3. Вплив біологічних і соціальних факторів на діяльність організму

Життєдіяльність організму людини зумовлена цілим рядом біологічних та соціальних факторів. Біологічна еволюція на рівні людини була ніби знята новою якістю - соціальним розвитком. Результатом соціального розвитку була зміна біології людини вже на організмовому рівні та глибока трансформація всіх надорга-нізмових рівнів життєдіяльності людини - популяційно-видового, біоценотичного, біосферного. Під впливом соціальної життєдіяльності людини, а також трудової діяльності, біологічні зв'язки її отримали соціальне опосередкування і включилися в загальну систему соціально-екологічних зв'язків, у якій соціальне та природне взаємно детерміновані і включені в єдиний процес розвитку. Для людини харак­терна здатність через систему активної соціальної діяльності пристосовувати середовище до своїх соціальних і біологічних потреб.

4. Конституція. Значення типів будови тіла в походженні захворювань

При великій різноманітності індивідуальних особливостей організму людини практична медицина виділяє кілька типів будови тіла, або конституцій. Конституція - це комплекс досить стійких морфологічних, функціональних, у тому числі й психічних, особливостей організ­му, що визначають його реактивність і скла­лися на спадковій основі під впливом факторів довкілля.

Конституція визначає індивідуальну реак­тивність організму, його адаптаційні особли­вості, своєрідність перебігу фізіологічних і пато­логічних процесів, патологічну схильність. Пе­ребіг будь-якого захворювання, його прогноз і лікування залежать не тільки від характеру і сили патогенного впливу, а й від індивідуаль­них особливостей організму.

З морфологічної точки зору виділяють

Три ТИПИ КОНСТИТУЦІЇ (за М.В. Чорноруцьким) нормостенічний тип конституції; в - (рис. 2.31):гіперстенічний тип конституції.

1. Гіперстенічний - тулуб відносно довгий, а кінцівки короткі. Голова, груди та живіт мають значний об'єм. Розміри живота переважають над грудною кліткою і поперечні розміри - над поздовжніми.Їм притаманний ріст в ширину, масивність.

2. Астенічний - переважний ріст у довжину, стрункий, але слабкий у загальному фізичному розвитку. Кінцівки переважають над відносно коротким тулубом, грудна клітка - над животом і поздовжні розміри - над поперечними.

3. Нормостенічний ~ середній, проміжний тип будови тіла. Кожному з конституційних типів - астенічному, гіперстенічному й нор-

мостенічному М.В. Чорноруцький дав характеристику з огляду на основні функції й обмін речовин. Так, в осіб астенічного типу знижений артеріальний тиск і всмоктувальна здатність кишок, підвищений обмін речовин, для гіперстенічного характерними є більш високий артеріальний тиск, сповільнені процеси обміну, зниження толерантності до вуглеводів, повільне виведення продуктів обміну, схильність до ожиріння.

Згідно з класифікацією Е. Кречмера, існує три конституційних типи: асте­нічний, атлетичний і пікнічний. Е. Кречмер, психіатр за спеціальністю, намагав­ся пов'язати морфологічні особливості людини не тільки з особливостями харак­теру, психіки й темпераменту, а й із схильністю до певних психічних захворювань. Серед хворих на шизофренію особи астенічного типу зустрічаються частіше, ніж інші типи, хворі на епілепсію - переважно атлетичного, а на маніакально-депресивний психоз - пікнічного типу.

Вивчення слабких, найбільш уразливих сторін конституції дає змогу вчасно виявляти схильність до захворювання, передбачити перебіг хвороби, призначити

індивідуальне лікування і рекомендувати найбільш сприятливі умови життя і діяльності для людини.

Реактивність - це властивість організму реагувати на фактори зовнішнього середовища змінами своєї життєдіяльності, що забезпечує той або інший ступінь його пристосування до зовнішнього середовища. Реактивність організму може бути біологічною, груповою та індивідуальною.

Біологічна реактивність (видова) включає в себе найбільш характерні особли­вості фізіологічної та патологічної реактивності, що притаманні даному виду тварин. Наприклад, вона проявляється сезонними змінами життєдіяльності (ана­біоз, зимова чи літня сплячка, міграція риб і птахів під час зміни пори року, розмноження), різними видовими властивостями при продукції специфічних антитіл і відтворенні алергічних реакцій у різних тварин.

Групова реактивність формується на тлі видової (біологічної). У людей та вищих тварин особливості цього виду реактивності обумовлені конституційними відмінностями, зокрема різними типами нервової системи.

