5.Людина як особистість. Соціалізація особистості. Загадка людського "я".

Важливим аспектом філософського аналізу проблеми людини є розгляд її буття як особистості. Проблема особистості є предметом дослідження багатьох наук - психології, соціології, етики, педагогіки тощо. Філософія ж покликана інтегрувати цей рівень знань та розробити свої підходи та моделі. Проблема особистості у філософії – це, перш за все, питання про те, яке місце займає людина у світі, ким вона фактично являється і ким людина може стати, тобто, чи може вона бути господарем особистої долі, чи може “зробити” себе саму, створити своє особисте життя.

В своєму початковому значенні слово “особистість” означало маску, роль, яку виконували актори в грецькому театрі. Особистість поза полісом для давньогрецької філософії не мислилась. Пізніше у філософії Нового часу на перший план висувається проблема самосвідомості як відношення людини до самої себе. За Кантом, людина стає особистістю завдяки самосвідомості, яка відрізняє її від тварин і дозволяє їй вільно підкоряти своє “Я” моральному закону.

Такі поняття як “самодисципліна”, ”самовладання”, “автономія” дозволяють розкрити сутність особистості. Людина як особистість задає собі раз і назавжди певні правила поведінки (максими вчинку). Ці принципи виконуються за всіх умов, навіть тоді, коли їх виконання карається смертю. Які це принципи? Вони можуть бути різними. Але за Кантом - це найпростіші вимоги моральності, перш за все, християнські заповіді. Якщо немає вільно обраних моральних обов’язків, то починається загальна деградація людини.

В філософському аналізі проблеми особистості широко вживаються такі терміни як індивід та індивідуальність. Поняття “індивід” означає, перш за все, окремо взятого представника людськогороду, який належить і природі, і суспільству. Ця категорія біосоціологічна. Поняття індивідуальності визначає в людині її своєрідність, особливість, неповторність, гармонійність, тобто її “самість”. Це поняття розкриває також в людині її цілісність в єдності як одиничних, так і загальних, природних та суспільних властивостей. Сутність індивідуальності проявляється в самобутньому існуванні індивіда. За Гегелем, індивідуальність – це прояв суверенності в індивіді.

Нарешті, поняття особистості фіксує індивідуальну людину як суб’єкта суспільного життя, спілкування та діяльності, носія здібностей, потреб, інтересів, прагнень, вчинків тощо. Через особистість в людині підкреслюється усвідомлено-вольова основа.

Між поняттями індивід, індивідуальність, особистість існує зв’язок. Так, індивід не може стати особистістю, не створивши своєї суспільної сутності. Особистість не може мати свого самостійного буття, не ставши індивідуальністю. Особистість за своєю суттю суспільна, а спосіб її існування індивідуальний. Разом з тим властивості особистості не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особистість тим значніша, чим більше в її

індивідуальності представлені загальні, загальнолюдські характеристики. Поняття особистості фіксує суспільні риси людини,властиві їй як окремому індивіду. В особистості персоніфікуються суспільні відносини, і разом з тим конкретна особистість може втілити свою суспільну сутність в формі індивідуальності. Індивідуальне “Я” складає центр особистості, її внутрішнє ядро. Становлення особистості відбувається в процесі засвоєння людиною досвіду та ціннісних орієнтацій даного суспільства – в ході соціалізації. Людина стає особистістю, коли в ній зосереджуються суспільні відносини;

коли вона виступає як суб’єкт пізнання і перетворення світу, прав та обов’язків, носієм етичних, естетичних та інших соціальних норм.

Структурата типи особистості

Особистість – це продукт соціального та біологічного розвитку людини. Сутність її укорінена в тілі, як матеріальному носії особистісного начала. Особистість виступає зі своєю конкретною тілесною організацією, фігурою, особливим виразом обличчя, манерами поведінки, стилем одягу тощо. Це фізична сторона особистості.

Соціальна особистість полягає в спілкуванні людей. Визнання в нас особистості з боку інших людей робить із нас суспільну особистість. Адже людина має природжену схильність звертати на себе увагу інших і викликати в них сприятливе враження про себе.

