4.4. Виробничий комплекс України й особливості його формування.

Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого напрямку, об'єднаних між собою елементами виробничої інфраструктури й організаційною системою керування господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а також беруть участь у їхньому обміні, розподілі й споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), що характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих областей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. У регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, що виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах - переважну частку послуг.

Національна економіка характеризується організаційно-економічної, соціально-економічної (інституціональної) і виробничо-технологічної структурами, які відображають внутрішні співвідношення її складових з погляду організації виробництва, розподілу форм власності й існуючих його технологічних циклів. Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними й виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура стягує помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.

Виробничий комплекс характеризується структурою виробництва — співвідношенням між його областями, що виражає господарські пропорції й стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальними, відтвореними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарства являє собою цілісну сукупність організацій і підприємств, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Територіальна структура виробництва відображає виробничі пропорції в певних областях виробництва між різними територіями країни.

Залежно від ролі областей у національній економіці виділяють сфери виробництва товарів і виробництва й надання послуг.

Виробничий комплекс є складової сфери виробництва товарів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість і сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука й наукове обслуговування, будівництво із супутніми областями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва).

Інші області, пов'язані з товарним виробництвом (торгівля, побутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність областей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово-комунальне господарство, суспільний транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення, утворення, охорона здоров'я, культура й мистецтво ставляться до соціального комплексу країни.

Окремо виділяються за функціональними ознаками державна організаційно-управлінська інфраструктура (органи керування, судової влади, внутрішніх справ і оборони), а також ринкова інфраструктура, як сукупність областей, які обслуговують ринкові відносини й поєднують установи кредитування, фінансування й страхування підприємств і населення. Теорію й практику функціонування цих областей вивчають відповідно наука державного керування, юриспруденція й наука про фінанси.

По галузевих ознаках виробничий комплекс структурно ділиться на:

• промисловість;

• аграрно-промисловий комплекс;

• виробничу інфраструктуру.

Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість — найважливіша область виробництва, що включає підприємства, які здійснюють видобуток і заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й предметів споживання. Промисловість є основний трудопоглощающей областю товарного виробництва, її розвиток взагалі зобов'язаний розвитку інших галузей господарства. По характері виробництва й предметів роботи промисловість, у свою чергу, ділиться на добувні й обробні галузі. Добувна промисловість поєднує галузі, зайняті видобутком сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства яких обробляють і переробляють сировина й матеріали, містить у собі більшість виробництв, які створюють товари. Добувна промисловість іноді називається сировинний. Структура промисловості України може бути представлена чотирма більшими міжгалузевими комплексами - паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним і хімічним.

Особливе місце займає промислове виробництво товарів із сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають:

Промисловий (агропромисловий) район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної області виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я й ін.)

Промисловий (агропромисловий) вузол — зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального об'єднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час. В Україні раніше розвивалися понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли.

Агропромисловий блок — специфічна локальна форма організації аграрно-промислового виробництва, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їхніми сировинними зонами (наприклад, Ніжинський агропромисловий блок м'ясомолочної й овочеконсервної спеціалізації).

Промисловий (агропромисловий) центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які становлять спеціалізовану область.

Промисловий (агропромисловий) пункт — поселення разом із промисловим підприємством, що виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством).

Становлення й розвиток національної економіки є історичним процесом, що відбувається у певних умовах.

По-перше, національна економіка є елементом ноосфери — надскладної системи універсального типу як суперечливої єдності суспільства й природи. Вона може бути структурована за головними сферами людської життєдіяльності ─ екологічною, економічною, соціальною, духовною та політичною. Кожна із цих сфер є відповідним середовищем існування національної економіки.

Екологічне середовище охоплює такі складові, як географічні й кліматичні умови, покладу корисних копалин, фауна й флора країни.

Економічне середовище формують всі економічні об'єкти, суб'єкти, процеси і явища, у їхніх взаємозв'язках, протиріччях і русі. Умовно в ньому виділяють 5 ієрархічних рівнів: мега-, макро-, мезо-, мікро- і нано-.

Мегаурівень (мегаекономіка) представлений глобальною або міжнародною економікою - системою економік окремих країн, національних, між- і наднаціональних економічних процесів і явищ.

Макрорівень (макроекономіка) - рівень економік окремих країн з відповідними економічними об'єктами, суб'єктами, процесами, явищами, інститутами, взаємозв'язками й т.п.

До мезоурівня (мезоекономіка) відносять такі утворення, як економіка регіону, економіка міжгалузевого народногосподарського комплексу, економіка галузі.

Мікрорівень (мікроекономіка) - це рівень економіки окремих підприємств, домашніх господарств, а також відповідним їхнім взаємодіям ринків. Наноурівень (наноекономіка) представлений економікою кожної окремої людини (фізичної особи).