Індивідуальна реактивність організму залежить від конституції, статі, віку, умов існування індивідуума. На характер індивідуальної реактивності впливають також притаманні даному організму фізіологічні властивості - тип нервової системи, особливості ендокринних залоз та інших функціональних систем.

Патологічна реактивність виникає при дії на організм "надзвичайних" шкідливих факторів, які можуть призвести до перевищення діапазону фізіологічних коливань, характерних для особин даного виду. Вона характеризується виник­ненням хворобливих розладів та загальним зниженням компенсаторно-пристосу­вальних можливостей організму. Ця реактивність відіграє значну роль в патогенезі багатьох захворювань і обумовлює специфічні відповідні реакції на дію патогенних агентів, які формують в кожному окремому випадку певну картину хвороби (ревматизм, гіпертонічна хвороба, бронхіальна астма тощо).

Загальні дані про розвиток організму людини

Розвиток організму людини - онтогенез - поділяється на два періоди: пренатальний (внутрішньоутробний) та постнатальний (позаутробний).

Пренатальний період триває від моменту запліднення яйцеклітини до наро­дження дитини і складається з двох фаз: ембріональної (перших 2 місяці) і феталь­ної (плідної), яка триває від 3-го до 9-го місяця.

В момент запліднення виникає зигота, яка має властивості обох статевих клітин. В подальшому, протягом першого тижня, зигота ділиться, внаслідок чого утворюється багато клітин - бластомерів, які формують багатоклітинну бластулу. З неї утворюється міхурець - бластоциста, яка складається з внутрішньої групи клітин - ембріобласта та із периферійної групи клітин - трофобласта. Між ембріобластом і трофобластом є порожнина, яка заповнена позазародковою мезенхімою. При цьому зародок починає укорінюватися в слизову оболонку матки (імплантація). Клітини трофобласта дають вирости - ворсинки, які перетворюються у ворсинчасту оболонку - хоріон. З хоріона та слизової оболонки матки, що прилягає до нього, розвивається плацента (дитяче місце). З ембріобласта формується ембріон.

На 2-му тижні життя зародка клітини ембріобласта розділяються на два шари, з яких формуються два міхурці: ектобластичний, або амніотичний (із зовнішнього шару клітин) та ентобластичний, або жовтковий (із внутрішнього шару клітин).

3-й тиждень життя зародка - це період гаструляції (процес утворення тришарового зародка), при якому утворюється мезодерма (середній зародковий листок), ектодерма (зовнішній зародковий листок), ентодерма (внутрішній зарод­ковий листок) та хорда (спинна струна). Остання є похідним мезодерми, тягнеться від головного до хвостового кінця зародка і знаходиться між зовнішнім та внутрішнім його листками.

В кінці 3-го тижня зародок вже має осьовий комплекс зачатків (нервову трубку, хорду, мезодерму, а справа і зліва від них - ентодерму та ектодерму), а також позаембріональні органи (хоріон, амніон, алантоїс, жовтковий мішок). Алантоїс - це пальцеподібної форми випинання між ентодермою і позазародковою мезенхімою. По ходу алантоїса від зародка до ворсинок хоріона проростають кровоносні пупкові судини, оточені пупковим канатиком.

На 4-му тижні життя зародка починається формування зачатків органів. Ентодермальний листок зародка утворює трубку - первинну кишку, замкнену в передньому і задньому відділах. Поза зародком залишається жовтковий мішок, сполучений з первинною кишкою. Первинна кишка спереду закрита ротогорловою мембраною, яка відділяє просвіт кишки від ектодермальної ротової бухти. Ззаду первинна кишка закрита клоакальною мембраною, яка відділяє просвіт кишки від ектодермальної клоакальної бухти (клоаки).

В мезодермі розрізняють вентральну (несегментовану), дорсальну (сегменто-вану) і проміжну мезодермальні ніжки. З вентральної мезодерми розвиваються епітелій серозних оболонок та мезенхіма. З мезенхіми розвиваються стінки органів травної та дихальної систем. Дорсальна мезодерма розташована справа і зліва від хорди і поділена на такі соміти: склеротом (з нього розвиваються кістки осьового скелета), міотом (з нього розвиваються скелетні м'язи) та дерматом (з нього розвивається основа шкіри - дерма). З проміжної мезодерми розвиваються сечові та статеві органи.

На 8-му тижні закінчується закладка органів і з 9-го тижня (початок 3-го місяця) зародок набуває вигляду людини і називається плодом. Плідний період триває аж до моменту народження дитини. Він характеризується формуванням органів (органогенез).

