Формування особистості дошкільника

Суспільство є інститутом, який завжди продукує об­раз особистості, процес розвитку якої спрямований на осягнення соціуму, його предметів і відношень, історично вироблених форм і способів спілкування з природою і норм людських взаємин. Однак дитина самореалізується, коли стає особистістю, носієм соціально-людської діяльності у результаті її здійснення.

У дошкільні роки формуються психологічні механізми особистості, нові психологічні якості і форми поведінки, Я-концепція, система якостей, які забезпечують психоло­гічну готовність дитини до школи, закладаються основи морального розвитку.

6.1. Умови розвитку особистості дитини дошкільного віку

Особистість людини є складним утворенням, процес розвитку, становлення і формування якого залежить від багатьох чинників: біологічних, природного і соціального середовища, виховання і навчання, власної активності ди­тини.

Із немовлячого віку людина розвивається як істота со­ціальна. Джерелом і умовою цього розвитку є суспільне се­редовище. З допомогою людей, через людей вона весь час взаємодіє з навколишньою дійсністю. Взаємодія дитини із середовищем, передусім із соціальним оточенням, мікро-середовищем, засвоєння культури людства відіграють важливу роль у її психічному розвитку, становленні її як особистості.

Особистість — людина, яка досягла певного рівня психічного роз­витку, у якої склалися власні погляди на оточення, певний рівень саморозуміння, набули структури психічні процеси і властивості.

Вона виникає у результаті культурного і соціального розвитку.

У дошкільному віці формуються психологічні якості і механізми особистості, налагоджуються зв'язки, відноси­ни, які становлять ядро особистості. У цей період форму­ється стійкий внутрішній світ, форми поведінки, які да­ють підстави вважати дитину особистістю.

Вплив дорослих

на розвиток особистості дошкільника

Умови розвитку дошкільника суттєво відрізняються від умов попереднього вікового етапу. Значно підвищуються вимоги дорослих до його поведінки. Центральною вимогою є дотримання обов'язкових для всіх правил поведінки, норм суспільної моралі. Нові можливості пізнання світу сприя­ють засвоєнню форм взаємин, які існують між дорослими. Дитина включається у спільну діяльність з однолітками, вчиться узгоджувати з ними свої дії, рахуватися з їхніми ін­тересами і думками. Весь час змінюється й ускладнюється її діяльність, що висуває нові вимоги до сприймання, мислен­ня, пам'яті, вміння організовувати свою поведінку. Усе це поступово формує особистість дитини, а кожне особистісне надбання змінює, розширює можливості для виховання. Умови розвитку і сам розвиток особистості взаємопов'язані.

Розвиток особистості дитини охоплює такі якісні зміни:

1) розуміння дитиною навколишнього світу, усвідом­лення свого місця в ньому, що породжує нові мотиви пове­дінки, під впливом яких вона здійснює свої вчинки;

2) розвиток почуттів і волі, що забезпечують дієвість мотивів, стійкість поведінки, її незалежність від зовніш­ніх обставин.

Основний вплив дорослих на розвиток особистості ди­тини полягає в організації засвоєння нею моральних норм, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Найсильні-ше на дитину впливає поведінка близьких їй людей. Вона наслідує їх, переймає їхні манери, запозичує в них спосіб оцінювання людей, подій, речей. Однак цей вплив не обме­жується близькими людьми. Дитина дошкільного віку знайомиться з життям дорослих людей, спостерігаючи за тим, як вони працюють, слухаючи розповіді, казки, перег­лядаючи фільми тощо. Для неї зразковою є поведінка лю­дей, яких поважають, про кого схвально говорять, автори­тетних однолітків, персонажів казок, мультфільмів та ін. Вирішальними в освоєнні зразків поведінки є оцінки, які дають дорослим, дітям, персонажам казок, фільмів, розпо­відей люди, думка яких для дитини найавторитетніша.

