Тема 6 антикорупційна діяльність в україні
6.1 Сутність, класифікація корупційних дій та механізм їх прояву
6.2 Сутність та прояви лобізму.
6.3 Системи заходів протидії корупції
Кoрупцiя в сучaсних умoвaх стaлa чинникoм, який реaльнo зaгрoжує нaцioнaльнiй безпецi i кoнституцiйнoму лaду Укрaїни. Це явище негaтивнo впливaє нa рiзнi стoрoни суспiльнoгo життя: екoнoмiку, пoлiтику, упрaвлiння, сoцiaльну i прaвoву сфери, грoмaдську свiдoмiсть, мiжнaрoднi відносини. Кoрумпoвaнi вiднoсини все бiльше витiсняють прaвoвi, етичнi вiднoсини мiж людьми, iз aнoмaлiї пoступoвo перетвoрюються у нoрму пoведiнки.
В oстaннi рoки в Укрaїнi у сферi прoтидiї кoрупцiї зрoбленo дoсить бaгaтo: прийнятo спецiaльний aнтикoрупцiйний зaкoн тa низку iнших зaкoнoдaвчих aктiв aнтикoрупцiйнoгo спрямувaння, кoнцепцiю бoрoтьби з кoрупцiєю, рoзрoбленo спецiaльну aнтикoрупцiйну прoгрaму, нa пoлiтичнoму рiвнi прoгoлoшенo курс нa пoсилення прoтидiї цьoму злу, зaпрoвaдженo системaтичне прoведення нa нaйвищoму рiвнi oргaнiзaцiйних зaхoдiв зa учaстю керiвникiв прaвooхoрoнних тa iнших держaвних oргaнiв, присвячених питaнням прoтидiї кoрупцiї тoщo .
Oднaк, цi тa iншi здiйснювaнi в держaвi тa суспiльствi зaхoди не привели дo вiдчутних пoзитивних результaтiв у спрaвi прoтидiї корупції. Причин тoму бaгaтo - як oб’єктивних, тaк i суб’єктивних Oднa з них пoлягaє у тoму, щo прoтягoм iснувaння Укрaїни як незaлежнoї держaви aнтикoрупцiйнi прoцеси не мaли нaлежнoгo нaукoвoгo забезпечення.
6.1 Сутність, класифікація корупційних дій та механізм їх прояву.
Зважаючи на сучасні рейтингові оцінки рівня корумпованості в Україні, боротьбу з корупцією можна віднести до першочергових завдань розпочатих соціально-економічних реформ. У 2010 р., відповідно до опублікованого звіту Міжнародної організації із боротьби з корупцією та згідно з дослідженнями рівня корупції в державах світу Трансперенсі Інтернешнл, Україна належить до найбільш корумпованих країн і посідала 134-те місце у світі за рівнем корумпованості серед 178 держав . Протягом останніх 3-х років ситуація погіршилась і Україна займає вже 146 місце.
Незважаючи на цілий ряд політико-організаційних заходів, у тому числі прийняття Закону України “Про засади запобігання та протидії корупції” та створення низки антикорупційних координаційних структур у вищих органах влади, ефективна боротьба з корупцією є можливою тільки на підставі наукових підходів, які досконало вивчають моделі та схеми корупційних процесів.
Коріння корупції відходять у минуле, та історико-правові дослідження незаперечно доводять, що вона існувала в суспільстві з моменту виникнення управлінського апарату. Так, відомий італійський політичний діяч минулого Нікколо Макіавеллі писав: “Закони, навіть найкращі, безсилі перешкодити цьому, бо їх губить погане застосування закони починають видаватися не для загального блага, а заради вигоди окремих осіб”.
Історично термін “корупція” (від лат. сorruptio) означає підкуп і продажність громадських і політичних діячів, державних чиновників і посадових осіб. Визначення “corrumpere” в римському праві означало “пошкоджувати, ламати, руйнувати, підкуповувати” і трактувалося як протиправні дії вудовій практиці. Тлумачний словник російської мови характеризує корупцію як підкуп хабарами, продажність посадових осіб, політичних діячів [].