Постнатальний період триває від народження до смерті індивідуума і поділяється на періоди:

• новонародженості (1-10 днів);

• грудний (10 днів-1 рік);

• раннє дитинство (1-3 роки);

• перше дитинство (4-7 років);

• друге дитинство (8-12 років);

• підростковий (пубертатний) (13-16 років);

• юнацький (17-21 рік);

• зрілий - І період (22-35 років), II період (36-60 років);

• літній (61-74 роки);

• старечий (75-90 років);

• довголіття (90 років і більше).

Розділ 3. ОСНОВИ ЗАГАЛЬНОЇ ПАТОЛОГІЇ

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ПАТОЛОГІЇ

Щоб пізнати сутність хвороби, запобігти її виникненню, потрібно вивчити характер, причину, механізм розвитку, зміни, які виникають при ній в організмі. Клінічних спостережень буває недостатньо, тому на допомогу приходить патологія.

Патологія - це розділ медико-біологічних знань, що розглядає законо­мірності виникнення, розвитку і завершення захворювань. У широкому розумінні цей термін включає клініку захворювання, його етіологію (причину), патогенез (механізм розвитку), принципи лікування і профілактики, а також вивчення структурних змін в органах та тканинах.

Основу патології складають дві науки: патологічна фізіологія і патологічна анатомія. Вони якнайтісніше пов'язані між собою і понад сто років тому становили одну науку. Поділ її був зумовлений тим, що лише морфологічного аналізу для розуміння динаміки патологічного процесу було недостатньо. Функціональні зміни тісно пов'язані з морфологічними, проте між ними не завжди спостерігають сувору відповідність. Це відбувається, зокрема, тому, що кожен орган має компенсаторні можливості, і його функція при зміненій структурі може бути не порушена. Тому деякі питання клініки не могли бути розв'язані при розтині трупа з наступним мікроскопічним дослідженням матеріалу. Таку можливість давало лише спостере­ження за розвитком патологічного процесу в живому організмі, передусім в експери­менті, широке використання якого відрізняє патологічну фізіологію від патологічної анатомії.

Патологія містить два розділи: загальну патологію і спеціальну патологію. Загальна патологія вивчає загальні для різних хвороб закономірності і типові процеси, що лежать в їх основі (пошкодження, запалення, пухлини, порушення лімфо-, кровообігу, компенсаторні та пристосувальні процеси).

Спеціальна патологія вивчає конкретні хвороби, їх причину, механізм розвитку і характер морфологічних змін, ускладнення та завершення.

Для вирішення своїх завдань патологія використовує патофізіологічні й патологоморфологічні методи.

Патологічна анатомія вивчає морфологічні зміни, які виникають в організмі хворої людини. Це клінічна дисципліна, тому патологоанатоми працюють у лікар­нях. Вони створюють патологоанатомічну службу, яка використовує такі методи:

1. Розтин трупів померлих для визначення змін в органах і встановлення причини смерті (патологоанатомічний діагноз).

2. Прижиттєве дослідження кусочків тканин з діагностичною метою (біопсія - грец. bios - життя, opsis- зір). Цей метод дуже важливий у діагностиці пухлин. Він дає можливість виявити хворобу на ранніх стадіях її розвитку, коли ще немає чітких проявів захворювання.

3. Експерименти на тваринах. Завдання патологічної анатомії:

- вивчення морфологічних проявів захворювань на різних етапах їх розвитку;

• вивчення морфології процесів пристосування організму до дії навколиш­ нього середовища, яке постійно змінюється;

• вивчення структурних основ захворювань, що виникають у зв'язку зі змінами умов життя людини (патоморфоз), а також внаслідок лікувальних та діагностичних маніпуляцій (патологія терапії, ятрогенія);

• вивчення організації патологоанатомічної служби та її ролі в системі охорони здоров'я.

Патологічна фізіологія - експериментальна дисципліна. Основним її ме­тодом є патофізіологічний експеримент, об'єктом вивчення - хвороба. Завданням патологічної фізіології є вивчення функціональних змін у хворому організмі, пояснення закономірностей походження, виникнення та перебігу патологічних процесів, тобто є вивчення життєдіяльності організму під час хвороби. Патофізіо­логічний експеримент дозволяє відтворювати у тварин не лише певні захворю­вання, але й ізольовані симптоми і синдроми, які нерідко є однаковими для різних захворювань. Отримані результати переносять у клініку з великою обе­режністю.