905 р. члени новоствореної організації випустили спеціальну листівку, в якій заявлялося, що «Спілка» готова розпочати переговори з РСДРП про входження до її рядів на засадах автономії. Інша частина РУП, яка відстоювала організаційно-політичну самостійність партії, провела в грудні 1904р. у Львові нараду, обравши на ній центральний комітет РУП у складі Д.Антоновича, В.Винниченка і М. Порша.

Початок революції 1905-1907 рр. ознаменувався підвищенням політичної активності РУП, її участю в страйках селян та сільськогосподарських робітників.

Обстоюючи свої програмні вимоги, РУП намагалася налагодити співпрацю з іншими політичними структурами. На спільній націоналістичній платформі тісні стосунки склались у РУП з Бундом. Перша критикувала і засуджувала дискримінацію євреїв в імперії, а друга підтримував прагнення українців добитися автономії. Місцеві осередки обох партій здійснювали агітацію серед селянства, організовували його страйки на Київщині та Чернігівщині.

У січні 1905 р., коли почалася революція, представники РУП взяли участь у Стокгольмській конференції соціал-демократичних партій Росії. Намагаючись забезпечити єдність дій соціал-демократів, делегати РУП закликали до спільної боротьби з царизмом.

У ході першої російської революції представників РУП було включено до створених коаліційних комітетів, які складалися з членів російських і єврейських соціалістичних партій. Такі комітети діяли в Лубнах, Полтаві, в ряді міст Правобережжя, а також у промислових центрах — Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові.

У 1900 р. незалежно від РУП було створено іншу соціалістичну організацію. Це була Українська соціалістична партія (УСП), засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б.Ярошевський. Створення УСП відбулося під безпо­середнім впливом польської революційної думки і практики. Тому з основних загальнополітичних і соціально-економічних питань УСП солідаризувалася з ППС, виступаючи за революційне знищення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящих від капіталістичного гніту та усуспільнення землі і засобів виробництва як кінцеву мету боротьби. Програмним документом УСП був «Нарис програми Української партії соціалістичної», надрукований влітку 1900 р. в одній із підпільних друкарень Наддніпрянщини (ймовірно, в Києві).

Побудову демократичної Української республіки УСП передбачала на основі таких принципів, як загальне виборче право, рівноправність націй, що населяють Україну, рівність громадян краю, громадянське самоврядування, демократичні свободи, поступове усуспільнення засобів виробництва, в тому числі землі. Ліквідація будь-якої залежності України від Росії розглядалася як необхідний крок для проведення радикальних реформ.

У червні 1903 р. УСП ввійшла до складу РУП. Проте об'єднання РУП і УСП було недовгим. У грудні цього року Б. Ярошевський розірвав стосунки з РУП. У січні 1904 р. в часописі РУП «Праця» було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно. Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим, що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво за партійний провід. З одного боку, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об'єднаній партії, чого, зрозуміло, не могли допустити лідери РУП. З другого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри, уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню в шовіністичній агітації.

Друкована продукція партії (три числа часопису «Добра новина» і п'ять брошур), яка вийшла до червня 1903 р., свідчила про досить обмежену агітаційно-пропагандистську діяльність цієї політичної організації. Партія залишалася нечисленною, маючи поодинокі гуртки переважно на Правобережжі. У 1905 р. УСП припинила своє існування, її члени у своїй переважній більшості перейшли до лав ППС.

Третьою за часом утворення українською політичною організацією Наддніпрянщини стала Українська народна партія на чолі з М. Міхновським, яка сформувалася в 1902 р. з національно-радикальних елементів. До заснування УНП М. Міхновського та його однодумців (брати Василь та Грицько Шевченки, Брага Микола, Володимир та Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, О. Степаненко, Є. Любаревський-Письменний та ін.) в основному підштовхнули ті політико-диференційні процеси і зміни, які відбувалися всередині Революційної української партії.

Свою практичну діяльність УНП, як і інші українські політичні партії, розпочала з організації видання. У Львові вона видала свій часопис «Самостійна Україна». Щоправда, вийшов лише один його номер, в якому було надруковано Конституцію України за проектом М. Міхновського. З перших днів існування партія обстоювала ідею самостійності України, обґрунтовану М. Міхновським ще у 1900 р.