Зa будь-яких пiдхoдiв тa oцiнoк oднoзнaчнo oдне - кoрупцiя є прoблемoю, рoзв’язaння якoї для бaгaтьoх крaїн є нaдзвичaйнo aктуaльнoю спрaвoю. Це пoвнoю мiрoю стoсується Укрaїни, висoкий рiвень кoрумпoвaнoстi якoї визнaнo її пoлiтичним керiвництвoм, зaкoнoдaвчим oргaнoм, вiтчизняними тa зaрубiжними aнaлiтикaми, вiдпoвiдними мiжнaрoдними iнституцiями
У науковій, навчальній і суспільно-публіцистичній літературі існують різні визначення корупції.
Вітчизняний дослідник Я. Кузьмінов розрізняє корупцію в широкому і вузькому сенсі. Перша - пов’язана з порушенням посадовою особою своїх обов’язків заради матеріальної винагороди, друга – з хабарництвом та чиновницьким підприємництвом .
С. Алатас розрізняє корупцію як угоду (трансактивну корупцію) і корупцію як вимагання (екстортивну корупцію). Перша заснована на взаємній угоді між донором (суб’єктом давання хабара) і реципієнтом (суб’єктом отримання корупційної винагороди) з метою отримання вигод обома сторонами, а друга тягне за собою окремі форми примусу і, як правило, заснована на прагненні уникнути деяких форм шкоди, завданої або донору, або близьким йому людям.
Згідно з концепцією С. Алатаса, інші види корупції є близькими або похідними побічними продуктами трансактивної й екстортивної корупції. До цих інших похідних типів належать:
- інвестиційна корупція, яка передбачає таке надання послуг посадовій особі чи підношення їй подарунка, що не пов’язане з одержанням особистої вигоди для дарувальника в цей час, але передбачає можливість виникнення такої ситуації в майбутньому, коли настане “потрібний” момент і в обмін на надану послугу або подарунок дарувальник зажадає від посадової особи надання йому особливого сприяння у вирішенні будь-якого питання;
- непотична корупція, яка пов’язана з невиправданим призначенням на посаду до органів державної служби друзів або родичів, або наданням особливої переваги їм;
- аутогенна корупція, до якої залучається тільки одна людина, що виграє, наприклад, тому, що отримує доступ до певної інформації раніше за інших людей;
- підтримувальна корупція, яка полягає в діях, вжитих ким-небудь для захисту і розширення вже наявної корупційної схеми, часто з використанням інтриг або навіть сили.
Проведений аналіз дає змогу скласти таку класифікацію різних корупційних дій, відображену на схемі (рис. 1). У ній враховані міркування про те, що оскільки корупція в економічній сфері і державна корупція дуже тісно переплітаються, то у багатьох випадках складно визначити, до якого з видів корупції належать окремо взяті корупційні дії.
Корупція
Побутова / корупція
в приватному
секторі:
Хабарництво в ж/к сфері,
медичних закладах, ВНЗ
і т.п.
2. “Подарунки” і послуги посадовій
особі і членам її сім’ї.
3. “Вирішення питань”
з представниками
правоохоронних органів.
4. Кумівство (непотизм)
Корупція верховної влади /
державна:
1. Виконання бюджету, витрачання бюджетних
коштів.
2. Надання ексклюзивних прав, пільг.
3. Зловживання посадовим становищем.
4. Купівля голосів на виборах різного
рівня.
5. Торгівля владним впливом.
6. Державні поставки, інвести-ційні
проекти.
7. Розкрадання державного майна
8. Лобізм
Ділова/економічна:
1. Ухилення від сплати податків і зборів.
2. Приватизація державної власності.
