13.2. Дослідження токсичних речовин у повітрі виробничих приміщень

Хімічні речовини, які проникають в організм працюючого у про­цесі виробничої діяльності і призводять до патологічних змін, нази­ваються промисловими отрутами. Найнебезпечнішими є речовини,

що містяться у повітрі виробничих приміщень, зокрема у газо-, паро- і пилоподібному стані, які здатні чинити місцевий подразнювальний, рефлекторний і резорбтивний вплив і за певних умов ставати причи­ною гострих, підгострих і хронічних професійних отруєнь. Характер резорбтивного впливу речовин різноманітний, залежить від їх фізи-ко-хімічних властивостей, шляху надходження в організм, розподілу в органах і тканинах, виведення з нього, концентрації у повітрі та тривалості контакту з ними й поділяється на нейротоксичний, гепа-тотоксичний, нефротоксичний, кардіотоксичний, гематотоксичний то­що. Шкідливі речовини мають здатність до матеріальної, функціональ­ної або змішаної кумуляції (накопичення в організмі самої речовини або токсичних ефектів її впливу), здатні викликати віддалені специ­фічні ефекти — канцерогенний, алергенний, мутагенний, гонадо- і ем-бріотоксичний, тератогенний, атерогенний тощо.

Токсичні речовини за ступенем впливу на організм поділяються на чотири класи: І — надзвичайно небезпечні, II — дуже небезпеч­ні, III — помірно небезпечні, IV — малонебезпечні.

Проби повітря на вміст токсичних речовин в умовах виробниц­тва відбирають на постійних і непостійних робочих місцях у зоні дихання робітника при характерних виробничих умовах. Упродовж зміни і на окремих етапах технологічного процесу в кожній точці має бути відібрана така кількість проб (не менше 5), яка виявилася би достатньою для вірогідної гігієнічної характеристики стану по­вітряного середовища. Відбір проб повітря здійснюється з викори­станням методів та апаратури, описаних у параграфі 1.9. Нижче на­ведено найпростіші методи аналізу деяких хімічних речовин у по­вітрі, виробничих приміщень*.

Визначення парів ртуті. Ртуть — рідкий метал, який випарову­ється при будь-якій температурі. На виробництві застосовується при виготовленні ртутних препаратів, термометрів, барометрів, рентгенівсь­ких трубок, електроламп, у фізичних і хімічних лабораторіях, у сто­матологічних кабінетах та ін.

Завдяки здатності накопичуватися (матеріальна кумуляція) у кістковому мозку, печінці, нирках ртуть викликає переважно хро­нічні професійні отруєння з ураженням центральної нервової (тре­мор, ртутний еретизм, енцефалопатії) і травної (стоматит, облямівка на яснах синюватого кольору, гастрит, ентероколіт) систем. Для хро­нічних отруєнь малими дозами ртуті характерні скарги на голов­ний біль, запаморочення, сонливість, послаблення пам'яті, швидку втомлюваність, симптоми ураження вегетативної нервової системи (тремор, зниження ковтального рефлексу, стійкий дермографізм, піт­ливість) та ротової порожнини (гінгівіти, кровоточивість ясен, псу­вання зубів).

Гранично допустима концентрація парів ртуті у повітрі робочої зони становить 0,01 мг/м³.

* Методи визначення оксиду вуглецю, діокснду сірки, оксидів азоту наведені в пара­графі 1.10.

Колориметричний метод визначення парів ртуті за Полежаєвим ґрунтується на поглинанні її парів йодом у розчині йодиду калію з утворенням йодистої ртуті HgCl₂ + 2KJ = HgJ₂ + 2KC1, яка дає з солями міді в присутності відновника комплексну ртутно-мідно-йодисту сіль рожево-червоного кольору на білому тлі йодистої міді

2CuCl₂

Na₂SO₃

Н₂0 = Na₂SO₄

2CuCl + 2HC1;

CuCl + KJ = CuJ + KC1, HgJ₂ + 2CuJ = Cu₂(HgJ₄).