Логічним завершенням оформлення нової політичної ідеології самостійництва, яку М. Міхновський виклав у своїх брошурах, опублікованих нелегально, стали написані ним у 1903 р. «Десять заповідей УНП». Вони були своєрідним маніфестом самостійників і були широко відомі як в Україні, так і за її кордоном. У документі були сформульовані основні ідеї і принципи УНП: «Одна єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостійна вільна демократична Україна, Україна для українців. Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів».

Після критичних оцінок «Заповідей», не маючи достатньої підтримки, М. Міхновський вносить до наступних своїх програмових розробок деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватися в політичне життя України. Опублікована у 1906 р. програма УНП узагальнювала погляди партії на соціально-економічний устрій самостійної України. Зміст програми свідчить, що М. Міхновського і його однодумців не обминуло захоплення соціалістичними ідеями. Соціалізм УНП відрізнявся від соціалізму як російських, так і українських соціал-демократів. Адже неодмінною передумовою ви­рішення соціально-економічних завдань і побудови соціалістичного суспільства вважалося досягнення державної самостійності України. Єдиним шляхом до здобуття самостійності програма вважала революційну боротьбу. Керівництво рушійними силами революції — українським селянством і робітниками мала взяти на себе інтелігенція.

При УНП діяла створена в 1903 р. бойова організація «Оборона України», покликана стати на чолі всеукраїнського національного повстання. Основний осередок «Оборони України» в роки першої російської революції існував у Чигиринському повіті. Він виник внаслідок злиття з групою українських есерів і налічував не більш як 20 чол. Осередок об'єднував молодь переважно з числа студентів, священиків та селян.

В УНП у 1906 р. стався розкол, від неї відійшла група, яка прагнула легалізуватися, щоб взяти участь у виборах до місцевих органів влади, вимагала відмовитись від програмної самостійницької ідеї та обмежитись домаганнями автономії України. «Розкольники» вийшли зі складу УШІ і заснували свою організацію — Українську народно-демократичну партію (УНДП), яка проіснувала кілька місяців. УНДП спромоглася випустити лише одну прокламацію — «До українського народу», в якій закликала населення України до збройної боротьби.

У результаті розколу від РУП в грудні 1904 р відійшла частина так званих «інтернаціоналістів», які орієнтувалися на політичний союз з РСДРП і заснували Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»). Створення «Спілки» як частини РСДРП зумовлювалося особливостями селянського руху в Україні, зокрема тим, що українське селянство, сільськогосподарський пролетаріат не володіли російською мовою. Спілчани прагнули розширити соціалістичну роботу серед сільського робітництва і селянства України, сподіваючись на допомогу російської соціал-демократії.

Уроки революції 1905-1907 років найвпливовішою українською політичною партією була УСДРП. В національному питанні УСДРП уже на II з'їзді (грудень 1905 р.) декларувала рівні права всіх націй і висловлювалася за збереження в партійній програмі вимоги національно-територіальної автономії України. В цілому програмні вимоги партії не виходили за межі загальнодемократичних завдань. Вони зводилися до ліквідації само­державства та встановлення республіканського ладу в Росії, скасування решток феодалізму в соціально-економічній сфері, забезпечення права націй на самовизначення, запровадження громадянських свобод.

Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.

Під час революції 1905-1907 рр. українські соціал-демократи визнавали страйк головним засобом боротьби, проводили значну агітаційно-пропагандистську діяльність. Партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників («Праця») та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які розповсюджувалися в Над­дніпрянській Україні. За три перші роки свого існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської революції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. чол.

Після серії арештів у серпні 1907 р. були ослаблені місцеві осередки, паралізована робота центрального комітету УСДРП, а провідники організації В. Винниченко, Д. Донцов, А. Жук та ін. емігрували і започаткували Закордонну групу УСДРП. Завдяки цьому партія дещо активізувала видавничу та агітаційно-пропагандистську діяльність, З листопада 1909 р. у Львові відновилось видання часопису “Праця”.

На початку XX ст. на хвилі загального піднесення політичного руху в Україні крім українських соціалістичних, ліворадикальних партій виникають також національні ліберально-демократичні організації. Зокрема, восени 1904 р. із Всеукраїнської безпартійної загальної Демократичної організації відокремилася Українська демократична партія (УДП). Виникнення УДП стало закономірним наслідком прагнення частини українських ліберально-демократичних, поступових сил до політично-організаційного об'єднання. Програма УДП, ухвалена з'їздом, передбачала такі завдання: встановлення конституційного правління, забезпечення участі народу в державних справах через загальне безпосереднє, рівне, пропорційне і таємне голосування, здійснення демократичних свобод, здобуття національно-територіальної автономії України і нових національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки. У сфері економічного життя партія вимагала проведення соціальних реформ: встановлення 8-годинного робочого дня, державної пенсії немічним, калікам і всім робітникам, які досягли 60-го віку, прогресивного прибуткового податку, знищення прав спадщини на фабриках і заводах, передачу за оплату в користування селянства державних, монастирських, удільних та кабінетних земель на території України.