3. Підкуп державних службовців (наприклад
суддів, чиновників тощо).
4. Корупція, пов’язана з бухгалтерією.
5. Фінансування партій.
6. Хабар/підношення.
7. Торгівля інсайдерською інформацією.
8. “Відкати”
Рис. 6.1- Схема класифікації корупційних дій
Розглянемо більш конкретно окремі типи класифікованих корупційних дій і деякі механізми їх прояву.
Механізми побутової корупції полягають у тому, що чиновники і співробітники державних, а також муніципальних підприємств і організацій змушують громадян платити хабарі за вчинення дій, передбачених їх посадовими обов’язками. При цьому завищуються вимоги до документів, ускладнюються ґрунтовані відмови при розгляді звернень тощо. Поширенню побутової корупції сприяє укорінена в суспільстві традиція дякувати чиновникам і працівникам бюджетної сфери - як стимулювання виконання ними своїх обов’язків точно й у встановлені терміни, а також лояльності. Побутова корупція є основою для здійснення більш тяжких корупційних злочинів і зумовлює зростання кількості громадян, готових пристосовуватися до корупційних відносин. Досить поширеним проявом побутової корупції є кумівство (непотизм). Непотизм наявний там, де на роботу, як правило у бюджетні організації, приймаються близькі родичі та друзі.
Щодо державної корупції, то у конвенції Організації об’єднаних націй проти корупції наводяться такі її визначення:
це підкуп у приватному секторі – обіцянка, пропозиція або надання, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги будь-якій особі, яка керує роботою організації приватного сектора або працює у будь-якій якості у такій організації, за те, щоб ця особа вчинила, порушуючи свої обов’язки, будь-яку дію чи бездіяльність;
це вимагання або прийняття особисто або через посередників будь-якої неправомірної переваги будь-якою особою, яка керує роботою організації приватного сектора або працює у будь-якій якості в такій організації, з тим, щоб ця особа вчинила, порушуючи свої о обов’язки, будь-яку дію чи бездіяльність.
Основним механізмом державної корупції є:
зловживання впливом в корисливих цілях – обіцянка, пропозиція або надання державній посадовій особі чи будь-якій іншій особі, особисто або через посередників, будь-якої неправомірної переваги, з тим щоб ця посадова особа чи така інша особа зловживала своїм наявним впливом з метою одержання від адміністрації чи державного органу будь-якої неправомірної переваги для ініціатора таких дій чи будь-якої іншої особи;
вимагання або прийняття державною посадовою особою або іншою особою,
особисто або через посередників будь-якої неправомірної вигоди для самої
себе чи для іншої особи з тим, щоб ця посадова особа чи інша така особа зловживала своїм наявним або удаваним впливом з метою одержання від адміністрації чи державного органу будь-якої неправомірної переваги;
3)зловживання службовим становищем – вчинення із порушенням законодавства будь-якої дії чи бездіяльності, державною посадовою особою під час виконання своїх функцій з метою одержання будь-якої неправомірної переваги для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи.
Третім системним видом корупції, згідно із зазначеною вище класифікацією, є ділова корупція, що виникає при взаємодії влади і бізнесу. Найбільшого поширення набув такий вид ділової корупції, як підношення чи хабар. Хабар (підношення) дається як для того, щоб прискорити певні процеси, так і для того щоб отримати інформацію, послугу тощо, які в іншому разі залишилися б недоступними, або для того, щоб запобігти наслідкам будь-якого діяння. Одним з найпоширеніших у бізнесі способів використання службового становища в особистих цілях є так званий “відкат”. Відкат – вид хабара посадовій особі підприємства, що приймає рішення про витрачання грошових коштів підприємства, розмір якого залежить від суми коштів, що витрачаються. Часто трапляється й такий вид ділової корупції, як фінансування політичних партій приватними особами, підтримка партій приватними особами, які як компенсацію отримують корисні для них політичні рішення (наприклад, зміна законів для більш зручного ведення комерційної діяльності осіб, які їх підтримують).
