Потужність зовнішньої роботи N (Вт) як показник важкості праці обчислюють за формулою N-A/T, де А — виконана робота, Дж; Т — час виконання роботи, с. Виконану роботу визначають за формулою

(„„ РН PL

де Р — маса вантажу, кг; Н — висота піднімання вантажу, м; L — віддаль переміщення вантажу по горизонталі, м; g — прискорення вільного падіння, м/с²; 9,8 — коефіцієнт переведення у Дж.

Статичне навантаження, яке характеризує важкість праці і пов'язане з підтриманням зусилля без переміщення вантажу, дорів­нює добутку величини зусилля (кг) на час утримання вантажу (с).

Оцінка робочої пози як показника важкості праці здійснюється при тривалому перебуванні у вимушеній позі, особливо якщо необ­хідно докласти значних фізичних зусиль. Вимушена поза призво­дить до погіршення кровообігу різних частин організму, їх живлен­ня і створює умови для виникнення низки локальних розладів, на-патологічних, зокрема, викривлення хребта, плоскостопості, по-

А Б

Мал. 69. Епюри робочих поз сидячи (А) і стоячи (Б).

слаблення м'язів черевної стінки або тазового дна, міалгій тощо. Ви­конання роботи у вимушеній позі на непристосованому верстаті або робочих меблях, що не відповідають розмірам тіла і кінцівок, спри­чиняє зайві енерговитрати і передчасний розвиток утоми.

Для характеристики робочої пози найчастіше застосовують фо-тогоніометричний метод її оцінки за фотознімком робітника в пев­ній позі у профіль. На кальці, накладеній на фотознімок, позначають наступні точки (мал. 69): зовнішній слуховий отвір (а), великий горбок (б) і зовнішній виросток (в) плечової кістки, шилоподібний відросток ліктьової кістки (г), п'ястково-фалангове зчленування третього пальця кисті (д), великий вертлюг (є) і зовнішній виросток (є) стегнової кістки, кісточку малогомілкової кістки (ж), ділянку суглоба другого і третього пальця стопи (з), п'ятковий горб (и). Сполучивши ці точки попарно в певному порядку, одержують про­екції окремих ділянок тіла: шиї (а~б), плеча (6-е), передпліччя (в-г), кисті (г-д), тулуба (6-е), стегна (є~є), гомілки (є~ж), стопи (з-и). Схематичне зображення робочої пози у вигляді окремих діля­нок називають епюром пози.

Для нанесення кутів відхилення шиї, плеча, тулуба від вертикалі через точку б (плечовий суглоб) проводять лінію, паралельну будь-якій вертикальній лінії на фотознімку (віконна рама, двері). Кути вимірюють транспортиром.

Одержані кутові розміри порівнюють з оптимальними (табл. 89) і роблять висновок про раціональність робочої пози.

Таблиця 89 Гоніометричні показники

№ кута (за мал. 69)

Назва кутів (суглобів)

Оптимальні межі коливань (у градусах) у позі

1	Променезап'ястковий	170-190	170-190
2	Ліктьовий	80-110	80-100
3	Кульшовий	85-100	165-180
4 '	Колінний	95-120	180
5	Гомілковостопний	85-95	90-100
6	Відхилення шиї від вертикалі	10-25	10-25
7	Відхилення плеча від вертикалі	15-35	0-15
8	Відхилення тулуба від вертикалі	15-25	0-15

Раціональною (вільною) вважається така робоча поза, яка супрово­диться мінімальним напруженням м'язів, що підтримують тіло або кінцівки, і запобігає розвитку передчасної втоми. Основними факто­рами, що визначають вибір пози, є величина робочих зусиль, необхід­ний ступінь точності рухів, характер виконуваної праці. Поза стоячи є найменш втомливою при вертикальному положенні тіла або невели­кому (до 15°) нахилі вперед. При виконанні роботи сидячи статичне навантаження менше, але при цьому розмах рухів має бути невели­ким, а зусилля, необхідне для виконання виробничого завдання, не' повинно перевищувати 5 кг. Якщо зусилля досягають 10 кг, доцільно

пропонувати позу сидячи — стоячи, а при більших зусиллях — стоячи. Раціоналізації робочої пози сприяє також удосконалення елементів робочого місця.