Було б величезною карою, якби хто-небудь опинився в суспільстві людей, де б на нього зовсім не звертали увагу. Відомий американський філософ, психолог У.Джемс стверджував, що у людини стільки соціальних особистостей, скільки індивідів визнають в ній особистість і мають про неї уявлення.

Разом з соціальною особистістю одночасно формується і духовнаособистість як своєрідний стрижень, на якомутримається все, в тому

числі - ядро нашого “Я”. Зрозуміло, що людина є особистістю не за своїм єством, тобто не за своєю тілесністю, а за високим рівнем досконалості свого духу.

До поняття особистості входить і психологічне обличчя людини. Психологічна сфера дуже активно досліджується в сучасних теоріях особистості, серед яких слід виділити теорію особистості фрейдизму та неофрейдизму (теорії З.Фрейда, К. Юнга, К. Хорні, Е. Фромма тощо); гуманістичні теорії особистості (теорії К. Роджерса, Г.Олпорта, А.Маслоу тощо).

В теорії особистості особливо актуалізується психологічна проблема почуттів та емоцій. І хоча психологічна сфера людини досить складна та багато в чому загадкова, все ж позитивним є те, що і в філософії, і в психології робляться спроби систематизувати та пояснити елементи психологічної структури особистості. Так, У.Джемс вважає, що почуття та емоції дають характеристику особистості через самооцінку. Остання може бути двох видів: задоволеність та невдоволеність собою. Самовдоволення, як правило, супроводжується такими почуттями як гордість, зарозумілість, самоповага, пихатість, марнославство тощо. З іншого боку, невдоволеності притаманні такі психологічні почуття як скромність, приниженість, засмученість, невпевненість, сором, відчай тощо.

Нормальним фактором самопочуття для особистості є її благополучне або неблагополучне положення в світі - успіх або неуспіх. Особистість, яка досягла певного положення, не може не вважати себе неуспішною. Разом з тим, наша задоволеність собою в житті зумовлена тим, до якої справи ми себе готуємо. Задоволеність визначається відношенням наших дійсних здібностей до потенційних можливостей. Задоволеність і, як наслідок, самоповагу можна представити як дріб, в якому чисельник визначає наш дійсний успіх, а знаменник – наші домагання. При збільшенні чисельника і

зменшенні знаменника дріб буде зростати. Врешті, самопочуття залежить від нас самих. “Прирівняй свої домагання до нуля, і цілий світ буде біля твоїх ніг” – смисл цього висловлення простий: чим менше у тебе бажань, тим більше ти вільний. Емоційний ряд особистості можна продовжити, аналізуючи такі поняття як тривога, гнів, допитливість, ніжність, дружба, огида, жах, покора, турбота тощо. Наприклад, турбота про свою соціальну

особистість висловлюється безпосередньо в почуттях любові та дружби, в нашому бажанні привернути до себе увагу, в почутті ревнощів, жаги слави тощо.

Особливе місце в дослідженні особистості займають природжені та надбані психічні властивості. Природжені властивості – це темперамент, талант, здібності. Ще в античності Гіппократ виділив чотири типи темпераменту людей: холерик, сангвінік,меланхолік, флегматик. Перші два характеризуються легкою збудливістю, неврівноваженістю, агресивністю та швидкою зміною інтересу. Останнім двом типам притаманні стійкі інтереси, вони солідні і терплячі, небагатослівні, зосереджені. Темперамент відносять

до способу реакції, він відносно незмінний, відображає стиль почуттів, розумових та вольових поривань тощо. Разом з темпераментом особистість відрізняється характером, який формується особистим досвідом. Якщо, наприклад, людині притаманний холеричний темперамент, то її спосіб реакції – “швидкий і сильний”. Але те, в чому саме він швидкий і сильний -

залежить від її відносин зі світом, від її характеру. Так, якщо людина справедлива за характером, то вона буде реагувати швидко і сильно, коли стверджує справедливість, а якщо це деструктивний чи садистський характер, то він будешвидким за своєю деструктивністю або жорстокістю. Отже, не слід розрізняти темперамент і характер.