Повітря зі швидкістю 1 л/хв протягують за допомогою електро-аспіратора упродовж не менше 60 хв через 10 мл поглинального розчину (2,5 г йоду і ЗО г йодиду калію в 1 л дистильованої води).

Пробу (5 мл) вносять у колориметричну пробірку. Одночасно готують стандартну шкалу, наливаючи у декілька колориметрич­них пробірок різну кількість стандартного розчину дихлориду рту­ті (0,0; 0,05; 0,1; 0,2; 0,3; 0,4; 0,5; 0,6; 0,7 мл і т. ін.), 1 мл якого містить 0,001 мг ртуті, і доводячи її до 5 мл поглинальним розчи­ном.

У всі пробірки шкали і пробірку проби додають по 3 мл приго­тованого ex tempore складового розчину, до якого входять 7% роз­чин CuCL • 2Н₂О, 8% розчин Na₂CO₃ та розчин Na₂SO₃, насичений на холоді (31,5 г речовини розчиняють у 100 мл дистильованої води) у співвідношенні 1:1,5-2. Через 15 хв колориметрують, порівнюючи забарвлення осаду на білому тлі у відбитому світлі. У контрольній (без стандартного розчину) пробірці шкали осад має бути білий.

Концентрацію ртуті (мг/м³) обчислюють за формулою X = ав- \0Р/с- V, де а — кількість ртуті, яка знайдена у досліджуваному об'ємі проби, мг; в — кількість поглинального розчину, взятого для протягування повітря, мл; с — кількість поглинального розчину, взятого для ана­лізу, мл; V — об'єм протягненого повітря, приведений до нормаль­них умов; 10³ — коефіцієнт перерахунку (л у м³).

Визначення ртуті в зіскоблених зразках і змивах з поверхонь виробничих приміщень.

Пари ртуті мають властивість сорбуватися штукатуркою та ін­шими поверхнями, а також конденсуватися на поверхнях, що мають більш низьку температуру, ніж температура приміщення.

Зіскоблені зразки фарби та штукатурки з певної площі зважу­ють, подрібнюють у ступці, беруть для аналізу 2-5 г і поміщають в U-подібну трубку, яку з'єднують з поглиначем, що містить 10 мл поглинального розчину. Через трубку і поглиначі протягують чисте повітря зі швидкістю 1 л/хв упродовж 30-40 хв при кімнатній тем­пературі. Пари ртуті захоплюються повітрям і вловлюються у по­глиначах. Далі визначення здійснюється колориметрично за описа­ним вище методом. На другому етапі визначають кількість пари, що десорбується з матеріалу при температурі 50-60°С. Для цього U-подібну трубку поміщають у водяну баню, приєднують до нового поглинача з чистим поглинальним розчином і повторюють визна­чення. Для визначення нелетких сполук ртуті на третьому етапі вміст U-подібної трубки переносять у колбу з притертим корком, влива-

ють туди 20-30 мл поглинального розчину і декілька разів інтен­сивно збовтують. Якщо розчин знебарвлюється, додають ще декілька мілілітрів його. Залишають пробу на 1 год, після чого фільтрують. У фільтраті за шкалою стандартів визначають кількість ртуті, що зали­шилася в матеріалі. Перерахунок проводять з урахуванням маси всього досліджуваного взірця і площі, з якої він був одержаний.

У випадках, коли з поверхні неможливо зробити зіскоб (скло), її послідовно протирають двома ватними тампонами — змоченим по-глинальним розчином і сухим. Вимірюють площу, з якої зроблено змив. Обидва тампони поміщають у колбу з притертим корком, за­ливають 20-40 мл поглинального розчину, збовтують і за 1 год від­фільтровують. Ртуть у фільтраті визначають за шкалою стандартів. Розрахунок роблять на весь об'єм проби з урахуванням площі, з якої зроблено змив.

