2.3. Моторна функція шлунка

Моторна функція шлунка полягає у скороченні його гладких м'язів. Ця функція забезпечує депонування в шлунку прийнятої їжі, перемішування її із шлунковим соком, пересування до виходу в кишечник і порційну евакуацію хімусу в дванадцятипалу кишку.

Розрізняють тонічні скорочення шлунка, які підтримують постійний внут-рішньопорожнинний тиск і відповідність об'єму шлунка до об'єму їжі. Скорочення стінок шлунка починаються на великій кривизні в ділянці входження в нього стравоходу, а потім розповсюджуються уздовж стінок у напрямку до пілоричної частини.

Моторику шлунка стимулює блукаючий нерв. Симпатичний нерв, навпаки, гальмує рухову активність шлунка. Існують і гуморальні механізми регуляції моторики. Такі гормони шлунково-кишкового тракту, як мотилін і гастрин підсилю­ють, а холецистокінін-панкреозимін, шлунково-інгібуючий пептид та бульбо-гастрон гальмують її. Продукти гідролізу жиру, що надходять у кров, також гальмують моторику шлунка.

Залежно від консистенції, харчовий хімус знаходиться в шлунку протягом 3-10 год. Найдовше затримується жирна їжа, а білкова затримується довше, ніж вуглеводна.

Перехід харчової кашки зі шлунка в дванадцятипалу кишку відбувається не безперервно, а порціями, при рефлекторному розслабленні пілоричного сфінктера. Внаслідок того, що в шлунку є кисле середовище, при його скороченні кислий хімус підходить до пілоруса і подразнює рецептори слизової. Збудження йде в центральну нервову систему і звідти - до пілоричного сфінктера, який при цьому відкривається: таким чином порція кислого хімусу потрапляє у лужне середовище дванадцятипалої кишки. Перехід хімусу відбувається доти, поки реакція в дванадцятипалій кишці не стане кислою. Кислота подразнює рецептори слизової кишки і сфінктер рефлекторно закривається. Він залишається закритим до того часу, поки реакція в кишці не стане знову лужною завдяки її нейтралізації жовчю та кишковим соком. Тоді сфінктер знову відкривається і пропускає чергову порцію хімусу з шлунка. Цей рефлекторний акт називається пілоричним за-тульним рефлексом.

ПЕЧІНКА

Печінка (Нераг) — це залозистий орган масою близько 1500 г, який має наступні функції: 1) травну (виробляє жовч); 2) бар'єрну (нейтралізує отруйні продукти білкового обміну); 3) фагоцитарну (знешкодження непотрібних для організму речовин, які всмоктуються в кишечнику); 4) обмінну (вуглеводи, що всмоктуються в кишечнику, в печінці перетворюються в глікоген, створюючи "депо" глікогену); 5) кровотворну (в ембріональному періоді виробляє еритро­цити). Таким чином, печінка є одночасно органом травлення, кровообігу, усіх видів обміну речовин, деякі автори вказують на її гормональну функцію.

Печінка розташована у верхньому відділі черевної порожнини: в основному в правому підребер'ї, в надчеревній ділянці і незначна її частина - в лівому підребер'ї. У новонароджених печінка займає більшу частину черевної порож­нини.

Через загальну жовчну протоку жовч, що виробляється печінкою, надходить у дванадцятипалу кишку. і поперечною борознами ділиться ще на квадратну і хвостату частки. В передньому відділі правої поздовж­ньої борозни лежить жовч­ний міхур, а в задньому -нижня порожниста вена. Поперечна борозна є воро­тами печінки, куди вхо­дять печінкова артерія, ворітна вена, нерви, а ви­ходять лімфатичні судини та загальна жовчна про­тока. Квадратна частка лежить спереду від воріт печінки, хвостата - ззаду. Органи, які прилягають до вісцеральної поверхні печінки (рис. 9.20), утво­рюють на ній втиснення

У печінці розрізня­ють дві частки: праву -більшу і ліву – меншу Печінка має верхню (діафрагмальну) опуклу поверхню, яка прилягає до діафрагми, і нижню (вісцеральну) (рис. 9.19), яка обернена вниз і при­лягає до органів. Ці по­верхні відокремлені одна від одної переднім гост­рим краєм, задній край тупий і нагадує своєю фор­мою поверхню. Він при­лягає до діафрагми.

Рис. 9.19. Вісцеральна поверхня печінки: 1 - наднирникове втиснення;_ч2 - ниркове втиснення; 3 - дванад­цятипале втиснення; 4 - загальна жовчна протока; 5 - міхурова протока; 6 - ободове втиснення; 7 - жовчний міхур; 8 - щілина венозної зв'язки; 9 - квадратна частка; 10 - кругла зв'язка; 11 - пі-лоричне втиснення; 12 - ліва частка; 13 - печінкова артерія; 14 -ворітна вена; 15 - сосочковий (пипкуватий) відросток; 16 - хвостата частка; 17 - стравохідне втиснення; 18 - нижня порожниста вена.