Кількість рухів, здійснюваних робітником, пересування його у просторі, які характеризують важкість праці, тривалість зосередження уваги, щільність сигналів, що надходять, показники монотонності праці як ознаки її напруженості, тривалість впливу факторів ви­робничого середовища як характеристику умов праці досліджують за допомогою методу хронометражу.

Хронометраж, тобто запис тривалості й послідовності виконання окремих операцій упродовж робочого дня, дає змогу оцінити спів­відношення часу, що затрачається на виконання основних і допо­міжних операцій, тривалість мікропауз, простоїв, завантаженість ро­бочого дня, а також виявити погодинну продуктивність праці та закономірності змін працездатності, оцінити раціональність режи­му, темпу і ритму праці. Наприклад, збільшення тривалості вико­нання певної операції свідчить про гальмування робочих дій, появу зайвих рухів, виникнення втоми.

Звичайно використовують два методи хронометражу: вибірко­вий і "фотографію" робочого дня (грубу чи детальну). Вибірковий хронометраж передбачає визначення тривалості окремих елементів та операцій або впливу фактора довкілля за короткий проміжок часу з повторним (5-8 разів) спостереженням упродовж робочого дня. Груба "фотографія" робочого дня дає змогу визначити співвід­ношення тривалості праці та простоїв упродовж зміни, детальна — тривалість усіх операцій від початку і до кінця зміни.

Хронометраж здійснюють за допомогою секундоміра. Облік прово­дять за поточним часом (не зупиняючи стрілку секундоміра, а лише зазначаючи час завершення кожної операції або ж час впливу окре­мих факторів довкілля). Тривалість хронометрованих процесів об­числюють за різницею в часі між завершенням послідовних етапів.

Хронометражу повинно передувати ознайомлення з процесом пра­ці, характером операцій або елементів, що підлягають обліку, особ­ливостями умов праці. Опісля складають приблизну схему послі­довності впливу факторів довкілля. Для одержання правдивої схе­ми спостережень слід правильно поділити процес праці на окремі операції.

До гігієнічної класифікації праці наказом МОЗ України від 31.12.1997 р. №382 внесено зміни, згідно з якими розрізняють чоти­ри класи умов праці (І — оптимальні, II — допустимі, НІ — шкідливі, IV — небезпечні) та чотири ступені шкідливих умов (І — функціо­нальні зміни, які виходять за межі фізіологічних коливань і зумов­люють зростання захворюваності, II — стійкі функціональні пору­шення, які призводять до підвищення загальної захворюваності та появи окремих ознак професійної патології, НІ — розвиток почат­кових стадій професійних захворювань, IV — розвиток виражених форм професійних захворювань і значне зростання хронічної пато­логії).

Глава12

Д ОСЛІДЖЕННЯ ФІЗИЧНИХ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЧОГО СЕРЕДОВИЩА

1 2.1. Виробничий мікроклімат

Мікроклімат виробничих приміщень — це метеорологічні умо­ви в робочій зоні, які визначаються діючими на організм людини поєднаннями температури, вологості та швидкості руху повітря, а також температури оточуючих поверхонь і теплового опромінення. Під робочою зоною розуміють простір, обмежений захисними кон­струкціями, заввишки до 2 м над рівнем підлоги або площадки, на яких розташовані місця постійного (понад 50 % робочого часу або понад 2 год безперервно) або непостійного перебування працюючих.