Визначення свинцю. Свинець — важкий метал, з вираженими кумулятивними властивостями, здатний спричинити у виробничих умовах хронічні, отруєння. Для клінічної картини отруєння прита­манні астеновегетативний синдром, наявність у крові еритроцитів з базофільною зернистістю, поява свинцю і гематопорфірину в сечі. Далі розвивається анемія, що іноді супроводиться гемолітичною жов­тяницею, виникають свинцева облямівка на яснах унаслідок реакції свинцю з сірководнем слини, сірий колір обличчя (свинцевий коло­рит). До пізніх симптомів хронічного отруєння належать кишкові кольки, парези і паралічі м'язів-розгиначів, явища енцефалопатії.

Гранично допустима концентрація свинцю в повітрі робочої зони становить 0,01 мг/м³.

Метод визначення свинцю і його сполук ґрунтується на погли­нанні свинцю розчином ацетату амонію з подальшим нефелометрич-ним визначенням ступеня помутніння розчину хромату калію

РЬ(СН₃СООН)₂ + К₂СгО₄ = РЬСгО₄ + 2К(СН₃СООН).

Відбір проб повітря здійснюється на фільтри АФА за допомогою електроаспіратора, відрегульованого на швидкість 8-10 л/хв, упро­довж 50-60 хв. Фільтр виймають з алонжа і вміщують у тигель, змочують 2 мл сірчаної кислоти (1:1). Тигель ставлять у муфельну піч, нагріту до 500-550°С, і озолюють пробу до білої або дещо сіру­ватої золи. Тигель виймають з печі, охолоджують і золу обробляють 6 мл 3% розчину амонію ацетату. Одержаний розчин центрифугують. Обережно відбирають 2 мл центрифугату в колориметричну про­бірку. Одночасно готують стандартну шкалу, вносячи у декілька ко­лориметричних пробірок 0,0, 0,1, 0,2, 0,3, 0,4 мл і т. д. стандартного розчину сульфату свинцю, 1 мл якого містить 0,01 мг свинцю, і до­водячи об'єм розчину в кожній пробірці до 2 мл. У всі пробірки шкали і пробірку проби додають по 0,1 мл 2% розчину хромату калію, збовтують і через 15-20 хв порівнюють ступінь помутніння проби зі стандартною шкалою. Вміст свинцю обчислюють аналогічно як і ртуті.

Визначення аміаку. Аміак — безбарвний газ з дуже різким ха

рактерним запахом, має виражений подразнювальний вплив на верхні дихальні шляхи та очі. Гостре отруєння аміаком у великих концен­траціях в умовах виробництва супроводиться хімічним опіком очей, ядухою, кашлем, болем у шлунку, блюванням, запамороченням, не­рвовим збудженням, розладами дихання і кровообігу, затримкою се­чі й смертю внаслідок серцевої недостатності або набряку гортані та легень. При менших концентраціях виникають чихання, слинотеча, захрипання і втрата голосу, розвиваються бронхіти, навіть з крово­харканням, нудота, головний біль, біль у грудях, позиви на сечови­пускання. Хронічний вплив малих концентрацій аміаку супроводиться втратою нюху, хронічними катарами носа та носоглотки, хронічни­ми бронхітами. Гранично допустима концентрація аміаку в повітрі робочої зони становить 20 мг/м³.

Метод визначення аміаку базується на колориметричному ви­значенні забарвлених у жовто-бурий колір розчинів, які утворю­ються під час взаємодії аміаку з реактивом Несслера.