Дорослі відіграють провідну роль у розвитку особистос­ті дитини, навчають дитину правил поведінки, які органі­зовують її у повсякденних справах, налаштовують на пози­тивні вчинки. Пред'являючи вимоги, оцінюючи вчинки, вони вимагають від дітей виконання правил. Поступово ма­люки починають самостійно оцінювати свої вчинки на ос­нові власних уявлень про те, якої поведінки чекають від них дорослі і ровесники.

У молодшому дошкільному віці діти засвоюють прави­ла, що стосуються культурно-гігієнічних навичок, дотри­мання режиму, поводження з іграшками. Підкоряючись вимогам дорослих, вони й самі намагаються оволодіти ци­ми правилами. Нерідко в дошкільному закладі діти зверта­ються до вихователя з приводу порушення правил поведін­ки їхніми однолітками. Ці заяви найчастіше є своєрідним проханням підтвердити правило і його обов'язковість для всіх. Іноді вони є спробою відкрити нове, невідоме правило. У такій ситуації діти запитують, чи можна так робити.

У середньому й особливо старшому дошкільному віці надто важливим є засвоєння правил взаємин з іншими дітьми, оскільки ускладнення діяльності дітей породжує необхідність врахування прав, інтересів товаришів. Дітям нелегко опановувати такі правила, вони часто застосову­ють їх формально, не розуміючи суті й особливостей кон­кретного випадку. Оволодіння ними відбувається на осно­ві досвіду.

Найближчим соціальним оточенням дитини є, як пра­вило, сім'я. Тривалий час вона найвідчутніше впливає на формування особистості підростаючої людини. Особлива значущість сімейного мікросередовища пояснюється від-

носною самостійністю дитини, залежністю життя і благо­получчя від піклування і допомоги дорослих людей, що її виховують. Такі впливи, як схвалення і несхвалення бать­ків, є регулятором і стимулом психічного розвитку дити­ни. Від їх характеру залежить формування деяких власти­востей дитини та її поведінки.

Виховання з використанням суворих, але суперечли­вих вимог і заборон, як стверджують психіатри, зумовлює у дітей неврози, нав'язливі стани і психостенію. Негатив­но впливають на їхню самооцінку і досягнення, породжу­ють невпевненість у власних силах намагання дорослих ізолювати дитину від однолітків, позбавлення її елемен­тарної самостійності, докучливі повчання і моралізування (з метою привчання до доброго, позитивного), образи, при­ниження, висміювання і фізичні покарання за помилки і невдачі, навіювання дитині її слабкості і неповноцінності.

У кожній сім'ї між дитиною і батьками, попри певні спільні ознаки, складаються особливі індивідуальні сто­сунки. Залежно від використання батьками методів впли­ву їх стосунки з дітьми кваліфікують як демократичні й авторитарні.

За демократичної форми сімейного впливу дорослі на­магаються на рівних контактувати з дитиною, довіряють їй, поважають думку, роз'яснюють прийняті у сім'ї прави­ла, змістовно відповідають на дитячі питання тощо.

Використання багатьох обмежень відносно дітей перед­бачає авторитарна форма сімейного впливу. Батьки-дик-татори дбають про непохитність власного авторитету, не ухильне підкорення дітей їх волі, до мінімуму зводять спілкування з метою пояснення правил поведінки тощо.

Діти з демократичних сімей частіше виявляють схилі, ність і прагнення до творчості, ініціативність, лідерські якості, нонконформізм (неприйняття пристосовництва), адекватну емоційність у соціальних взаєминах.

Психологічний клімат у сім'ї, який відображається на характері спілкування з дітьми, рівні інтересу до них, їх ніх проблем, піклуванні та увазі до них, є суттєвим чин ником формування морального обличчя дитини. Чим мсм ше ласки, піклування і тепла одержує дитина, тим повіль ніше формується як особистість, тим більше схильна до пасивності й апатичності, тим вища ймовірність форму вання у неї слабкого характеру. Дружні стосунки, тепла сімейна атмосфера, в якій росте дитина, сприяють форм у ванню почуття особистої захищеності, впевненості В собі, оптимізму.