6.2 Сутність та прояви лобізму.
Аналіз лобізму як політико-правового явища, його сутності, функцій із джерел цього поняття доцільно почати з вивчення тих форм проявів розглянутого інституту, що були властиві державам на різних етапах їх розвитку. Це допоможе зробити цілком обґрунтований акцент на правовому змісті лобістської діяльності, що є найбільш актуальним у сучасній концепції правової політики і правового життя; й окреслити ті риси і прояви лобізму, що найчастіше додають йому приховано-завуальованого характеру.
Етимологічно англійське слово «лобі» належить до середньовічної латини (lobia). Спочатку латинське слово «лобіа», чи змінене на англійський лад «лобі», зафіксоване у 1553 р., яке позначало тоді прохідні коридори, в основному в монастирях. Від них відходили двері до окремих кімнат, галерей, тихих куточків, які ставали місцем зустрічей зацікавлених осіб із «зовнішнього» світу та його мешканців, що володіли на той час чималою владою, у тому числі й політичною [].
Пізніше ця характеристика поширилася на аналогічні коридори й холи в театрах і вже у XVII столітті – у парламентах. Із 1640 р. слово «лобі» вживається для вказівки на приміщення навколо залів засідань, де відбувалися зустрічі законодавців із громадянами.
Перехід церковного слова у світсько-парламентський вжиток пов’язаний з тим, що спочатку в англійського парламенту не було свого приміщення. Парламент скликався нерегулярно, у різних будинках (і навіть різних містах). Більш того, постійно діючого парламенту спочатку взагалі не існувало. Під парламентом в Англії розуміли збори титулованих феодалів, представників міст, що скликались королем для обговорення окремих питань перед ухваленням рішення. Після цього збори розпускалися, і нові збори скликалися тоді, коли королю знову була необхідна порада .
Найчастіше парламент збирався у церквах. Нічого незвичайного у цьому не було, оскільки в середні століття багато тотожних публічних зборів, навіть коли вони мали світський характер, відбувалися в храмах. Згодом в англійського парламенту з’явилася своя власна резиденція, але визначена церковна термінологія для назви деяких приміщень збереглася на довгі роки. Звернемо увагу на те, що і сучасне місце розташування англійського парламенту називається на ім’я абатства – Вєстмінстер (Westminster), що перекладається як «Західний кафедральний собор», або «Західна монастирська церква».
Зовсім невипадково таке явище як лобізм пов’язують із назвою визначеного приміщення. Цьому є логічне пояснення, якщо згадати процедуру голосування того часу, коли вирішувалися найбільш важливі питання. Відповідно до цієї процедури (іменованої англійською division) голосуючі за ту чи іншу пропозицію, виходили в різні виходи із залу засідання, у різні коридори, де відбувався підрахунок членів парламенту спеціальними лічильниками, а перевага числа, що вийшли у той чи інший коридор означав і означає, за яке рішення проголосувала більшість депутатів. Виходячи в лобі (коридори) парламентарії мали можливість не тільки голосувати, але й зустрічатися із зацікавленими у їхній діяльності особами, у першу чергу з представниками громадськості.
Пізніше британські традиції перекочували в заморські колонії, зокрема в Північну Америку. Після звільнення від колоніальної залежності парламентаризм у США став розвиватися самостійно, але дещо з британської спадщини все ж таки збереглося, залишився у тому числі і термін «лобі» для позначення вестибюля і коридорів, відкритих для публіки, де виборці можуть поспілкуватися із членами парламенту. Так слово «лобі» і його похідні («лобіст», «лобіювання») стали приживатися і закріплювати самостійні понятійні позиції в американському лексиконі. Саме в США в XIX ст. термін «лобі» набув свого сучасного політико-правового змісту.