Досліджуване повітря пропускають зі швидкістю 0,5-1 л/хв уп­родовж 10-15 хв через два послідовно з'єднані поглиначі, у яких міститься по 10 мл 0,01 н. розчину сірчаної кислоти. У дві колори­метричні пробірки переносять по 5 мл поглинального розчину з кожного поглинача і доводять об'єм до 10 мл 0,01 н. розчином сір­чаної кислоти. Паралельно готують стандартну шкалу, яка містить у кожній колориметричній пробірці відповідно 0,0, 0,2, 0,4, 0,6, 0,8 мл і т. д. робочого стандартного розчину хлориду амонію. 1 мл стандарт­ного розчину відповідає 0,01 мг аміаку. Об'єм стандартного розчи­ну у кожній пробірці доводять до 10 мл 0,01 н. розчином сірчаної кислоти. У всі пробірки шкали і пробірки з пробою додають по 0,5 мл реактиву Несслера, збовтують і через 5-10 хв порівнюють інтен­сивність забарвлення проби зі стандартною шкалою.

Кількість аміаку (мг/м³) обчислюють за формулою

х =

й₂) в-10³/с V,

де a_t і а₂ — кількість аміаку, знайдена за стандартною шкалою у до­сліджуваному об'ємі проби з першого і другого поглиначів, мг; в — об'єм усієї досліджуваної проби, мл; с — об'єм проби, взятої для аналізу, мл; V — об'єм досліджуваного повітря, приведений до нор­мальних умов, л; 10³ — коефіцієнт перерахунку ( л у м³).

Визначення сірководню. Сірководень — безбарвний газ із ха­рактерним запахом стухлих яєць, який уражує центральну нервову систему, пригнічує або блокує дихальний фермент цитохромоксида-зу з подальшим розвитком гіпоксії, призводить до змін з боку чер­воної крові у вигляді олігохромної анемії.

Клініка гострого отруєння дуже високими концентраціями сір­ководню проявляється судомами, втратою свідомості та смертю від паралічу дихального центру (апоплексична форма отруєння). По­мірні концентрації чинять подразнювальну дію з явищами кон'юн­ктивіту, нежитю, нудотою, блюванням, з'являються головний біль, за­дишка, серцебиття, бронхіт з подальшим переходом у набряк легень,

втрата свідомості (судомно-коматозна форма). За нижчих концен­трацій виникає іритативна форма отруєння, яка виражається подраз­ненням слизових очей, верхніх дихальних шляхів, виникненням го­ловного болю, відчуття стискання у грудях, сірководневої офтальмії, яка супроводиться світлобоязню, сльозотечею. Для хронічних отру­єнь характерні подразнення очей і верхніх дихальних шляхів, роз­лади з боку шлунка та кишок, судинно-вегетативні зміни, поява зе­ленкувато-сірого нальоту на зубах, шкірний зуд, висипання на шкірі. Гранично допустима концентрація сірководню у повітрі виробничих приміщень становить 10 мг/м³.

Метод колориметричного визначення сірководню ґрунтується на поглинанні сірководню розчином оксиду миш'яку, приготованого на розчині карбонату амонію. Сірководень вступає в реакцію з миш'я­ком, утворюючи сульфід миш'яку, який з карбонатом амонію утво­рює стійкий розчин, що може довго зберігатися без окиснення і роз­паду:

H₂S + As₂O₃ = ^As2^S3 ^{+ ЗН}2°; As₂S₃ + З (NH₄)₂CO₃ = As(SNH₄)₃ + As(ONH₄)₃ + 3CO₂.

Сірководень у цьому розчині визначається за реакцією As₂S₃ + 6AgNO₃ = 2As(NO₃)₃ + 3Ag₂S.

Сульфід срібла Ag₂S - сполука чорного кольору, яка у великих кількостях випадає у вигляді чорного пухкого осаду, у малих кіль­костях не випадає в осад, а лише надає розчину жовто-бурого за­барвлення. Додавання до розчину якого-небудь колоїду сприяє три­валому утриманню сульфіду срібла у розчині.