На формування особистості дошкільника впливає і склад сім'ї. Дитина, у вихованні якої, крім батьків, беруть участь бабусі і дідусі, більше здатна до співчуття, добро­зичливіша, однак менш самостійна і наполеглива, їй бра­кує організаторських здібностей.

Вплив родичів на розвиток дитини залежить від того, як вона ставиться до них, оцінює їх. Прихильність дитини до рідних виражається у бажанні бути поруч (особливо, ко­ли дитина хворіє або переживає страхи, налякана), грати­ся з ними, зробити їм приємний подарунок, у співпережи­ванні радощам і смуткам батьків. Ці почуття діти реалізо­вують і у малюнках, висловлюваннях.

Особлива роль у сімейному мікросередовищі дитини належить матері, оскільки їй віддають перевагу діти всіх вікових груп. Важливе значення мають також стосунки з батьком, братом, сестрою, дідусем і бабусею, нерідко — з далекими родичами.

Роль однолітків у розвитку особистості дитини

Симпатія до дітей, що з'являється у ранньому віці, з ча­сом стає потребою у спілкуванні з ними. Розвивається ця потреба на основі спільної гри, виконання трудових дору­чень тощо. Для 4—5-річних дітей відчутним покаранням є позбавлення їх можливості спілкуватися з ровесниками.

Дитина, яка постійно перебуває серед однолітків, має з ними різноманітні стосунки, набуває перших навичок по­ведінки у колективі, встановлює рівноправні і рівноцінні взаємини, набуває досвіду співжиття і співдіяльності. Са­ме серед однолітків дитина формується як суспільна істо­та. За таких обставин вона діє, реалізовує себе «як суб'єкт, особа, що живе своїм життям, як член маленького сус­пільства з його інтересами, вимогами, зв'язками» (О. Усо­ва). На думку Я. Коломінського, дошкільна група є гене­тично раннім ступенем соціальної організації людей, який змінюється потім шкільним колективом.

У спілкуванні з однолітками дитина постійно опиня­ється перед необхідністю реалізовувати на практиці норми поведінки щодо інших людей, застосовувати їх до різнома­нітних ситуацій. У спільній діяльності дітей безперервно ниникає необхідність узгодження дій, вияву доброзичли-пого ставлення до однолітків, уміння відмовитися від осо­бистих бажань заради досягнення спільної мети. У цих си­туаціях діти не завжди знаходять потрібні способи пове-

дінки. Часто між ними виникають конфлікти, коли кожен відстоює своє право, не беручи до уваги права однолітків. Втручаючись у конфлікти, вирішуючи їх, вихователь учить дітей усвідомленому виконанню норм поведінки.

Спілкування і спільна діяльність вправляють дітей у правильних вчинках, необхідних, щоб дитина знала нор­ми поведінки і керувалася ними.

Вплив дитячого оточення на розвиток особистості дітей, засвоєння ними норм поведінки забезпечує також колек­тивна думка. У групі 3-річних дітей її ще немає, думка од­нієї дитини не впливає на думку іншої. Однак у 4—5 років діти починають прислухатися до думок однолітків, підко­ряються думці більшості, навіть якщо вона суперечить їх­нім враженням і знанням, тобто виявляють конформність.

Конформність (лат. conformis — подібний) — тенденція людини змінювати свою поведінку під впливом інших людей, пристосову­вати Ті до їхніх вимог.

Яскравим прикладом вияву схильності до конформнос-ті є дослід, під час якого спеціально підготовлені діти ска­зали про чорну і білу пірамідки, що вони обидві білі. Дити­на, яка не брала участі у змові, вислухавши думку одноліт­ків, на питання про колір пірамідки також відповіла, що вони білі.

