2. Вивчення кредитоспроможності, фінансового стану клі­єнта та оцінка ризику за позичкою.

Аналіз кредитоспроможності, фінансового стану клієнта й оцінка ризику за позичкою базуються на використанні таких джерел інформації:

• матеріали, отримані безпосередньо від клієнта;

• матеріали про клієнта, які знаходяться в архівах і базах да­них банку (якщо клієнт має кредитну «історію«);

• необхідні відомості можуть бути отримані від зовнішнього оточення клієнта (постачальники, кредитори, покупці продукції, обслуговуючі банки, податкова служба та ін.);

• звіти та інші матеріали державних і приватних установ (га­лузеві аналітичні дослідження, статистична інформація, довідни­ки з інвестицій та ін.).

Основним джерелом інформації для аналізу фінансового стану потенційного позичальника є його бухгалтерські звіти.

У результаті розгляду звітів визначаються кількісні парамет­ри, що характеризують господарську діяльність позичальника:

• ліквідність;

• економічну та фінансову стабільність;

• прибутковість (рентабельність);

• перспективи грошових потоків.

Перші три параметри характеризуються системою фінансових коефіцієнтів — коефіцієнти ліквідності, покриття, забезпечення власними коштами, дохід на капітал та інші.

Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності визначаєть­ся відношенням суми залишків за статтями грошових коштів і короткострокових фінансових вкладень до суми залишків з непо­гашених кредитів та поточної кредиторської заборгованості. Він характеризує, наскільки короткострокові зобов'язання можуть бути негайно погашені швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами, тобто здатність позичальника швидко роз­рахуватись за своїми зобов'язаннями.

Коефіцієнт загальної ліквідності визначається відношенням загальної суми поточних активів до загальної суми фінансових і поточних зобов'язань. Бажано, щоб цей коефіцієнт перевищував одиницю. Таким чином визначають, чи вистачить у підприємства всіх обігових засобів для повної ліквідації своїх боргових зо­бов'язань.

Коефіцієнт платоспроможності визначається відношенням суми поточних активів до суми поточних зобов'язань. Це дає можливість визначити спроможність підприємства щодо пога­шення ним своїх короткострокових зобов'язань.

Різниця між сумами поточних активів і поточних зобов'язань визначає величину оборотного (робочого) капіталу. Цей показ­ник свідчить про те, наскільки господарська діяльність підприєм­ства забезпечена власними фінансовими ресурсами.

Падіння коефіцієнтів ліквідності в порівнянні з попередньою звітною датою свідчить про погіршення фінансового стану під­приємства.

До показників економічної стабільності відносяться обіговість запасів, обіговість дебіторської заборгованості, обіговість креди­торської заборгованості та інші.

Обіговість запасів визначається відношенням суми середніх залишків запасів до виручки від одноденної реалізації продукції. Цей коефіцієнт відображає забезпеченість виробничого циклу необхідними обіговими коштами.

Обіговість дебіторської заборгованості обчислюється від­ношенням суми середніх залишків дебіторської заборгованості до виручки від одноденної реалізації. Це співвідношення свідчить про швидкість вивільнення коштів із дебіторської заборгованості.

Обіговість кредиторської заборгованості визначається від­ношенням суми середніх залишків кредиторської заборгованості до одноденних витрат на придбання запасів. Показник відобра­жає швидкість погашення кредиторської заборгованості.

Не менш важливими в аналізі є коефіцієнти фінансової стабі­льності та фінансової незалежності (автономії), коефіцієнт мане­вреності власних коштів.

Коефіцієнт фінансової стабільності визначається відношен­ням суми власних коштів до позикових. При одержанні високого коефіцієнта (більше одиниці) не варто на цьому заспокоюватись і припиняти аналіз. Високий коефіцієнт фінансової стабільності сам собою не є ознакою цілковитого благополуччя.

Коефіцієнт фінансової незалежності обчислюється відно­шенням суми власних коштів до валюти балансу.

Зворотним до коефіцієнту стабільності є коефіцієнт співвід­ношення залучених і власних коштів, який характеризує роз­мір залучених коштів на одну гривню власних коштів.

Коефіцієнт маневреності власних коштів характеризує сту­пінь мобільності використання власних коштів.

Важливим показником, що характеризує ефективність діяль­ності підприємства, є рентабельність виробництва.

Рентабельність визначається як співвідношення прибутку до обсягу реалізації або іншого кількісного показника.

Під час проведення експертизи кредитного проекту та здійс­нення аналізу фінансового стану клієнта кредитний працівник повинен звернути увагу на необхідність спрямування на здійс­нення кредитного проекту власних коштів позичальника.

Необхідно надавати перевагу кредитним проектам, на здійснен­ня яких позичальник спрямовує не менше 30 % власних коштів, тобто співвідношення банківського кредиту та власних коштів по­зичальника у вартості кредитного проекту складає 70 % на 30 %.

За результатами проведення аналізу ухвалюється рішення сто­совно кредитоспроможності та фінансового стану позичальника, доцільності надання й ступеня ризику позички.

Кредитний ризик — ймовірність несплати позичальни­ком основного боргу та відсотків за користування кредитом, які належать до сплати, у терміни, визначені кредитним договором.

У банківській практиці застосовуються певні заходи, спрямо­вані на мінімізацію втрат від кредитного ризику. Це:

• лімітування;

• диверсифікація;

• оперативність при стягненні боргу;

• страхування;

• забезпечення кредиту;

вивчення й оцінювання кредитоспроможності позичальника

1. спосіб — встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обігу з видачів кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату.

Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття кредитної лінії (характеризує обіг з видачі кредиту). Вона відкривається клієнтам зі сталою репутаці­єю, які мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоно- влювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуа­льно.

2. спосіб — диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієн­тами різних форм власності та галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. У деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або ви­мог, які встановлюються НБУ.

Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох.

3. спосіб — оперативність при стягненні боргу — передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти про­тягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слід­кувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосову­вати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів.

4. спосіб — страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мі- крорівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалі­зованих страхових компаніях.

5. спосіб — забезпеченість кредиту.

У країнах з розвинутою ринковою економікою найпоширені­шими є такі форми забезпечення кредитів:

• гарантія або порука третьої сторони;

• переуступка контрактів, дебіторської заборгованості;

• застава товарних запасів;

• застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних па­перів, дорогоцінних металів, страхування.

• практиці роботи українських комерційних банків найпоши­ренішими формами забезпечення зобов'язань позичальника пе­ред банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені й штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відпові­дальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України.

  1. спосіб — оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, праців­ник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспромож­ність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від йо­го платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на най- ближчу перспективу. Отже, кредитоспроможність — це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного повернення позичок та їх ефективного використання.