2.3. Соціобіологізм

Соціальний біологізм (етологізм, генетичний детермінізм) — впливовий на­прям у сучасній західній філософії, що ставить за мету здійснити синтез природних і соціальних наук на основі виявлення еволюційно-біологічних передумов соціа­льної поведінки людини.

У 1975 р. відомий американський ентомолог Едвард О. Уілсон видає книгу «Соціобіологія: новий синтез», в якій еволюція розуміється як адаптаціоґенез на основі наявності зачатку поведінкових форм людини у тварин.

Уілсон вважає доцільним використання об'єктивного розгляду людини та всієї її культури з точки зору інопланетянина, для якого всі науки про людину (гуманітарні, соціальні, а також мистецтво) будуть розділами біології.

Природничо-наукові передумови соціобіологізму становлять етологія і матема­тичне моделювання у біології й екології. В етології — науці про поведінку тва­рин — будь-яка поведінка тварини розглядається як щеплення спадкового та надбаного, в якому агресія є природною властивістю. Ця властивість набуває у людини форми войовничого ентузіазму як прояву життєвої сили. З іншого боку, у популяції тварин є й альтруїстична поведінка, що веде до збільшення пристосування одних індивідів за рахунок зниження пристосування інших. Така поведінка відіграє важливу роль в еволюції, якщо її дотримується більша части­на популяції.

У соціобіологізмі використовуються також дані популяційної генетики, екології, еволюційної теорії, медицини, соціальної психології, антропології, етнографії, лінгвістики тощо. Основним поняттям соціобіологізму є геннокультурна коеволюція, що розуміється як спільний, взаємодіючий перебіг процесів органічної та культурної еволюції. Основні компоненти коеволюції — це гени і культура, що "тримають один одного на прив'язі".

У процесі геннокультурної коеволюції головну роль відіграють три типи поведінки:

• на основі опозиції альтруїзму-егоїзму

• сексуальна;

• агресивна.

Хід коеволюції спрямовується епігенетичними правилами, які визначають шляхи трансляції від генів до культури і від культури до генів, однак, провідна роль при цьому відводиться генам, оскільки вони програмують первинні і вторинні епігенетичні правила, а культурний вплив лише виявляє та закріплює задані генетикою властивості поведінки й мислення людини (у таких випадках мова йде про генетичний детермінізм).

Саме спрямування соціобіологізму на виявлення того, наскільки людина детер­мінована філогенетично, не може не викликати позитивного ставлення. Не викли­кає заперечень і спроба визначити, якою мірою людська соціальна поведінка зумовлена генетично. Приваблює також широке застосування матеріалу різнома­нітних природничих та гуманітарних наук.

У рамках соціобіологізму виділилися загальна соціобіологія та соціобіологія людини, які широко обговорюють такі питання, як співвідношення біологічного і соціального, психологічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання, а також загальне розуміння природи живого, природи людини і перспектив її розвитку.

З іншого боку, достатньо помітні й такі недоліки, як однобічність, що виявляєть­ся не тільки у біологічному детермінізмі, а й у обмеженому розумінні людини як біосоціальної істоти. Таке розуміння с недостатнім не стільки через те, що пріори­тет надається біологічному, скільки тому, одо повністю усунені фактори вищого порядку— духовності людини, що і роблять її справжнім мікрокосмом. Духов­ність формується, звичайно, на основі біологічних і соціальних факторів, але що більшою є духовність, то автономнішою є людина. Саме духовність є видовою ознакою людини, вона є здатністю усвідомлювати себе у світі та самозмінюватись. У цьому полягає свобода, звідси випливає відповідальність людини за свої вчинки і долю.

Крім того, не можна не бачити, що соціобіологічні дослідження (як от генна інженерія) несуть у собі велику небезпеку проникнення у свята святих приро­ди, її глибинні таємниці, що веде до можливості маніпулювання особистістю, та еволюцією людини.