3. Лівобережжя і.Брюховецький. Д.Многогрішний. І.Самойлович.

Іван Брюховецький. На Лівобережжі після скінчення другого гетьманування Юрія Хмельницького почалась запекла боротьба за владу. Наказним гетьманом стає Яків Сомко, виходець з багатого міщанського роду, представник заможної старшини, брат першої дружини Б. Хмельницького. В своїй боротьбі він об’єднується з представником рядового козацтва Ніжинським полковником Василем Золотаренком, братом третьої дружини Б. Хмельницького. Останнього старшина й хотіла вибрати гетьманом, таким чином забезпечивши собі панівне становище. Проти них виступив запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький, виходець з нижніх верств козацтва. В червні 1663 року в Ніжині зібралась так звана “Чорна Рада” - виборчі збори, в яких брали участь всі верстви козацтва, міщани та селяни. Посланці російської корони, підозрюючи старшину в пропольських симпатіях підбурювали простих козаків та селян на підтримку Брюховецького, одночасно було заарештовано Золотаренка та Сомка. Після обрання І.Брюховецького їх стратили.

Отже, гетьманом Лівобережної України став Івана Брюховецький (рік. народ. невід. - 1668). Певний час перебував на Січі, у 1661 - 1663 роках був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. Типовий демагог, він був чудовим промовцем і вмів добре впливати на юрбу. В своїй політиці був антиподом Тетері - він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви. В 1665 році Брюховецький на запрошення царя відвідав Москву, де йому присвоєно боярський титул і де він одружився з княжною Долгорукою. Підписані тоді ж так звані Московські статті не тільки підтверджували Переяславські статті 1659 року, та ще більше обмежували права українського народу. Згідно з цим договором в усіх полкових містах України вводились московські залоги, вся податкова система перейшла до московського управління, гетьман не мав на зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався московським патріархатом. Московські чиновники активно взялись за свою справу, і серед народу почали з’являтись ознаки незадоволення, які поступово зростали. Та переповнив чашу народного терпіння складений 1667 року між Москвою та Польщею Андрусівський договір, на підписання якого українську сторону навіть не запросили. В 1667-1668 роках по Лівобережній Україні прокотилась хвиля повстань проти московських залог, і Брюховецький, побоюючись загального повстання і розуміючи неминучість зміни політичного курсу 1668 року скликає Генеральну Раду, де перед старшинами заявляє, що єдиний шлях порятунку для України - вигнати московських воєвод та просити протекції турецького султана. До Царгорода відправляють послів, і султан згоджується на прийняття підданства України на умовах васальної залежності. Одночасно Брюховецький веде таємні переговори з гетьманом Правобережжя Дорошенком, який також веде переговори з Туреччиною та Кримським ханом. На обох боках Дніпра починається повстання проти московської присутності на Україні. Весною 1668 року Дорошенко переходить Дніпро, тріумфально крокуючи по Україні. Коли він наблизився до с. Будищі поблизу Опішні, де стояв табір Брюховецького, козаки збунтувались проти Брюховецького і вбили його. Дорошенка проголошують гетьманом обох сторін Дніпра.

Д.Многогрішний. В тому ж таки 1668 році Дорошенко, змушений повернутися на Правобережжя для боротьби з поляками, що за відсутності гетьмана розпочали наступ. Заміть себе Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного (рік народ. та смерті невідомі). Виходець з селянської родини на Чернігівщині. Людина проста, без освіти, пряма та нетактовна, він мав репутацію ватажка, здатного змусити своїх підлеглих якщо не віддано служити, то підкорятися своїй волі. Під тиском, в тому числі й військовим, з боку Москви Многогрішний погоджується на визнання гетьманом Лівобережної України. Укладена ним 3 березня 1669 року в місті Глухові угода чіткіше визначала автономію України в складі Московської держави. Гетьман України позбавлявся права дипломатичних відносин, обмежувався перехід селян в козаки і навпаки. Організовувався компанійський полк, який виконував поліцейські функції. Глухівські статті дещо послаблювали централізовану політику царизму на Україні. Російські залоги залишались лише в чотирьох містах (Київ, Чернігів, Ніжин, Переяслав), а з інших виводились. До того ж воєводи могли вирішувати лише військові питання. Всі податки впливали до гетьманської скарбниці. Число війська встановлено в 30 тисяч. Київ та округи залишались під владою гетьмана. Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цього загони компанійців. Активно бореться з старшинською олігархією. Сам призначає та змінює полковників, сотників, без суду їх карає, накладає податки на старшину та духовенство. Але його нетактовність та жорсткість, абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними причинами змови проти нього. Многогрішного обвинуватили в зв’язку з Дорошенком та в намірах перейти під зверхність Туреччини. 1672 року Дем’яна Многогрішного скинуто з гетьманування, арештовано та ув’язнено в іркутській в’язниці. По звільненню 1688 перебував на військовій службі в Сибіру, 1696 року залишив службу і постригся в ченці. Востаннє згадується в документах 1701 року.