Параметри мікроклімату вимірюють у холодну (середньодобо­ва температура зовнішнього повітря +10°С й нижче) і теплу (серед­ньодобова температура вище +10°С) пори року упродовж дня на початку, в середині та наприкінці робочої зміни. При коливаннях мікрокліматичних умов, зумовлених технологічними або іншими причинами, вимірювання необхідно проводити також при найбіль­ших і найменших термічних навантаженнях на працівників. Темпе­ратуру, відносну вологість та швидкість руху повітря вимірюють на висоті 1,0 м від підлоги або робочої площадки при роботах, які виконують сидячи, і на висоті 1,5 м — при роботах, які виконують стоячи. Вимірювання проводять одноразово на постійних та непо­стійних робочих місцях при їх мінімальній і максимальній віддале­ності від джерел локального тепловиділення, охолодження або во-логовиділення. При відсутності цих джерел у приміщеннях з вели­кою щільністю робочих місць мікрокліматичні параметри вимірю­ють на чотирьох рівномірно розташованих дільницях при площі приміщення до 100 м², восьми при площі 101-400 м², а в приміщен­нях площею понад 400 м² кількість одиниць визначається віддаллю між ними, яка не повинна перевищувати 10 м. Для визначення різ­ниці температури повітря та швидкості його руху по вертикалі ро­бочої зони слід проводити вибіркові вимірювання на висоті 0,1, 1,0 і 1,7 м від підлоги або робочої площадки. Інтенсивність теплового опромінювання визначають у напрямку максимуму теплового ви­промінювання від кожного з джерел на висоті 0,5, 1,0 і 1,5 м від підлоги або робочої площадки.

Температуру та відносну вологість повітря вимірюють прилада­ми, дія яких грунтується на психрометричному принципі (аспіра-ційний психрометр та ін.). При відсутності джерел променистого тепла температуру та відносну вологість можна оцінювати добови-

ми та тижневими термографами і гігрографами за умови порів­няння їх показів із показами аспіраційного психрометра. Швидкість руху повітря вимірюється анемометрами ротаційного типу (криль­часті анемометри), а також електроанемометрами, циліндричними і кульовими кататермометрами у випадку малих значень швидкості (менше 0,3 м/с) при наявності різноспрямованих потоків. Теплове опромінювання, температуру оточуючих поверхонь вимірюють при­ладами, влаштованими за принципом термоелектричного ефекту (ак­тинометри, електротермометри та ін.).

Оптимальні й допустимі показники мікроклімату в робочій зоні виробничих приміщень повинні відповідати вимогам "Санітарних норм мікроклімату виробничих приміщень" № 4088-86, поданих у табл. 90. Під оптимальними мікрокліматичними умовами розумі­ють поєднання параметрів мікроклімату, які при тривалому і систе­матичному впливі на людину забезпечують збереження нормально­го теплового стану організму без напруження механізмів терморе­гуляції. Допустимі мікрокліматичні умови можуть зумовлювати такі зміни теплового стану організму, які минають і швидко нормалізу­ються, супроводжуючись напруженням механізмів терморегуляції, що не виходить за межі фізіологічних пристосувальних можливо­стей. Допустимі значення встановлюють у тих випадках, коли з тех­нологічних, технічних та економічних причин немає змоги забезпе­чити оптимальні норми.

При забезпеченні оптимальних показників мікроклімату темпе­ратура оточуючих поверхонь не повинна виходити більш ніж на 2°С за межі оптимальних температур повітря. Інакше робочі місця мають бути віддалені від них на відстань не менше 1 м. Перепади температури повітря по висоті й горизонталі робочої зони не по­винні виходити за межі оптимальних температур.

При забезпеченні допустимих показників мікроклімату темпе­ратура оточуючих поверхонь не повинна виходити за межі допусти­мих значень температури повітря. Перепади температури повітря по висоті робочої зони допускаються до 3°С по горизонталі, а також упродовж зміни — до 4-6°С, причому абсолютні значення темпера­тури повітря не повинні виходити за межі допустимих показників.

Інтенсивність теплового опромінювання працівників не повинна перевищувати 35 Вт/м² при опромінюванні 50% і більше поверхні тіла, 70 Вт/м² при величині опромінюваної поверхні від 25 до 50% і 100 Вт/м² — при опромінюванні не більше 25 % поверхні тіла. Інтенсивність теплового опромінювання від відкритих джерел (на­грітий метал, скло, відкрите полум'я) не повинна перевищувати 140 Вт/м² при опромінюванні не більше 25% поверхні тіла й обов'яз­ковому використанні засобів індивідуального захисту