У 6-річних дітей конформність суттєво знижується. За­галом у дошкільному періоді конформність є перехідним етапом в оволодінні вмінням узгоджувати свої думки. Од­нак у деяких дітей вона закріплюється і може стати нега­тивною властивістю особистості.

Кожна дитина займає у групі дошкільного закладу пев­не становище, яке виявляється у ставленні до неї одноліт­ків. Як правило, двоє-троє дітей користуються найбіль­шою популярністю: з ними хочуть дружити, сидіти поряд на заняттях, їх наслідують, охоче виконують їхні прохан­ня. Майже у кожній групі є діти, з якими мало спілкують­ся, не діляться іграшками, яких не залучають до ігор. Решта дітей позиціонуються між цими полюсами. Рівень популярності дитини залежить від її знань, розумового розвитку, особливостей поведінки, уміння встановлювати контакти, зовнішності, фізичної сили і витривалості тощо.

Особливою популярністю користуються товариські, дружелюбні, веселі, емоційно і розумово розвинені діти, які вміють придумувати та організовувати ігри, мають певні художні здібності, активні на заняттях, достатньо самостійні у своїх діях, мають привабливу зовнішність.

Найменш популярні — невпевнені у собі, нетовариські або занадто комунікабельні, надокучливі, озлоблені діти. Зде­більшого вони відстають від своїх однолітків у розвитку, безініціативні, іноді мають погану вимову (дизлексія), ва­ди зовнішності. Вихователь не повинен залишати таких ді­тей без уваги. Його завдання — виявити і розвинути в них позитивні якості, виробити адекватну самооцінку, рівень домагань, підвищити статус у системі особистісних стосун­ків. Усе це потребує педагогічного такту, мудрості, перег­ляду свого ставлення до таких дітей, особистої мотивації і зусиль у співпраці.

Вихователь повинен врівноважено ставитись до авто­ритетних серед однолітків дітей, щоб роль лідера не розви­нула у них зазнайства, зарозумілості, схильності прини­жувати інших. Вихователь повинен знати, завдяки яким якостям діти здобули лідерство, на чому ґрунтується їхній авторитет. Оскільки не завжди моральність і ціннісні орі­єнтації таких дітей відповідають віковим завданням. Іноді в позиції лідера може опинитися дитина, схильна нав'язу­вати свою волю іншим, не зважаючи на інтереси і права решти дітей. Такі лідери часто мають необмежений вплив на однолітків.

У дошкільному віці у дітей виникають складні і різно­манітні стосунки з однолітками, які значною мірою впли­вають на становлення їхньої особистості. Виявити характер особистісних стосунків дітей у групі вихователю дає змогу спостережливість, використання спеціальних методів соці­ально-педагогічних та психологічних досліджень (бесіда, соціометричний метод, вибір у дії, метод одномоментних зрізів та ін.). Вивчення цих стосунків є передумовою ціле­спрямованого формування їх з метою створення для кожної дитини сприятливого емоційного клімату в групі.

Психологічні основи

статевого виховання дошкільників

Основним джерелом інформації дитини про себе є ото­чуючі люди, які також допомагають їй усвідомити стате­ву належність. Наприкінці раннього дитинства відбува­ється ідентифікація дитиною себе зі статтю. Однак вона ще не знає, яким змістом наповнені слова «хлопчик» і «дівчинка».

Дорослі свідомо або несвідомо допомагають дитині опа­нувати її статеву роль відповідно до загальноприйнятих

стереотипів, прищеплюючи зразки статево-рольової пові' дінки хлопчика чи дівчинки. Хлопчикам дозволяють більше проявів агресивності, заохочують активність, іні ціативність, витримку («Не плач. Ти не дівчинка. Ти чоловік!»); від дівчаток чекають ніжності, чуйності й емо ційності («Не бийся, не лазь по огорожі і деревах. Ти -дівчинка!»). Орієнтація дитини на статеву роль відбуваєті. ся здебільшого в сім'ї.