Таким чином лобізм – це процес провадження інтересів приватних осіб, корпоративних структур, громадських організацій в органах державної влади з метою прийняття вигідних політичних ріщень саме для окремої групи замовників.
У законотворчій діяльності лобізм передбачає тиск на парламентаріїв шляхом особистих або письмових звернень (листи, петиції, публікації, підкуп тощо) збоку якихось груп, угрупувань, приватних осіб задля прийняття, відхилення або скасування наявних законопроектів з метою отримання переваг різного роду.
На сучасному етапі лобізм став невід’ємною частиною системи політичного і державного управління в більшості країн світу з демократичною політичною системою. Треба відразу зазначити, що власне термін «лобізм» у побутовому використанні часто має негативну смислову конотацію, означаючи фактично купівлю голосів або вигідних політичних рішень. У цьому значенні лобізм означає фактично «блат», «протекціонізм», «підкуп» державних чиновників в корисливих цілях. Крайнім виявленням негативного аспекту лобізму можуть бути незаконний тиск на представників влади, хабарництво, корупція, за допомогою яких приймаються управлінські рішення в інтересах певних груп чи осіб. Негативне ставлення до лобізму сформувалося внаслідок саме такої практики “впливу” на управлінські рішення.
У позитивному ж значенні лобізм можна охарактеризувати як абсолютно здорове та потрібне для демократичного суспільства явище. Адже лобізм, як система організаційного оформлення, вираження та представництва різноманітних групових інтересів є так само невід’ємною частиною суспільства, як і наявність в суспільстві цих різноманітних груп інтересів, кожна з яких наполегливо прагне привернути до себе увагу владних органів.
Лобізм достатньо жорстко зв’язаний з політичною владою. Можна навіть вивести таку закономірність: лобізму більше там, де більше реальної влади. Лобізм – це свого роду ознака влади, її специфічна риса. І, навпаки, він не буде проявлятися там, де влада відсутня або де вона виступає виключно як номінальна сила.
Лобізм як повноцінний інститут проявляється тоді, коли існують щонайменше дві необхідні умови:
У суспільстві виникає велике розмаїття інтересів внаслідок його соціальної диференціації.
Розширюється доступ до влади внаслідок розвитку політичного плюралізму, що є характерним насамперед для демократичних суспільств.
У зв’язку з тим, що влада об’єктивно не в стані задовольнити одночасно всі інтереси, виникає проблема черговості, пріоритету задовольняння інтересів. Відповідно, прагнення різних груп впливати на політику держави з метою її переорієнтації на свою користь, стимулювати державу приймати вигідні для цих груп рішення, є закономірним.
Лобізм може проявлятися у різних сферах та формах, відповідно маючи різні види. Наприклад, залежно від того, в якій гілці влади «вирішується питання», можна виділити лобізм:
Законодавчий.
Виконавчий.
Судовий.
Залежно від того, в якому управлінському рішенні досягаються цілі лобіювання, воно може поділятись на правотворне (лобізм в законодавчих органах через нормативні акти), прававозастосувальне та правоінтерпретаційне.
Залежно від характеру інтересу, який «проштовхується», можна також
виділяти політичний, соціальний, економічний, фінансовий, правовий та інший види лобізму.
Залежно від того, на якому рівні проходить лобіювання інтересів, воно може підрозділятись на загальнодержавне (здійснюється в системі вищих органів державної влади та управління) та місцеве (здійснюється в республіканських, обласних органах).
Залежно від того, на чию користь «вирішується питання» або хто замовив його «вирішення», лобіювання може поділятись на такі підвиди:
Лобіювання різноманітних соціальних структур: суспільних організацій, рухів, партій, груп тощо.
Відомче лобіювання – це лобіювання міністерств та відомств, державних комітетів та інших установ.
Регіональне лобіювання – це вплив на владу з боку представників республік, районів, областей, що прагнуть отримати певні дотації чи інші переваги від центральних органів державної влади.
