2.2. Структуралізм

Філософський структуралізм виникає у 20-х рр. XX ст. як антитеза ірраціональ­ності екзистенціалізму та як продовження позитивістських прагнень до побудо­ви філософії у вигляді точної науки (інколи його називають французькою різновид­ністю постпозитивізму). Основними представниками цього напряму є К. Леві-Стросс, М. Фуко, Ж. Лакан та ін.

Структуралізм проголошує себе послідовно науковим і супротивним антина­уковим ірраціоналістичним спекуляціям філософії екзистенціалізму. На проти­вагу емоційно-суб'єктивістській екзистенції висувається мова, що розуміється як справжня реальність людського буття.

Спочатку структуралізм з'являється у конкретно-наукових напрямах в період переходу деяких гуманітарних наук від емпіричного описового рівня досліджень до абстрактно-теоретичного. В основі цього переходу лежало використання структур­ного методу, моделювання та елементів формалізації та математизації.

Структурний метод спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а після цього розповсюдився на літературознавство, етнографію й інші гуманітарні науки. Його основу становить виявлення структури як сукупності відношень, інваріантних при певних умовах. Тобто структура— це не просто скелет тривких відношень елементів системи, а ще і сукупність правил, за якими з однієї системи можна одержувати інші. При цьому центр ваги переноситься з елементів і їх властивостей на відношення між елементами. Цей принцип називається методологічним приматом відношень над елементами у системі.

Основні ступені структурного методу.

• Виділення первинної безлічі об'єктів, в яких припускається наявність єдиної структури. Увага при цьому зосереджується на виявленні тривких станів, а не на динаміці— примат синхронії над діахронією.

• Розчленування об'єктів на елементарні частини (сегменти), в яких повторювані відношення зв’язують різнорідні пари лементів; виявлення у кожному елементи істотних для цих відношень властивостей.

• Розкриття відношень перетворення між сегментами їхня систематизація та побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу або формально-логічного методу і математичного моделювання.

• Виведення зі структури усіх теоретично можливих наслідків (конкретних варіантів) та перевірка їх на практиці.

Для структуралізму характерне прагнення за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити неусвідомлені глибинні структури, приховані механізми, перехід до вивчення яких і забезпечте наукову об’єктивність дослідження, дозволяє відволіктися від суб'єкта або уявити його як щось похідне від структур.

Об'єкт дослідження структуралізму — це культура, як сукупність знакових систем, найважливіша з яких — мова, але до неї також входять наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама та ін. Саме у цих об’єктах виявляються приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина і які визначають відношення людської свідомості до світу.

Ігнорування цього опосередкування спричинює виникнення ілюзій вільної людської діяльності.

Конкретно науковий структуралізм показав свою плідність у вивченні культури первісних племен, фольклористиці та інших областях, але виникав і різку критику з низки важливих питань. Так, М. Фуко вважає, що поняття «людина» не повинно застосовуватися у науковому і філософському знанні: воно існує лише завдяки особливій культурній ситуації, що склалася у XVII ст., і приречене на зникнення при її модифікації: "Людина зітреться, як зображення на морському піску". Така позиція призвела до різкого падіння впливу структуралізму. Французькі студенти, що брали участь у подіях І968р., писали на плакатах: «Структури не виходять на вулиці».