Стереотипи чоловічої і жіночої поведінки дитина засво ює через безпосереднє спостереження за поведінкою чоло віків і жінок, а також через твори мистецтва. До 3-х років малюк зауважує зовнішні відмінності чоловіків і жінок у манері поведінки, в одязі. Часто індивідуальні особливості поведінки чи зовнішності людини він сприймає як ознаки певної статі. Після 3-х років діти розуміють, що стать не змінюється з часом, зі зміною одягу, зачіски, роду занять тощо. Дитина наслідує не лише форми поведінки дорослих своєї статі, а й шкідливі звички, які іноді починає вносити у сюжети ігор.

У дошкільному віці зароджуються і розвиваються від­мінності у спрямованості спілкування хлопчиків і дівча ток, доброзичливість до дітей своєї статі: хлопчик частіша обирає хлопчиків, а дівчатка — дівчаток. Розвивається ус відомлення себе як хлопчика або як дівчинки. Граючись, діти часто групуються за ознакою статі. В іграх проявля ється емоційність дитини, відпрацьовуються варіанти чо­ловічої і жіночої ролі форм поведінки. У рольовій грі хлоп чик, наслідуючи чоловіків, обирає роль шофера, космо навта, моряка; дівчинка — лікаря, вихователя, перукаря. Дівчатка швидше і легше пристосовуються до нової ситуа ції, ніж хлопчики.

Інтереси хлопчиків зосереджені на техніці, іграх-зма-ганнях, у яких можна реалізувати своє прагнення до перс моги, лідерства. Вони визнають лідерами сильних, сміли вих та ініціативних однолітків. Водночас дівчатка над а ють перевагу міжособистісним стосункам з веселими, поступливими ровесницями з м'якою вдачею.

Статева належність дітей також проявляється у виборі іграшок, який відображає розрізнення дитиною специфіки чоловічої і жіночої діяльності: уже на 4-му році життя хлоп­чики вибирають для ігор машини, кубики, інструменти; діи чатка — ляльки, посуд. У хлопчиків спостерігається біль ший розвиток технічних навичок, у дівчаток — побутових.

До кінця дошкільного віку діти усвідомлюють незво ротність статевої належності і починають відповідно буду

Вати свою поведінку. У них виникають своєрідні індивіду­алізовані ставлення до деяких ровесників іншої статі. На­приклад, хлопчик може відчувати радість, хвилювання, побачивши дівчинку. Дорослі повинні уважно ставитись до почуттів дитини, недозволяючи собі іронії або поблаж­ливої зарозумілості. Водночас не слід і заохочувати дитячу закоханість, краще переключити увагу дитини на інші сфери, які можуть зацікавити її. Пізнавальний інтерес до повсякденного життя людей і міжособистісних стосунків чоловіків і жінок відображається у дитячих розмовах про любов, одруження і народження дітей.

Усвідомлення статевої належності виникає в дитини у зв'язку з її загальними пізнавальними інтересами, коли нона починає цікавитися будовою власного тіла та інших людей. Воно включається у структуру образу Я. Дитина, чуючи від дорослих: »ти — хлопчик» або «ти — дівчинка», переосмислює ці найменування у зв'язку зі своїми стате­вими особливостями. її безпосередньо цікавить власне ті­ло, статеві органи, вона ніяковіє при оголенні перед інши­ми людьми. У результаті виховного впливу у неї з'являєть­ся почуття ніяковості, сором'язливості.

Здебільшого сучасні діти рано розрізняють ознаки тіла хлопчика і дівчинки, засвоюють ставлення дорослих до оголеного тіла. Батьки, які ніяковіють під час перевдяган­ня у присутності дитини, передають їй своє почуття ніяко-пості, і навпаки — природна поведінка формує спокійне сприйняття оголеного тіла. Деяких дітей збуджує вид ого­лених батьків, вони проявляють спрямований інтерес до нього. Інтерес до статевих органів також може виявлятися у малюнках, де діти зображують їх.