Іноземне лобіювання – це вплив іноземних груп тиску на ті чи інші державні органи з метою добитися від них певних рішень.
Лобізм займає чільне місце в суспільстві, маючи як позитивні, так і негативні риси. Зупинимося коротко на основних позитивних та негативних аспектах цього явища. Серед плюсів лобізму можна назвати такі:
1. Лобізм до певної міри «конкурує» з органами державної влади, змушуючи їх постійно перебувати «у формі», надає їм динамічності та гнучкості.
2. Лобізм виступає інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка або опозиція певному рішенню чи законопроекту органів державної влади.
3. Лобізм створює можливості для захисту інтересів меншості, виступаючи у специфічній формі політичного плюралізму.
4. Лобізм надає додаткові можливості різноманітним соціальним недержавним структурам-асоціаціям для досягнення їхніх цілей.
5. Лобізм є також засобом активізації тих чи інших процесів у політиці, використовується як своєрідний соціально-політичний стимул, спрямований на реалізацію тих чи інших інтересів.
6. Лобізм дає змогу розширити інформаційну базу політичних рішень, що приймаються, інформуючи відповідні державні органи про певні нагальні проблеми. Лобісти забезпечують органи державної влади інформацією стосовно ситуації на нижчому та інших суспільних рівнях, яка потім заслуховується на парламентських чи інших слуханнях, інформуючи законодавців про наявні проблеми. Лобіювання виступає у вигляді аргументації, механізму підготовки та прийняття відповідних актів.
7. Лобізм можна розглядати і як ширший засіб для досягнення компромісів, засіб взаємного врівноваження та примирення різноманітних інтересів. Загальновизнано, що лобістські групи, відстоюючи часом абсолютно діаметрально протилежні інтереси своїх замовників, сприяють збереженню своєрідної рівноваги різних політичних сил, знаходженню точок дотику та досягненню консенсусу при прийнятті політичних рішень, адже, зрештою, основа лобізму – це взаємовигідна співпраця.
Лобізм також має достатньо серйозні недоліки. Серед основних «мінусів» лобізму можна виділити:
1. Лобізм може стати інструментом задоволення іноземних інтересів за рахунок національних інтересів.
2. Лобізм часто є провідником неправового впливу на владу. Тут треба говорити про його конкретні форми (корупція, хабарництво тощо), що підривають як фундамент влади, так і основи демократичного суспільства.
3. Лобізм може бути фактором захисту та розвитку націоналізму, відомчості тощо, посилювати крайні форми задоволення “спеціальних інтересів”.
4. Лобізм містить загрозу розмиття владних устоїв суспільства, перетворюючи демократичні інститути на інструмент окремих груп.
5. Лобістські заходи набирають у відповідних умовах форми соціальної несправедливості. Як показує соціальна практика західних країн, результативність лобізму великого бізнесу набагато вища (завдяки більшим фінансовим можливостям), ніж у інших груп та структур. Така ситуація, якщо стає правилом, може дестабілізувати обстановку, дисбалансувати інтереси та сприяти підвищенню напруженості.
6. Лобізм часто може блокувати справді потрібні управлінські рішення, перешкоджаючи задоволенню суспільно цінних інтересів.
7. Лобізм часто може заважати стабільній та конструктивній державній політиці, спричиняючи, наприклад, постійне “перекроювання” бюджету, часту зміну пріоритетів чи посилення позиції однієї гілки влади за рахунок послаблення іншої.
8. Лобізм може використовуватись й у зовсім прозаїчних цілях – як інструмент збагачення окремих груп чи еліт.
Як і будь-який інший суспільний інструмент, лобізм може бути використаний як на благо усього суспільства, так і для задоволення вузькопартійних чи групових інтересів. Все залежить від соціально-економічного, політичного та культурного “фонів”, від обставин та контексту, в якому реалізується це явище.