Е. Фромм вважає, що в основі характеру лежать відносини особистості зі світом, в які вона вступає, по-перше, через, оволодіння речами, їх асиміляцією і, по-друге, через відносини з людьми, тобто через соціалізацію. Він визначає характер як форму прояву людської енергії в процесі асиміляції та соціалізації. Характер дає основу для пристосування індивіда до суспільства. Характеру особистості визначається також в її ставленні до інших людей, що виражається в доброті, егоїзмі, замкненості, відкритості тощо; в її вольових рисах – твердості, сміливості, впертості та їх антиподах; в рисах розумового порядку - принциповості, глибині та гостроті мислення тощо.

Існує немало інших підходів до психологічної типологізації особистості. Детальне обґрунтування поділу людей на різні типи дав відомий швейцарський психіатр К.Юнг, зокрема, в роботі “Психологічні типи”, де він дає детальну характеристику таких групп людей як екстраверти та інтроверти. Екстраверт – це людина, котра зорієнтована на зовнішній світ, це відкритий тип; інтроверт зорієнтований всередину себе, це тип замкнутої, закритої людини.

Німецький психіатр Е. Кречмер запропонував свою класифікацію характеру людини, в залежності від різної тілесної будови: пікнічний тип, астенічний та атлетичний.

Заслуговує на увагу теорія самоактуалізації А. Маслоу - одного з найбільш яскравих представників гуманістичного напрямку теорії особистості. Основним джерелом людської діяльності, поведінки, вчинків Маслоу вважає безупинне прагнення людини до самоактуалізації, до самовираження - людина завжди має реалізувати те, що в ній закладено, те, що вона може.

Заслуговують на увагу соціологічні аспекти дослідження особистості, де остання розглядається як соціальна система. В цьому аспекті виділяють такі обов’язкові характеристики особистості як самосвідомість, ціннісні орієнтації, відносна самостійність по відношенню до суспільства, відповідальність за свої вчинки, соціальні відносини, які, опосередковуючись внутрішнім станом людини, виявляються в її діяльності як особисте ставлення до оточуючої дійсності, як соціальні якості людини. До соціальних якостей людини, відносять такі її характеристики: соціально визначену мету її

діяльності; соціальний статус та соціальну роль; норми та цінності, якими керується людина в процесі своєї діяльності; рівень освіти; активність та рівень самостійності в прийнятті рішень тощо.

Коли мова йде про особистість як члена соціальної групи, соціальних інститутів, організацій, то маються на увазі не властивості людини, а соціальний тип особистості. Базою для соціальної типології особистості можуть бути різні елементи, в тому числі системи потреб, соціальних інтересів, цінностей; але найважливішими серед них - статус та роль особистості в системі соціуму. Соціальний статус – це позиція індивіда або групи в соціальній системі, яка визначається за цілим рядом ознак, специфічних для даної системи - економічних, професійних, етнічних та інших. Статус може бути або “природженим” (раса, національність, соціальне походження), або “досягнутим” (освіта, заслуги). За М.Вебером, статус – це спільнота людей, яка базується на специфічному стилі життя, що

характеризується набором звичок, цінностей, вірувань, уявленнями про честь та іншими психологічними моментами.

Поряд з поняттям соціального статусу використовується поняття соціальної ролі, яка визначається як сукупність норм, що детермінують поведінку людини в залежності від статусу або соціальної позиції (робітник, вчений, учень, чоловік, солдат тощо). Якщо статус визначає права та обов’язки особистості, то роль – динамічний аспект статусу, тобто певну її поведінку. Зрозуміло, що людська діяльність не вичерпується ролями чи шаблонною поведінкою. Існує і спонтанна поведінка, і новаторська діяльність.

Процес інтеграції індивіда в суспільство, в різні соціальні спільноти через засвоєння елементів культури, норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значимі риси особистості, називається соціалізацією. В соціалізації індивіда виділяють дві фази: соціальну адаптацію, яка означає пристосування індивіда до соціальних умов, до рольових функцій, норм, і інтеріоризацію - процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ людини.