І.Самойлович. На Генеральній Раді в Козачій Діброві біля Путивля було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана - генерального суддю Івана Самойловича (рік народ. невід. - 1690). Людина освічена, з широким світоглядом, талановитий політик та патріот, він прагнув об’єднати українські землі та дати їм незалежність. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умов, які обмежували владу гетьмана, також проводячи лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед усім він не мав права судити та карати представників старшини. Компанійський полк, який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити. Самойлович не скликав Загальної Ради, а обмірковував всі справи з Радою Старшин. Створив інститут бунчукових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточені гетьмана й виконували спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільненні їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі. Та й взагалі, за 15 років правління І. Самойловича заформувалась гетьманська держава з монархічним характером.

В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він притягує під свою владу правобережних полковників, у 1674 році йому передає булаву Михайло Ханенко, а в 1676 на його користь зрікається гетьманства Петро Дорошенко. Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича, коли його проголосили гетьманом усієї України. Правда через два роки турки з Ю. Хмельницьким витіснили його з Лівобережжя. Відступаючи, він організовує масове переселення людей з Правобережжя на Лівий беріг, інколи й використовуючи примусово - силові методи. Це був так званий “великий згін”. Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою. Там виховувались його сини, свою дочку він одружив з боярином Ф. Шереметьєвим. Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь, Підляшшя, Поділля, Підгір’я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Також він намагався приєднати до України Слобожанщину, яка була заселена українцями. Та ці обидва домагання не мали успіху.

На початку 1680-х років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом з тим й антикримську коаліцію, так звану «Священну Лігу», до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі в коаліції, розуміючи, що знищення Кримського ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної держави, яка буде оточена московськими володіннями. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 році «Вічного миру» між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала досить примарною.

До війни Росію підштовхувала і внутрішньополітична ситуація, за якої, щоб втриматись на престолі царівни Софії і її фавориту князю В.Голіцину була необхідна перемога. Перспектива війни з Кримським ханством була дуже непопулярна серед козацької старшини, серед якої було багато колишніх “дорошенківців”. Самойлович марно намагався переконати царський уряд, що похід величезної армії через випалені сонцем степи буде зв’язаний з великою небезпекою. Але в квітні 1687 року похід почався. 100 тисячне московське військо йшло під командуванням князя В. Голіцина, майже 50 тисячне козацьке військо вів сам гетьман. Не доходячи до Січі, коло річки Карачокрак, Голіцин наказав військам повернути назад. Причини відступу залишаються нез’ясованими. Офіційну версію - брак фуражу для коней - сучасники спростовують, бо паші було достатньо. Можливо, що Голіцин, знаючи про небажання старшини та гетьмана брати участь в цій компанії просто побоявся заходити далеко в степи. Та потрібно було перекласти на когось відповідальність за невдачу. В доносі, поданому Голіцину гетьмана Самойловича звинувачено у зв’язках з татарами. Івана Самойловича та його сім’ю заслано до Тобольська, а його сина Григорія, після тортур страчено в Сєвську.

На першу звістку про арешт Самойловича козаки відповіли заворушеннями.

Таким чином, за часів гетьманування спочатку Многогрішного, а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і починається новий період - Гетьманщина.