4.Діагностика — специфічна форма пізнання.

Діагностика (від греч.(грецький) diagnostikós — здатний розпізнавати) (медичне), процес розпізнавання хвороби і позначення її з використанням прийнятої медичної термінології, тобто встановлення діагнозу; наука про методи встановлення діагнозу. Діагностика грунтується на всесторонньому і систематичному вивченні хворого, яке включає: 1) збір анамнезу — цілеспрямований розпит про скарги, історію захворювання і історії життя хворого; 2) об'єктивне дослідження стану організму [огляд, обмацування ( пальпація), вистукування (перкуссия), вислухування (аускультація)], визначення спеціальними прийомами гостроти зору, слуху, рефлексів, об'єму рухів в суглобах і др.; 3) аналіз результатів лабораторних досліджень крові і різних виділень (кал, сеча, мокрота, гній і ін.); рентгенологічні дослідження; графічні методи — запис на папері або фотоплівці рухів серця (кардіографія), судин (сфігмографія) і др.; електродіагностичні дослідження (електрокардіографія, електроенцефалографія і ін.), ендоскопію — огляд внутрішніх поверхонь деяких органів (наприклад, внутрішньої поверхні шлунку, сечового міхура) за допомогою спеціальних оптичних приладів біопсію — дослідження невеликих посічених у хворого шматочків тканин або матеріалу, отриманого при проколі (пункції) спеціальною голкою кісткового мозку, лімфатичних вузлів і ін. При деяких захворюваннях істотні діагностичні дані отримують за допомогою радіоактивних ізотопів ( радіоізотопної діагностики). Велике значення для Діагностики інфекційних і алергічних захворювань мають бактеріологічне і серологічні (із застосуванням сироваток) методи. У складніших випадках для встановлення діагнозу інколи удаються до пробної операції з метою безпосереднього огляду і вивчення місцевих змін.

Як правило, для розпізнавання хвороби необхідне виявлення досить великого числа ознак хвороби, їх комбінацій, визначення їх вираженості і т.д. Оскільки різні захворювання можуть мати одні і ті ж ознаки (наприклад, головний біль, лихоманка, блювота і т.п.), для розпізнавання хворобі проводять диференціальні діагностики. Обично вихідним пунктом диференціальної д іагностики служить вибір найбільш характерного, ведучого, достовірної (патогномонічного) ознаки; захворювання порівнюють з схожими в цьому симптомі захворюваннями. Рідше діагноз з'ясовується виключенням схожих захворювань.

Щоб уникнути помилок, пов'язаних з недостатнім лікарським досвідом, особливо при розпізнаванні рідших захворювань, з 50-х рр. 20 ст почали робити спроби встановлення діагнозу за допомогою обчислювальних машин на підставі виявлених лікаркою симптомів, значущість яких при різних захворюваннях заздалегідь розрахована. Перешкодою розвитку цього методу діагностики є труднощі кількісної оцінки симптомів і недосконалість класифікації хвороб.

В процесі встановлення діагнозу з'ясовують причину хвороби, супутні захворювання і ускладнення, оцінюють вираженість розладів діяльності систем організму (функціональна діагностика), враховують фізіологічні особливості хворого. Т. о., діагноз повинен відображати особливості, що відрізняють даного хворого від інших хворих з таким же захворюванням. Ранній, точний і максимально конкретний діагноз полегшує проведення раціональне і ефективне лікування і дозволяє у багатьох випадках передбачити можливі варіанти подальшого перебігу хвороби.

Патологоанатомічна (посмертна) діагностика здійснюється фахівцем-патологоанатомом і грунтується на вивченні даних розтину померлого, хімічного і мікроскопічного аналізу тканин в зіставленні з результатами прижиттєвого дослідження. Патологоанатомічна діагностика. дозволяє виявити і проаналізувати неточності прижиттєвого діагнозу; має значення в судово-медичній практиці.