6. Релігійна філософія хх ст.

У сучасній релігійній філософії можна виокремити традиційну філософію, що продовжує лінію богослов'я і отців церкви (мова йде, передусім, про неото­мізм), та напрямки, що намагаються нетрадиційно (однак визнаючи існування Бога) вирішувати філософські проблеми (тейярдизм і персоналізм).

6.1. Неотомізм

Неотомізм — модернізація томізму — вчення середньовічного монаха-домініканця Фоми (Томаса) Аквінського (1225-І274рр.), який пристосував філософію Аристотеля до потреб і вчення християнської католицької релігії. V збірці своїх численних статей «Сума теології» Аквінський намагався обґрунтувати релігію з точки зору здорового глузду, намагався логічно довести буття Бога на основі єдності, гармонії віри та розуму. Тривалий час прибічники томізму боролись з іншими напрямами середньовічної схоластики. З XVI ст. томізм активно насад­жується єзуїтами і у XIX ст. стає найвпливовішим напрямом католицького бого­слов'я. У І 879 р. в енцикліці папи Лева ХШ томізм оголошується єдиною істинною філософією, офіційною філософією католицької церкви.

В XX ст. католицькі філософи у численних католицьких центрах систематизу­ють вчення Фоми Аквінського, намагаються асимілювати сучасні наукові досягнен­ня, передусім, у молекулярній біології, фізиці елементарних частинок і астрофізи­ці. Найвідоміші представники неотомізму — Е. А. Жільсон і Ж. Марітен.

Неотомістська філософія бачить своє основне завдання у раціональному доказі існування Бога на основі п'ятичленної формули ("п'ять шляхів" доказу "буття божия", запропоновані Аквінським). Вона претендує на універсальність, синтез віри та розуму. У рамках неотомізму виділяються наступні основні розділи: мета­фізика, теорія пізнання, натурфілософія та соціологія.

Метафізика, або перша філософія,— це вчення про умоосяжне чисте буття, нескінченне і трансцендентне (що виходить за межі досвіду), позбавлене всіх конкретних властивостей та виражене у філософських категоріях (трансценденталіях), що створюють образ бога.

Теорія пізнання неотомізму виходить з подвоєння світу, який складається з природного світу (його окремі вияви вивчають окремі науки, а загальні властивос­ті — натурфілософія) і надприродної (буття Бога, що вивчається релігією за допомогою божественного прозріння). Наука, на думку неотомістів, вивчає тіль­ки зовнішній і несуттєвий бік явищ, а щоб проникнути у сутність, необхідна релігія. Неотомісти намагаються асимілювати сучасні наукові досягнення. Так, вони прагнуть подати еволюцію видів як наслідок першопочаткового божествен­ного творіння.

Натурфілософія вивчає тілесний світ методом роздумів. Матерія, з точки зору неотомістської філософії, пасивна і визначається активною формою. Фор­мою форм, що визначає все, є Бог.

Соціологія неотомізму — вчення про суспільне життя — виходить з телеоло­гічного (що визначається метою) уявлення про суспільство як засіб розуміння Бога. Розвивається концепція трьох типів взаємовідносин людей у суспільстві: індивідуалізм (при капіталізмі), колективізм (при соціалізмі), солідаризм (христи­янська любов до ближнього). Два перших оголошуються такими, що не відповідають сутності людини, їй відповідає тільки солідаризм — єдиний, що може привести людство до загального добра.

Як окрему складову неотомізму можна також виокремити вчення про люди­ну — філософську антропологію. Вона розглядає людину в її зв'язках з Богом як вищу духовну цінність. При цьому весь світ розглядається як прояв творчої активності верховної особи — Бога.