По-друге, зовнішнє середовище й процеси самоорганізації національної економіки визначають її внутрішню будову. Виділяють кілька економічних структур і відповідних їм складових:

- структура ієрархічних рівнів національної економіки (мезо-, мікро, макро- і наноекономіка);

- відтворювана структура охоплює співвідношення, по-перше, фаз (стадій) суспільного відтворення - виробництва, розподілу, обміну й споживання; по-друге, первинного (виробництво засобів виробництва) і вторинного (виробництво предметів споживання) підрозділів; по-третє, між проміжним і кінцевим продуктом, споживанням і заощадженнями;

- галузева структура представлена співвідношенням різних видів економічної діяльності й галузей економіки, зокрема: традиційних, індустріальних і постіндустріальних; трудо-, капітало- і наукомістких;

- технологічна структура - співвідношення між технологічними засобами виробництва, а також між технологічними укладами національної економіки;

- соціально-економічна структура є співвідношенням соціально-економічних укладів: приватнопідприємницького, колективного, дрібнотоварного, державного;

- в інституційній структурі найбільш значимими є співвідношення:

1) інституційних секторів (нефінансових корпорацій, фінансових корпорацій, домашніх господарств, загального державного керування, некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства) і одиниць;

2) ринкових і неринкових інститутів;

3) національних ринків, ринкових структур і інфраструктур;

- зовнішньоекономічна структура - це співвідношення експортно-імпортних операцій з товарами й послугами, капіталом, фінансовими активами між національною економікою й економіками інших країн.

Внутрішня будова національної економіки представлено також процесами і явищами (нестабільність, циклічність, розвиток, ріст, капіталізація, соціалізація, агрегати, шоки, кризи), факторами (праця, земля, капітал, підприємницькі здатності) і результатами (національний продукт, людський капітал, природне середовище).

Національна економіка України пройшла певні етапи розвитку:

I етап (1992-1994 рр.) – безсистемна й нерегульована «шокова терапія»;

II етап (1994-1999 рр.) – економічні перетворення за програмою міжнародних фінансових організацій (МВФ, ЄБРР та інших), у якій домінували заходи «шокової терапії». Разом з деякими позитивними зрушеннями ─ відносна макроекономічна фінансова стабілізація, формування власної грошово-кредитної й фінансової системи, ринкової інфраструктури, активізація зовнішньоекономічних зв'язків, ─ домінували такі регресивні процеси, як депресія, деіндустріалізація, криміналізація, значне соціальне розшарування, які значною мірою були детерміновані не тільки спадщиною минулого, але й неадекватною економічною політикою.

III етап (1999-2000 р.) – формування й реалізація інтегративної моделі економічних перетворень. Важливим наслідком такої реалізації є економічний ріст і підвищення авторитету України у світі.

Сучасні прогресивні моделі національної економіки опираються на джерела й основи саморозвитку економіки, які представлені переважно її внутрішніми класичними (двосторонніми) і некласичними (багатобічними) протиріччями технологічних, соціальних і соціально-економічних укладів.

Технологічний (техніко-економічний) уклад – це комплекс технологічних процесів, які являють собою відтворену цілісність і охоплюють різні галузі й об'єднані у виробництва.

У його рамках здійснюється замкнутий виробничий цикл, що включає видобуток і одержання первинних ресурсів, всі стадії їхньої переробки й випуск кінцевої продукції, що відповідає типу суспільного споживання.

Розвиток будь-якого технологічного укладу починається з виробничого впровадження базисної інновації, що згодом супроводжується іншими інноваціями, які неї доповнюють.

За концепцією технологічних укладів російського економіста, члена-кореспондента РАН З. Глазьєва, історія міжнародної економіки останніх трьох століть демонструє становлення й заміщення п'яти технологічних укладів.

Головним фактором і ознакою першого технологічного укладу, з якого почалася епоха сучасного економічного росту й твердження його ритму, є механізація текстильної промисловості.

Ключовою інновацією другого став паровий двигун.

Головні особливості третього технологічного укладу ─ широке використання електричних двигунів і розвиток електротехніки; домінування як енергоносій ─ вугілля, а як конструкційний матеріал ─ сталі; пріоритетний розвиток універсальних технологій обробки конструкційних матеріалів, верстатного машинобудування; залізниця як базова інфраструктура.

У структурі четвертого технологічного укладу домінують хімічна промисловість, автомобілі- і тракторобудування, виробництво моторизированных озброєнь. Для цього укладу характерна також комплексна автоматизація виробництва багатьох технологічних процесів, широке використання кваліфікованої робочої сили, нафти, як базового енергоносія, автомобільного транспорту як пріоритетної інфраструктури. У розвинених країнах до середини 70-х років минулого століття четвертий технологічний уклад досяг межі своєї експансії.

Із середини 80-х років головним носієм економічного росту стає п'ятий технологічний уклад - уклад інформаційних і комунікаційних технологій, аерокосмічної техніки, наукомістких виробництв, нових джерел енергії.

На думку деяких учених, у розвинених країнах на рубежі ХХ-ХХ століть чітко визначилися такі складового майбутнього шостого технологічного укладу, як біотехнології, генна інженерія, штучний інтелект.