Однак багато дітей дошкільного віку не знають про фі­зичні відмінності людей, не бачать їх, не сприймають від­мінностей статі, дивлячись на оголену натуру, навіть коли (м пропонують уважно роздивитися її, щоб правильно зоб­разити. Деякі діти, вперше побачивши оголених ляльок, підразу звертають увагу на відмінності в їхньому фізично­му вигляді. Одні з них спокійно сприймають це, інші, со­ромлячись, опускають очі. Чим старші діти, тим сильніше нони переживають почуття сорому внаслідок споглядання оголених ляльок (відвертаються, закривають очі руками, Не хочуть малювати запропоновану їм натуру).

Процес статевої самоідентифікації дитини представни­ки наукових шкіл пояснюють по-різному. У тлумаченні ці-ЄЇ проблеми домінують такі теорії:

а) теорія ідентифікації. її представники основними пнажають психологічні механізми цього процесу, під-

креслюють роль емоцій і наслідування, стверджуючи, що дитина несвідомо імітує поведінку представник] н своєї статі;

б) теорія статевої типізації. Ця теорія ґрунтується на концепції соціального научіння, пояснює статеву іденти фікацію дією підкріплення: батьки та інші люди заохочу ють маскулінну поведінку у хлопчиків; дівчатка отриму ють позитивне підкріплення (ремінної поведінки. Спочат ку дитина вчиться розрізняти диференційовані за статтю зразки поведінки, потім узагальнює цей досвід, перено сить на нові ситуації, набуваючи вміння виконувати про вила поведінки відповідно до своєї статі;

в) теорія самокатегоризації. Вона зосереджена на піз навальних (когнітивних) аспектах цього процесу: дитина спочатку засвоює статеву ідентичність, визначаючи себе як хлопчика або дівчинку, а потім намагається поводити ся відповідно до статевої належності.

На етапі раннього дитинства відбувається первинна ідентифікація, починає вибудовуватися статева самоіден тичність.

Статева самоідентичність (середньолат. identicus — той самий) -усвідомлення своєї належності до статі.

Культура статевої поведінки є результатом впливу сте­реотипів у сім'ї і найближчому оточенні дитини. За гра­мотного впливу дорослих у дитини формуватиметься адек ватне ставлення до статевих відмінностей і ролей, стосун ків між чоловіком і жінкою тощо. Дитина може ставити батькам і вихователям запитання про відмінності статей, походження дітей тощо.

Така природна допитливість повинна задовольнятися дорослими, які серйозно поставляться до запитань дітей, дотримуватимуться такту, враховуватимуть вік і психоло гічні особливості кожної дитини. Також ці питання діти обговорюють між собою.

Вихователь повинен знати позицію батьків щодо пи­тань статевого виховання дітей і працювати насамперед з ними з метою подолання певних упереджень щодо цього.

Статеве виховання — засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки.

Роль дорослого у формуванні психологічних оснои статевого виховання дошкільників надзвичайно важли ва. Оскільки від правильності побудови виховного продс су залежить статева самоідентифікація, засвоєння ролсіі

чоловіка чи жінки, адекватне ставлення до статевих від­мінностей. Провідне значення при цьому має сім'я і най­ближче оточення дитини, які виробляють стереотипи її поведінки.

Діяльність і розвиток особистості дошкільника

Дорослі й однолітки впливають на дитину у процесі ді­яльності, у якій вона має різні стосунки, випробовує свої можливості і вміння, оцінює себе, розвивається як особис­тість, набуває навичок взаємодії.

Найважливіше значення для розвитку особистості ди­тини має гра. Виконуючи роль дорослих, відтворюючи їх­ню діяльність і взаємини, діти знайомляться з доступними для них правилами і мотивами поведінки, якими керують­ся дорослі в трудовій і громадській діяльності, спілкуван­ні між собою. Наприклад, виконуючи роль лікаря, дитина намагається відтворити його турботливість і уважність до хворого тощо.