Для того, щоб лобізм давав користь усьому суспільству, необхідні певні умови: реальність влади демократичних інститутів та норм, економічна та політична стабільність, свобода засобів масової інформації, стабільне громадянське суспільство тощо. Тільки за наявності цих факторів лобізм починає “працювати” в суспільних інтересах. В умовах економічної та політичної нестабільності, перехідних періодів, непередбачуваності, кожен клас та кожна група прагнуть отримати якнайбільше і тоді лобізм виходить із цивілізованих кордонів і має більше недоліків, ніж переваг.
Значення і роль лобізму для суспільства розкривається в його функціях, а саме:
1. Посередництво між суспільством та державою.
Лобісти представляють інтереси суспільства в органах державної влади. Досягаючи своїх, найчастіше економічних цілей, він також частково реалізує інтереси населення. Наприклад, якщо лобіст представляє інтереси великої промисловості та добивається отримання від держави змовлень, він забезпечує робітників зарплатою, а бюджет податками.
2. Заміщення представництва.
Лобісти в деяких випадках представляють інтереси частини суспільства, заміщаючи офіційних представників народу.
3. Інформаційна функція.
З одного боку, лобісти інформують представників владних органів про актуальні проблеми та питання, з іншого боку, через засоби масової інформації відбувається інформування щирокого загалу про політичну ситуацію в країні.
4. Постановка актуальних питань.
Лобісти, добиваючись своїх цілей, ставлять актуальні питання перед громадськістю й органами державної влади. Наприклад, коли в США набули поширення відеокасети, саме лобісти підняли питання перед законодавчою владою про проблему незаконного їхнього копіювання та розповсюдження.
5. Впорядкування плюралізму суспільної думки
Багато партій мають схожі програми, які не збігаються в певних позиціях, лобісти ж впорядковують різкість думок, реалізуючи інтереси, а не відстоюючи позиції партій.
Методи лобізму при зовнішній пристойності часто включають і протиправні дії: високі гонорари за публічні лекції, дорогоцінні розваги посадових осіб за рахунок організацій, шантаж, підкуп та інші.
Таким чином, у більш широкому сенсі, лобізм – це діяльність зацікавлених осіб, що мають на меті прийняття органами влади тих або інших рішень із застосуванням неформальних комунікацій.
До основних технологій реалізації лобістської діяльності слід віднести:
мобілізацію громадської думки через масові акції, компанії у ЗМІ тощо;
застосування виборчих компаній (особиста участь, висуння потрібного кандидату, фінансування виборчої компанії);
застосування формальних контактів ( розробка проектів нормативних актів та їх обговорення, консультування представників влади та експертиза рішень, що мають бути прийнятими);
застосування неформальних контактів (особисті зв”язкі, неформальні зустрічі тощо).
Лобізм – це багатогранна сфера діяльності, потребує високого професіоналізму, занань у галузях економіки та менеджменту, політології та психології, геополітики, права, тощо. За прогнозами журналу Forbs, професія лобіста буде входити у ТОП – 10 найпрестижніших професій у найближчи 10 –15 років. Але бажано, щоб їх діяльність була б спрямована не на руйнування чогось бізнесу та знищення політиків або політичних груп чи партій, а на розвиток та зміцнення економіки фірм, регіонів та держави в цілому.
6.3 Системи заходів протидії корупції.
Серед системи заходів боротьби з корупцією доцільно виділити заходи загального характеру та прямі антикорупційні заходи .
У сфері економіки та фінансів заходами загального характеру є:
1) перехід до реальних і реалізовуваних бюджетів (ліквідовує ситуацію дефіциту бюджетних коштів, за якого різко розширюється сфера “власного розсуду” при прийнятті рішень чиновниками);
2) забезпечення реалізації контрактних прав, прав власників та акціонерів, встановлення прозорості у діяльності підприємств для акціонерів (що дають змогу підприємцям апелювати до закону і зменшують шанс появи приводів використання чиновниками хабарів як засобу захисту своїх комерційних інтересів);
3) вдосконалення податкового законодавства (у напрямі зменшення тіньової зони економіки, обмеження можливості потрапляння підприємців до шантажу з боку службовців податкових органів);
4) зменшення готівкового обороту, розширення сучасних електронних засобів розрахунку, впровадження сучасних форм звітності.