Будь-яка економіка є технологічно багатоукладною, тобто в ній одночасно існують і взаємодіють різні технологічні уклади. У розвинених країнах це треті, четверті й п'ятий технологічні уклади, при безумовному домінуванні п'ятого й появі елементів шостого. В Україні домінуючим є симбіоз третього і четвертого технологічних укладів з досить розвиненими елементами п'ятого в аерокосмічній галузі, танкобудуванні, атомній енергетиці.

Світовий досвід показує, що головною умовою випереджального росту виробництв п'ятого технологічного укладу є потужна державна підтримка, насамперед інвестиційна, пошук і реалізація адекватних форм руху техніко-економічних протиріч між:

- технологічними укладами (третім, четвертим і п'ятим);

- факторами виробництва (між земельними ресурсами й капіталом);

- результатами виробництва (між матеріальним і социальным продуктом);

- факторами й результатами виробництва;

- різними складовими окремих факторів або результатів виробництва.

Соціально-економічний (економічний) уклад характеризується історично певною формою присвоєння процесу, умов і результатів виробництва. Технологічна багатоукладність національної економіки України визначає процеси формування дрібнотоварного й приватнопідприємницького укладів, де домінують відповідно приватна власність без використання й з використанням найманої праці, а також колективного й державного укладів (секторів), із властивої ним колективною й державною формами власності відповідно.

Рушійною силою суспільних змін є протиріччя між різними соціально-економічними укладами (наприклад, між приватнопідприємницьким і державним), між процесами присвоєння й відчуження у межах кожного укладу.

З огляду на технологічну, економічну й соціально-економічну багатоукладність національної економіки, стає зрозумілої складність системи її протиріч. Це у відомій мері необхідно враховувати при формуванні організаційно економічного механізму їхнього руху й рішення. Зокрема, він виявляє собою суперечлива єдність трьох рівноцінних сторін - ринкового саморегулювання, державного й цивільного економічного регулювання.

Система - це сукупність певних елементів або підсистем і зв'язків між ними, якої властиві такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, саморух і загальна мета. Виходячи із цього, економічну систему можна визначити як сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їхньої взаємодії, спрямованих на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Основними елементами економічної системи, її підсистемами є:

1) продуктивні сили;

2) техніко-економічні відносини;

3) організаційно-економічні відносини;

4) виробничі відносини, або відносини власності (економічний аспект);

5) господарський механізм, оскільки регулювання економічної діяльності здійснюється при його допомозі.

Виробничі відносини, або відносини власності в економічному розумінні цього поняття, - найбільш складна підсистема економічної системи. Їхніми окремими елементами є відносини між людьми в сфері безпосереднього виробництва, сфері обміну, розподілу й споживання. Серед них домінують відносини в сфері безпосереднього виробництва. Якщо розглядати відносини економічної власності з погляду об'єктів присвоєння, то їхніми елементами виступають відносини між людьми із приводу присвоєння:

а) робочої сили;

б) засобів виробництва;

в) досягнень науки (насамперед у формі патентів, ліцензій, інших видів інтелектуальної власності);

г) інформації;

д) результатів впровадження передових форм і методів організації виробництва; е) послуг і ін.

Технологічний уклад - це комплекс технологічних процесів, цілісне, постійне утворення, у рамках якого здійснюється замкнутий виробничий цикл, що охоплює видобуток і одержання первинних ресурсів, всі стадії їхньої переробки й випуск кінцевої продукції, що відповідає сформованому типу суспільного споживання.

В Україні виділяють такі галузі промисловості в розрізі технологічних укладів:

• третій технологічний уклад - теплові електростанції, паливна промисловість, вугільна промисловість, чорна металургія, промисловість будівельних матеріалів, скляна й фарфоро-фаянсова промисловості;

• четвертий технологічний уклад - кольорова металургія, хімічна й нафтохімічна промисловості, машинобудування, виробництво сантехнічного й газового встаткування, суднобудівна промисловість, ремонт машин і встаткування, легка промисловість, харчова, борошномельно-круп'яна й комбікормова промисловості;

• п'ятий технологічний уклад - електротехнічна промисловість, верстатобудівне й інструментальна, приладобудування, виробництво побутових приладів і машин, авіаційна й космічна промисловість, хіміко-фармацевтична й поліграфічна;

• шостий технологічний уклад - мікробіологічна промисловість, виробництво медичної техніки.

Найбільш передові технологічні уклади - п'ятий і шостий - у структурі національної економіки України займають відповідно 5% і 1%.

Регіональна економіка досліджує комплекс всіх взаємодій на території (у межах регіонального ринку), на підставі чого формує принципи взаємодії між окремими об'єктами, а також принципи й перспективи розвитку соціально-економічної системи даної території. Регіональна економіка пов'язана із прикладними економічними науками й дисциплінами, а саме: галузевими економічними науками, економікою праці, стратегією підприємств, стратегічним керуванням, менеджментом, маркетингом, підсистемою фінансово-економічних наук (рис. 6).

Практична спрямованість регіональної економіки: зв'язок із прикладними економічними науками й дисциплінами, а саме: галузевими економічними науками: економікою праці, стратегією підприємств, стратегічним керуванням, менеджментом, маркетингом, під

Рис. 6. Місце регіональної економіки в системі економічних наук

18