4.2. Метод аналогії в діагностичному процесі.

Одним из видов умозаключений является аналогия — умозаключение о сходстве двух предметов на основании сходства отдельных признаков этих предметов. Умозаключение по аналогии в классической логике является выводом о принадлежности данному предмету определенного признака, основанным на его сходстве в существенных признаках с другим единичным предметом. Сущность умозаключения по аналогии в диагностике состоит в сравнении сходства и отличия симптомов у конкретного больного с симптомами известных болезней. М. С. Маслов (1948) замечал, что «дифференцировать можно лишь то, что заранее подозревают» (с. 52). Диагностика по аналогии имеет большое значение при распознавании инфекционных заболеваний во время эпидемий. Степень вероятности умозаключения по аналогии зависит от существенности и количества сходных признаков. И. Н. Осипов, П. В. Копнин (1962) предупреждают о необходимости соблюдения осторожности и критичности при диагностике по аналогии. Опасным в этом методе является отсутствие постоянного плана систематического всестороннего обследования больного, поскольку врач в ряде случаев обследует больного не в строго определенном порядке, а в зависимости от ведущей жалобы или симптома. В то же время метод аналогии является сравнительно простым и часто применяемым методом в распознавании болезней. В клинической медицине этот метод применяется почти всегда, особенно в начале диагностического процесса, но он отличается ограниченностью, не требует установления всесторонних связей симптомов, выявления их патогенеза.

4.3. Проблема істинності діагнозу і джерела діагностичних помилок.

У діагностичній діяльності лікареві постійно доводиться мати справу з об'єктивними й суб'єктивними даними й показаннями. Від того або іншого розуміння співвідношення об'єктивного й суб'єктивного, їх ролі й питомої ваги в розвитку й плині патологічних процесів залежать точність і адекватність діагнозу.

Розшифрування змісту болючого відчуття дозволяє доповнити формулеваний лікарем діагноз новими, додатковими рисами й особливостями. Експериментальні й клінічні дані свідчать про те, що більшість болючих відчуттів здатне в специфічній для них формі відбивати не тільки інтенсивність, але і якісні особливості патогенних і непатогенних подразників і впливів. У цьому зв'язку підкреслимо відносність підрозділу суб'єктивного й об'єктивного. Подібна релятивність особливо наочно проявляється при класифікації методів обстеження хворого.

Чому підрозділ методів дослідження лікарем хворого на об'єктивні й суб'єктивні слід уважати умовним, відносним? По-перше, тому, що вже при так званім суб'єктивнім дослідженні хворого, тобто при ознайомленні зі скаргами хворого на його стан, його хворобливими відчуттями і т.д., лікар тією чи іншою мірою пізнає об'єктивний стан хворого, патологічні основи хвороби. І в цьому випадку об'єктивне й суб'єктивне багато в чому зливаються й перехрещуються. По-друге, так зване об'єктивне дослідження хворого не вичерпується лише лабораторно-інструментальними методами. До об'єктивних методів вивчення хворого відносять і звичайні «класичні» фізикальні методи (пальпація, перкусія, аускультація). А при використанні останніх можливість суб'єктивної оцінки й інтерпретації тих або інших об'єктивних показань досить велика.

Незважаючи на всю умовність і відносність розподілу методів обстеження на об'єктивні й суб'єктивні, не можна стирати ту грань, яка відокремлює їхній друг від друга. Ототожнення суб'єктивних і об'єктивних методів дослідження, абсолютизація перших, виведення їх за межі реальної застосовності є однієї із гносеологічних передумов суб'єктивізму й інтуїтивізму в медицині. Будь-який вид пізнання організмених і психофізіологічних якостей пацієнта одночасно є об'єктивним по змісту й суб'єктивним за формою. Інструментальні методи обстеження хворого в певних умовах можуть мати прояву суб'єктивності й навіть суб'єктивізму. Це відбувається тому, що інформація, одержувана за допомогою інструментальних методів, розшифровується й пояснюється вузькими фахівцями з різним рівнем професійної підготовки й нерідко не знайомими безпосередньо із хворобливим станом пацієнта.

Діагностичні інструментальні прилади є вузькоспеціалізованими й дають показання лише про окремі, локальних структурно-функціональних частинах організму. Якщо ці показання не будуть органічно вписані в загальну, цілісну інформаційну картину стану обстеженого, то запобігти суб'єктивістському тлумаченню буде неможливо. Гіпертрофоване відношення до діагностичних приладів може поставити лікаря на шлях помилкових висновків, тому що використовувані прилади подають інформацію лише про яку-небудь одну сторону досліджуваного процесу. Остаточний же синтезований висновок повинен зробити лікар на основі зваженої оцінки даних, у тому числі одержуваних від техніки. Тлумачення показань діагностичних приладів повинне проводитися із проекцією на конкретного хворого.

Наявна ізольованість вузьких фахівців, що використовують діагностичну техніку й нерідко їх відірваність від конкретного хворого, є сприятливими передумовами для прояву суб'єктивістських інтерпретацій одержуваної інформації, для діагностичних помилок. У ряді закордонних країн лікар-кардіолог, наприклад, не тільки оглядає хворого, але й сам безпосередньо виконує багато інструментально-діагностичних досліджень. Він і інтерпретує отриману інформацію стосовно до обстежуваного й куріруємому їм пацієнтові. Це дозволяє знизити рівень прояву суб'єктивності й суб'єктивізму. Але ж суб'єктивістська переоцінка або недооцінка лікарем якого-небудь симптому або реакції організму може привести до серйозних діагностичних прорахунків і помилкам.

Гіпертрофований метод, всупереч навіть бажанню самого лікаря, перетворюється у своєрідну клінічну методологію, що визначає характер і спрямованість подальшого обстеження пацієнта, заслоняє й мимоволі знецінює можливість використання інших методів, інструментально-діагностичних засобів, звужує широту, що осмислюються клінічних фактів, позбавляє можливості адекватної й поглибленої оцінки стану хворого.