У соціальній сфері до загальних заходів антикорупційної стратегії можна віднести:
1) комерціалізацію частини соціальних (у тому числі комунальних) послуг, запровадження в цій сфері конкуренції (що перетворює корумпований ринок дефіцитних послуг на нормальний ринок послуг);
2)розширення практики застосування сучасних методів здійснення соціальних виплат за допомогою електронних засобів безготівкового обороту (зменшує залежність громадян від розсуду чиновників і тим самим обмежує побутову корупцію);
3)делегування повноважень щодо вирішення частини соціальних завдань інститутам громадянського суспільства (з огляду на те, що громадські організації, які отримують за конкурсом та на умовах контракту право на реалізацію окремих державних функцій, є більш схильними до громадського контролю, менш бюрократизованими. Крім того, вони більшою мірою спрямовані на вирішення основного завдання, а не на зміцнення інституту, що властиво бюрократичним системам. Таким чином, вирішуються відразу три важливих завдання: обмежується низова корупція, підвищується ефективність реалізації соціальних функцій держави, зростає довіра суспільства до влади).
Ряд антикорупційних заходів загального характеру пов’язані з проблемами реформи виконавчої влади, такими як:
1) отримання населенням інформації про плани і дії влади (можливість отримувати інформацію повинна забезпечуватися законодавчо передбаченим обов’язком влади надавати цю інформацію і неминуючими санкціями за порушення цих обов’язків);
2) чітке розмежування функцій прийняття рішень, реалізації рішень, контролю, надання послуг;
3) введення персональної відповідальності посадових осіб у сфері керування коштами та майном;
4) запровадження відкритих конкурсів на державні замовлення і закупівлі (там, де жорсткі специфікації і стандарти на продукцію і послуги);
5) зменшення монополії та створення конкуренції у сфері надання державних послуг;
6) ліквідація позабюджетних фондів, які здійснюють виплати чиновникам;
7) вдосконалення конституційної системи стримувань і противаг;
8) зміцнення судової системи: гарантуванням гідного забезпечення суддів і всієї удової системи;
Крім того, заходами загального характеру є зміцнення місцевого самоврядування, зміцнення незалежних контрольних структур (посилення ролі рахункової палати), підтримка інститутів громадянського суспільства.
Прямі антикорупційні заходи охоплюють декілька груп завдань. Перша з них полягає в ослабленні впливу корупції на політику, зменшенні впливу корупції на процес виборів, перегляд чинного виборчого законодавства й включає такі елементи:
– підвищення державного і громадського контролю над виборними процедурами;
– збільшення граничного розміру виборчих фондів, приведення його у відповідність з реальними витратами на проведення виборчих кампаній;
– дозвіл завчасно формувати партійні чи виборчі фонди для збору внесків громадян (за три місяці сформувати значні фонди з подібних внесків нереально, тому кандидати часто йдуть в обхід закону);
– посилення контролю за дотриманням порядку фінансування виборчих кампа-
ній;
– підвищення ролі та незалежності системи виборчих комісій, прозорості їх роботи для громадського контролю.
Друга група завдань спрямована на зменшення впливу корупції на діяльність законодавчих органів, зміцнення правоохоронної системи. Її складовими є:
підвищення заробітної плати працівників правоохоронних органів (до цієї категорії доцільно відносити податкові та митні служби);
підвищення рівня технічного забезпечення правоохоронних органів, впровадження сучасних інформаційних технологій;
організація стажувань українських спеціалістів у тих країнах, у яких були успішно реалізовані програми боротьби з корупцією.