Відбір проб проводиться зі швидкістю 0,5-1 л/хв у кількості 10-15 л у поглиначі з пористою пластинкою, які містять 15 мл 0,2% розчину оксиду миш'яку в 0,5% розчині карбонату амонію. У коло­риметричну пробірку відмірюють 5 мл-поглинального розчину. Од­ночасно готують стандартну шкалу, наливаючи у декілька колори­метричних пробірок стандартний розчин 0,1 н. тіосульфату натрію у кількості 0,0, 0,1, 0,2, 0,3, 0,4 мл і т. д., 1 мл якого містить 0,01 мг сірководню. Об'єм рідини у пробірках із пробою та стандартами доводять до 5 мл чистим поглинальним розчином. Далі в усі пробір­ки додають по 0,5 мл 1% розчину крохмалю і по 1 мл 10% розчину нітрату срібла у сірчаній кислоті (1:20). Через декілька хвилин сту­пінь забарвлення проби порівнюють зі стандартною шкалою і об­числюють вміст сірководню за наведеною вище (для розрахунку ртуті) формулою.

Спрощений варіант одномоментного визначення аміаку й сір­ководню. Принцип методу полягає у взаємодії аміаку з розчином сірчаної кислоти за рівнянням 2NH₃ + H₂SO₄=(NH₄)₂SO₄, а сірковод­ню—з розчином йоду за рівнянням H₂S + J₂ = 2HJ + S.

Титри сірчаної кислоти та йоду після взаємодії з газами змен­шуються внаслідок утворення сірчанокислого амонію у першому ви­падку та йодистоводневої кислоти у другому. За різницею титрів розчинів кислоти та йоду до і після пропускання крізь них дослід-

жуваного повітря обчислюють вміст у повітрі шуканих газів. Для цього в один поглинач Дрекселя наливають 40 мл 0,01 н. розчину йоду, а в інший — 50 мл 0,01 н. розчину сірчаної кислоти. Коротку трубку першого поглинача з'єднують з довгою трубкою другого, а коротку трубку другого поглинача — з водяним аспіратором. Крізь послідовно з'єднані поглиначі пропускають за допомогою аспірато­ра 10 л досліджуваного повітря зі швидкістю 0,5 л/хв.

Далі визначають титри вихідних розчинів йоду та сірчаної кис­лоти, а потім титри розчинів йоду й сірчаної кислоти після пропус­кання через них повітря.

Титр розчину йоду визначають таким чином. У колбу налива­ють 20 мл 0,01 н. розчину йоду, додають 2-3 краплі 1% розчину крохмалю й титрують із бюретки 0,01 н. розчином тіосульфату на­трію до зникнення забарвлення.

Для визначення титру сірчаної кислоти в колбу наливають 10 мл 0,01 н. її розчину й титрують 0,01 н. розчином NaOH у присутності фенолфталеїну до отримання блідо-рожевого забарвлення.

Оскільки для титрування поглинальних розчинів після відбору проб повітря беруть не весь їх об'єм (1/2 об'єму розчину йоду та 1/5 — сірчаної кислоти), різницю титрів йоду до і після пропускан­ня повітря множать на 2, розчинів сірчаної кислоти — на 5.

За рівняннями реакцій 1 мл 0,01 н. розчину йоду та сірчаної кислоти зв'язують відповідно по 0,17 мг сірководню та аміаку. Та­ким чином, різниці в титрах розчинів йоду та сірчаної кислоти до і після пропускання повітря, помножені на 0,17, дадуть вміст сірко­водню та аміаку (мг) в об'ємі повітря, що пропускають через погли­начі. Потім обчислюють концентрації сірководню та аміаку в 1 м³ досліджуваного повітря, помноживши попередній результат на 100 (10 л менше 1 м³ у 100 разів).

Експресні методи визначення хімічних речовин у повітрі. На відміну від наведених вище методів ці методи не вимагають значно­го часу для відбору проб та проведення аналізу. Найбільшого поши­рення набули методи індикаторних папірців та лінійно-колористичні методи з використанням індикаторних трубок.