Рис. 9.20. Вісцеральна поверхня печінки та внут­рішні органи, що прилягають до неї: 1 - квадратна частка печінки; 2 - воротарна частина шлунка; 3 -кругла зв'язка печінки; 4 - шлунок; 5 - стравохід; 6 - хвостата частка печінки; 7 - нижня порожниста вена; 8 - права надниркова залоза; 9 - права нирка; 10 - поперечна ободова кишка; 11 - два­надцятипала кишка; 12 - жовчний міхур.

Віднос­но очеревини печінка лежить мезоперитонеально (не покрита лише задня поверх­ня, яка прилягає до діафрагми). Очеревина, переходячи з діафрагми на печінку, утворює вінцеві (праву та ліву) і серпоподібну зв'язки. В ділянці воріт печінки очеревина переходить на малу кривизну шлунка і дванадцятипалу кишку, утво­рюючи відповідні зв'язки, що формують малий чепець (сальник). Під очеревиною знаходиться тонка фіброзна капсула (гліссонова капсула).

Структурно-функціональною одини­цею печінки, згідно з класичними уявлен­нями, є печінкова часточка (рис. 9.21).

Рис. 9.21. Печінкова часточка (схе­ма):

1 — печінкові балки; 2 — синусоїдні гемо­капіляри; 3 - центральна вена; 4 - печінкова тріада: а - міжчасточкова вена; б - між­часточкова артерія; в - міжчасточкова жовч­на протока.

Печінкові часточки мають форму шес­тигранних призм із плоскою основою та опуклою вершиною, з шириною до 1,5 мм і дещо більшою висотою. У печінці люди­ни часточки відокремлені одна від одної лише у кутах, де проходять кровоносні судини та жовчна протока (так звані пор­тальні тракти), оточені невеликою кіль­кістю сполучної тканини. Отже, у печінці людини, де в нормі сполучної тканини дуже мало, часточки до певної міри є уявною структурою, на відміну від печін­ки деяких тварин, наприклад, свійської свині, де часточки відокремлені вираз­ними прошарками сполучної тканини і їх можна добре розрізнити. Кровоносна система печінки тісно пов'язана з її будовою, тому розглядається разом з описанням печінкової часточки. Особливістю кровопостачання печінки є те, що вона отримує кров з двох великих судин, які входять у її ворота. Це ворітна вена та печінкова артерія. Ворітна вена збирає кров від усіх непарних органів черевної порожнини і приносить у печінку речовини, що всмокталися в кишках, і є необхідними для її життєдіяльності. Печінкова артерія несе від аорти кров, багату на кисень. Ці дві судини розташовані поруч і в паренхімі печінки розгалужуються на більш дрібні судини: часткові, сегментарні, міжчас-точкові, навколочасточкові, міжчасточкові вени та артерії. Міжчасточкова вена та артерія супроводжується жовчними протоками і разом вони утворюють так звану печінкову тріаду.

Міжчасточкові вени та артерії йдуть уздовж бічних граней часточок, а навколочасточкові оперізують часточки на різних рівнях і дають початок гемо-капілярам. Венозні й артеріальні гемокапіляри на периферії часточки зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри, по яких тече змішана кров у напрямку від периферії до центру часточок. Синусоїдні капіляри йдуть радіально між тяжами печінкових клітин - печінковими балками - і зливаються в центральну вену. Кров виходить з часточок і впадає у збірні або підчасточкові вени, які розмі­щуються між печінковими часточками, але, на відміну від міжчасточкових вен, не супроводжуються артеріями та жовчними протоками. Підчасточкові вени, зливаючись між собою, формують гілки печінкових вен, які у кількості трьох-чотирьох виходять з печінки і впадають у нижню порожнисту вену.

Отже, часточкові гемокапіляри в печінці розташовані між гілками двох венозних систем - системи ворітної вени (навколочасточкові вени) та системи печінкових вен (центральні вени). Такі гемокапіляри називають чудесною венозною капілярною сіткою. Паренхіма печінки містить велику кількість капілярів, внаслідок чого кров у часточках тече дуже повільно. Це сприяє проходженню обмінних процесів між кров'ю і клітинами печінки. Крім того, у судинах печінки може депонуватися велика маса крові.

Печінкові клітини - гепатоцити - становлять 60 % усіх клітинних елемен­тів печінки і беруть участь у реалізації майже всіх її фунцій. Гепатоцити мають багатогранну форму, часто містять два ядра. Два ряди гепатоцитів, між якими розташовані жовчні капіляри, утворюють печінкові балки. Кожний гепатоцит у печінковій балці має дві робочі поверхні: біліарну, що обернена до просвіту жовчного капіляра, якою клітини секретують жовч, іваскулярну, що обернена до гемокапіляра, якою клітини виділяють глюкозу, білки, сечовину та інші речовини. Кров у класичній часточці тече від периферії до центру, а жовч - у зворотному напрямку, тобто від центру до периферії.

Жовчні капіляри не мають власної стінки. їх стінка утворена плазмолемою біліарної поверхні двох сусідніх гепатоцитів. Просвіт жовчного капіляра відокрем­лений від міжклітинного простору, і жовч у нормальних умовах не потрапляє у цей простір і далі у кров. При захворюваннях, пов'язаних із пошкодженням і загибеллю частини печінкових клітин, жовч надходить у кровоносні капіляри, розноситься кров'ю по всьому організму і забарвлює його тканини у жовтий колір - виникає жовтяниця (див. "Захворювання печінки").