Гра захоплює дітей, примушує їх переживати почуття інших персонажів: співчувати хворим, симпатизувати ді­тям, поважати старших тощо. Інтерес до гри, бажання зіграти певну роль спонукає дітей виконувати неприваб­ливі дії. Вона є способом входження у реальне життя до­рослих. Будь-яке втручання дорослого в гру дитини поз­бавляє її творчої сили, тому дорослим слід допомогти дити­ні створити умови для гри.

Дії і взаємини, які діти розігрують відповідно до ролей, допомагають їм краще зрозуміти мотиви поведінки, вчин­ки і почуття дорослих, але ще не забезпечують їх засвоєн­ня. У процесі взаємин, що розгортаються з приводу гри, під час обговорення її змісту, розподілу ролей, ігрового ма­теріалу тощо діти вчаться враховувати інтереси товариша, співчувати йому, поступатися своїми інтересами, працю-нати заради спільної справи. Часто між ними виникають конфлікти з приводу організації і проведення гри, спричи­нені невмінням узгоджувати свої плани і дії. У таких ви­падках їм повинен допомагати вихователь.

Складність гри, кількість її учасників і узгодженість між їхніми діями формують вимоги до поведінки дітей, їх­ніх взаємин. Тому з ускладненням ігор підвищується і їх значення у розвитку особистості дітей.

У більшості ігор ролі дітей нерівноцінні, серед них є го­ловні (вихователь, лікарь, продавець) і другорядні (няня,

дитина, медсестра, покупець). Головні ролі привабливіші для дитини, тому, граючись із ляльками, вона обов'язково виконує головну роль. У кожній групі є діти, які придуму­ють і організовують ігри, розподіляють ролі, підказують іншим потрібні дії. Вони, як правило, виконують головні ролі, хоч можуть і поступитися ними на користь інших ді­тей. Від них залежить і специфіка взаємин між усіма діть ми у грі. Визнання їх однолітками не викликає жодних сумнівів щодо їхніх слів, дій і не створює конфліктних си туацій. Іноді можливі прояви незгоди, боротьба за лідере тво, з'ясування стосунків з допомогою сили.

Сила і зміст позитивного впливу гри на розвиток осо бистості дітей залежать від вихователя, який за необхід ності має підказати дітям її зміст, простежити розподіл ро лей, узгодженість дій. При цьому важливо, щоб діти пос тупово переходили до ігор, які потребують тісної взаємодії учасників, уміння враховувати думки один одного. Особ ливої уваги вихователя потребують лідери дитячих ігор, використання доцільних способів регулювання їхньої по ведінки щодо інших дітей.

У продуктивних видах діяльності, під час виконанню трудових і навчальних завдань формується спрямованість дитини на отримання результату, схваленого дорослими й однолітками. Цим результатом можуть бути малюнок, конструкція, прибране приміщення, скопана грядка, розв'язання арифметичної задачі тощо.

Необхідність досягнення результату привчає дитину планувати свої дії, керувати ними, розвиває її волю, вміл ня контролювати свою поведінку. На основі результату ді яльності дитина порівнює свої вміння і старання з уміння ми і стараннями ровесників. Спочатку таке порівняння ви користовують дорослі, пізніше, оволодіваючи навичками самооцінки, усвідомлення власних якостей і досягнень, його виконує дитина.

У дошкільників формуються нові мотиви поведінки: виконання, наприклад, навчальних завдань сприяє рол витку пізнавальних мотивів (допитливість, прагнення піл нати нове, інтереси до різних галузей діяльності тощо), що створюють умови для розвитку їх загальних і спеціальних здібностей.

Спрямованість на результат діяльності розвиває праце любність дитини, без якої неможливо досягти успіху Прагнення до визнання спонукає її до нових досягнень, формує внутрішню налаштованість на певний вид діям і. ності.