Методи індикаторних папірців дають змогу проводити якісний і кількісний аналіз вмісту шкідливих речовин у повітрі. Про наяв­ність певної речовини судять за появою характерного забарвлення папірців, а про концентрацію речовини — за його інтенсивністю.

Визначення парів ртуті методом індикаторних папірців. У витяжній шафі зливають у скляний посуд однакові об'єми 10% розчини йодиду калію і мідного купоросу. Через добу верхній рідкий шар зливають, а осад фільтрують через бюхнерівсь-ку воронку під розрідженням. Осад на фільтрі багаторазово проми­вають спочатку дистильованою водою, а потім 1% розчином сульфі­ту натрію до знебарвлення, після цього ще декілька разів промива­ють водою, яку старанно зливають, а потім відсмоктують фільтру­вальним папером. Осад з фільтру переносять у чистий посуд з при­тертим корком і додають етиловий спирт до отримання пастоподіб-

Час забарвлення	індикаторних пари ртуті		папірців залежно від в приміщенні			концентрації
Концентрація пари ртуті	мг/м*	0,7	0,3	0,2	0,1	0,05 0,03 0,01
Початок забарвлення папірців, хв		15	20	50	80	90 180 1440 (доба)

ної маси. Одержану масу підкислюють 25% азотною кислотою з роз­рахунку 1 крапля на 50 мл маси і скляною паличкою наносять на попередньо нарізані смужки фільтрувального паперу завширшки 10 мм, які висушують в ексикаторі. Приготовані папірці зберігають­ся у темній банці з притертим корком тривалий час.

Для визначення парів ртуті індикаторні папірці розташовують у робочій зоні на рівні дихання працюючого та біля місць можливого виділення пари в повітря приміщення. Папірці при наявності пари ртуті забарвлюються у рожево-червоний колір завдяки утворенню Cu₂(HgJ₄). Залежність між початком забарвлення індикаторних па­пірців і концентрацією пари ртуті в повітрі наведена в табл. 107.

Таблиця 107

Л інійно-коло­ристичні методи ґрунтуються на зміні кольо­ру індикаторного порош­ку, який поміщають у вузь­ку скляну трубку. Забар­влення відбувається в про­цесі пропускання через ін­дикаторну трубку повітря, що містить досліджувані пару або газ. Кількісне ви­значення речовини дося­гається вимірюванням до­вжини забарвленого стов­пчика індикаторного по­рошку, яка пропорційна до ЇЇ концентрації у повітрі й вимірюється за спеціаль­ною градуйованою шкалою. Газо- і пароподібні речо­вини в повітрі робочої зо­ни визначають за допомо­гою універсального газо­аналізатора УГ-2.

Універсальний газоана­лізатор УГ-2 (мал. 79) призначений для швидко­го кількісного визначення у повітрі оксиду вуглецю,

Мал. 79. Універсальний газоаналізатор УГ-2:

/ — корпус з снльфоном усередині; 2 — шток; З — втулка; 4 — стопор; 5 — заглибини на штоці; б — штуцер із приєднаною гумовою трубкою; 7 — індикаторна трубка з порошком; 8 — очищувальна трубка; 9 — гніздо штока; 10 — стандартна шкала; / / — кришка приладу.

діоксиду сірки, оксидів азоту, аміаку, сірководню, хлору, ацетилену, пари бензину, бензолу, толуолу, ксилолу, ацетону, етилового ефіру, вуглеводнів нафти тощо. Прилад складається з індикаторних тру­бок, повітровідбірного пристрою та вимірювальних шкал. Скляні ін­дикаторні трубки довжиною 90 мм із внутрішнім діаметром 2,5 мм попередньо заповнюють індикаторним порошком. Його виготовля­ють з силікагелю або фарфору, просочених реактивами, що змінюють свій колір при зіткненні з досліджуваними речовинами (табл. 108). Індикаторну трубку заповнюють індикаторним порошком, який збе­рігається у запаяних ампулах, за допомогою лійки з відтягнутим тонким кінцем і тонкого штиря. Порошок у трубці утримується з обох боків за допомогою двох ватних тампонів. Кінці трубки герме­тизують сургучем або парафіном.