В партії з самого початку її утворення виявилася не тільки «права» опозиція старих громадівців, а й «ліва», яка вимагала активності на політичному грунті і вважала старі громади гальмом для своєї діяльності. Радикальна течія в УДП, представниками якої були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, пішла шляхом створення своєї власної партії, формування якої завершилося навесні 1905 р. Новостворена Українська радикальна партія (УРН) виступала з критикою існуючого ладу в Росії, проти експлуатації робітників і селян, за політичні свободи.

Програма УРП передбачала введення прогресивного податку на прибуток та спадщину, викуп у власність краю, округи чи громади всіх підприємств, насамперед таких, як залізниці, пароплави, копальні та ін., підтримку громадських, товариських (кооперативних) підприємств. В аграрному питанні партія домагалася передачі усіх державних (казенних), удільних, монастирських, церковних земель до крайового земельного фонду підпорядкування краю, округи чи громади. Цей фонд передбачалося використовувати для потреб хліборобів. Крім того, було запропоновано примусово викупити за рахунок крайових, окружних чи громадських коштів усі землі приватних власників. Щодо задоволення інтересів робітників, то УРП вимагала 8-годинного робочого дня, охорони праці, соціального страхування тощо. Отже, в соціально-економічних питаннях українські радикали займали позицію, близьку до народних соціалістів.

Українська радикальна партія в 1905 р. розгорнула порівняно енергійну публіцистичну діяльність, видаючи велику кількість політичної літератури..

Подібність платформ, ідеологічних засад УДП і УРП змусила ці дві партії наприкінці 1905 р. об'єднатися в одну організацію - Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Мату-шевський, В. Науменко, Є. Чикаленко. УДРП за своєю програмою і тактикою була подібна до російських кадетів і розходилась з ними в питанні про автономію. Крім вимоги національної школи і права користування українською мовою в державних установах, вона висувала ще й автономістсько-федералістичні гасла. Центральним пунктом практичної програми УДРП було знищення абсолютизму і утвердження конституційного ладу. Російська держава, на думку діячів партії, повинна була стати федерацією рівноправних народів. У соціально-економічній сфері УДРП по суті повторювала вимоги, сформульовані в програмі УРП. Однак ідею політичної національно-територіальної автономії партія розглядала як вихідний принцип для побудови всієї системи економіки суверенної України. УДРП здійснювала також видавничу діяльність. Вона випускала тижневик «Рідний край», часопис «Громадська думка», газету «Рада», інші видання, через які проводила свої програмні вимоги.

Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного ослаблення УДРП. Внаслідок подальших політичних репресій і знищення кадрів партійне життя поступово завмирало, частина партії стала на шлях культурницької діяльності. Напівлегально партія змогла існувати до заснування восени 1908 р. непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). Слід підкреслити, що УДРП не зазнала такого розгрому, як соціалістичні українські партії. Вона зберегла своїх діячів, майно, що дало змогу ТУП здійснювати порівняно значну культурно-освітню діяльність. ТУП не було власне партією і ставило за мету спільну працю українців у боротьбі за національні інтереси. Платформа організації була близькою до платформи кадетів і ґрунтувалась на визнанні принципів конституційного парламентаризму і автономії України, гарантованих федерацією рівноправних народів. Крім загальних політичних вимог ТУП висувало широку програму захисту і розвитку української культури, мови та національної школи. Очолювала організацію рада, що обиралася щорічним з'їздом. У різний час в її складі перебували М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Шраг, С. Петлюра, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький та ін.

ТУП входило до Всеросійського товариства автономістів-федералістів. Обережна тактика діячів ТУПу зберегла політичний провід цієї організації недоторканним царською адміністрацією аж до 1915р.

Отже, у роки, що передували Першій світовій війні, національно-визвольний рух українців у Російській імперії продовжувався всупереч репресивним заходам царизму. Боротьба інтелігенції, службовців, учнівської молоді, інших верств населення проти великодержавної учнівської молоді, інших верств населення проти великодержавної політики російського уряду свідчила про зростання національної свідомості і прагнення українців здобути собі національно-культурні і політичні права.