Відбір проби повітря здійснюється за допомогою повітровідбір­ного пристрою, що складається з гумового сильфона з пружиною всередині, розташованих у корпусі приладу. Сильфон стискають за допомогою штока, який вставляють у втулку, розташовану на верх­ній панелі приладу. Коли шток відпускають, починає розправляти­ся пружина і за її рахунок сильфон, що призводить до засмоктуван­ня повітря усередину нього. Прилад обладнаний спеціальним при­строєм для точного визначення об'єму повітря, що засмоктується у сильфон, у вигляді пружинного стопора, розташованого на втулці, та двох заглибин на кожній з чотирьох граней штока, верхньої та ниж­ньої, нанесених у його борознах на різних віддалях. Відтягують сто­пор, вставляють шток у втулку і натискають на нього рукою до мак­симального стиснення сильфона. Потім відпускають спочатку сто­пор, а потім шток. Сильфон, розправляючись, витискає шток до мо­менту, поки стопор не ввійде у зачеплення з нижньою заглибиною у борозні штока (в цей момент чується клацання). Знову відтягують стопор, сильфон продовжує розправлятися до моменту, коли сто­пор увійде у зачеплений вже з верхньою заглибиною (знову чути клацання). Віддаль між заглибинами на штоці визначає ступінь роз­правлення сильфона і відповідно об'єм повітря, що засмоктується приладом. На кожній грані штока вигравірувані об'єми повітря у мілілітрах, що засмоктуються сильфоном, при відповідній віддалі між заглибинами. Прилад обладнаний трьома штоками, які розташо­вані у гніздах на панелі приладу.

Від сильфона на панель приладу виведений штуцер, до якого при­єднується гумова трубка. Гумову трубку сполучають з індикатор­ною трубкою. За наявності у повітрі речовин, що заважають визна­ченню досліджуваної речовини, перед індикаторною трубкою приєд­нують очищувальну (окислювальну, осушувальну або фільтруваль­ну) трубку.

На місці проведення аналізу продувають прилад досліджуваним повітрям. Потім фіксують шток стопором на рівні ніжньої заглиби­ни, приєднують розгерметизовану за 1-2 хв перед визначенням ін­дикаторну трубку і відводять стопор. Сильфон засмоктує досліджу­ване повітря через індикаторну трубку, поки кінець стопора не ввій-

де у верхню заглибину штока (до клацання) і ще упродовж 5-7 хв унаслідок від'ємного тиску, що виник у сильфоні. Індикаторну труб­ку вивільняють і, порівнюючи її зі стандартною шкалою, визначають концентрацію досліджуваної речовини в повітрі.

При визначенні концентрації індикаторну трубку прикладають до шкали таким чином, щоб початок забарвленої частини стовпця порошку збігся з ЇЇ нульовою поділкою. Проти поділки шкали, з якою збігається фронт забарвлення, зчитують відповідне значення концентрації з урахуванням об'єму протягненого повітря.

Розмитість межі між шарами порошку, що прореагували і не прореагували, не повинна перевищувати 2 мм. Відлік результату вимірювання проводять від середини розмитості. При розмитості межі, яка перевищує 2 мм, вимірювання необхідно повторити.

Для визначення в повітрі певних речовин використовують відпо­відні індикаторні порошки та стандартні шкали. Вимірювання кон­центрацій у кожній точці проводять не менше трьох разів поспіль з подальшим розрахунком середньоарифметичного значення. Для от­римання вірогідних і порівнюваних результатів, відповідно до вимог Держстандарту 12.1.014-79 "Повітря робочої зони. Методи вимірю­вань концентрацій шкідливих речовин індикаторними трубками", дослідження слід проводити при атмосферному тиску 680-780 мм рт.ст., відносній вологості 30-80%, температурі повітря 15-30°С.

Для аналізу складу повітря у шахтах і копальнях, а також на промислових підприємствах, зокрема, для визначення кисню, азоту, оксидів вуглецю, сірки, сірководню та аміаку застосовуються хімічні газовизначники ГХ-4, ГХ-5, ГХ-б, FX-NH₃, ГХ-СО, принцип роботи яких такий же, як і універсального газоаналізатора УГ-2.

Гігієнічна оцінка повітря виробничих приміщень здійснюється шляхом порівняння фактичних концентрацій хімічних речовин із гранично допустимими в повітрі робочої зони. Під гранично допу­стимою концентрацією шкідливих речовин у повітрі робочої зони розуміють таку концентрацію, яка при щоденній (крім вихідних днів) роботі упродовж 8 год або іншій тривалості, але не більше 41 год на тиждень, упродовж всього робочого стажу не призводить до захворювань або відхилень у стані здоров'я робітників, що виявля­ються сучасними методами досліджень в процесі роботи або у від­далені терміни життя теперішнього і наступного поколінь. ГДК де­яких хімічних речовин у повітрі виробничих приміщень наведені у табл. 109.

В разі одночасної присутності декількох шкідливих речовин у повітрі при їх комбінованій дії на організм можна спостерігати ефект сумації, синергізму, антагонізму або ізольовану дію (див. § 1.10). У зв'язку з тим що найбільш універсальним ефектом є сумаційний при одночасному вмісті в повітрі кількох шкідливих речовин од-носпрямованої дії, його гігієнічну оцінку здійснюють за формулою

де С,, Cj, ..., С — фактичні концентрації шкідливих речовин у по­вітрі; ГДК_Г ГДК,, ..., ГДК_п — граничнодопустимі концентрації шкід­ливих речовин. Отже, сума співвідношень фактичних концентрацій окремих речовин до їх ГДК не повинна перевищувати одиницю.

Якщо комбінований ефект декількох сполук не вивчений, оцінка проводиться за найбільш токсичним за класом небезпеки компо­нентом. При комбінованій дії монооксиду вуглецю і сірчистого ан­гідриду, сірководню і сірковуглецю оцінка повітряного середовища здійснюється за ГДК кожної речовини окремо (ізольована дія). За наявності шкідливих речовин з вираженими кумулятивними вла­стивостями при оцінці повітря враховують не лише їх ГДК, які за способом усереднення належать до максимально разових, але й се-редньозмінні ГДК.

Таблиця 109

Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі робочої зони (ДСТ 12.1.005-88)*

Р ечовини ГДК, Клас Агрегатний

мг.'м³ небезпеки стан**

О ксиди азоту (в перерахунку на NO₂) 5 II п

Сірчистий ангідрид 10 III п

Сірчаний ангідрид 1 III a

Аміак 20 IV п

Ацетон 200 IV п

Бенз(а)пірен 0,00015 І а

Бензин (у перерахунку на С) 100 IV п

Бензол 5* II п

Монооксид вуглецю 20 IV п

Вуглеводні аліфатичні С, — С_]0 300 IV п (в перерахунку на С)

Ксилол 50 III п

Марганець 0,3 II а

Озон 0,1- І п

Металева ртуть 0,01/0,005" І п

Свинець та його сполуки 0,01/0,007^х І а

Сірководень 10* II п

Сірковуглець 1 II п

Толуол" 50 III п

Хлор 1 II п

• Усього пронормовано близько 1500 речовин. ** п — пара або газ, а — аерозоль.

* небезпечні при надходженні через шкіру. ¹ середньозмінні значення ГДК.