2. Ще раз про конкордати та договори між релігійними групами.

Католицька Церква зберегла тривалу традицію, згідно з якою Вона вирішує конфлікти і конфронтації із світською владою – та встановлює так звані res mixtae -- більш відомі як конкордати.

Concordat could be described as a legal rule of a written text, divided into clauses or articles, signed by two international sovereign subjects [13] (one of which is the Holy See on behalf of the Catholic Church), as a bilateral compact [14]. This is a broad notion of concordat, embracing not only general agreements dealing with all the aspects of Church life, but also concise instruments concerning specific affairs, whatever the nomen iuris (convention, agreement, modus vivendi, protocol) may be.

The earliest concordats meant a peaceful settlement between the Pontifical power and the secular one. They mixed secular and religious matters, since the Pope enjoyed political-secular power as well. These initial concordats reflected (and this characteristic is still in force) [15] the lasting Church effort to prevent secular intervention from impinging on the Church's freedom (libertas ecclesiae). In this sense, concordats and the "freedom of the Church" have been “a check on the pretensions of State power for centuries, whether that be the power of feudal lords, absolutist monarchs, or the modern secular State. Where the Church retains the capacity to order its life and ministry according to its own criteria, to preach the gospel, and to offer various ministries of charity to the wider society, that very fact constitutes an anti-totalitarian or, to put it positively, a pluralist principle in society. According to that principle, there are spheres of conviction and action where State power does not, or ought not to try to, reach. However confusedly the various popes may have sought to assert this principle theologically or to secure it practically, the fact remains that the libertas ecclesiae was a crucial factor in the social creating space in which other free institutions could form over the centuries” [16].

Конкордат можна охарактеризувати як письмову правову норму, розділену на пункти чи статті, підписану двома міжнародними суверенними суб'єктами [13] (один з яких - Святий Престол, що діє від імені Католицької церкви), в якості двостороннього договору [14 ]. Це широке визначення конкордату, що охоплює не тільки загальні угоди, що стосуються всіх аспектів церковного життя, але й чіткі правові акти, що стосуються конкретних питань, незалежно від nomen iuris (конвенції, угоди, modus vivendi, протоколу).

Перші конкордати означали мирне врегулювання між Папською та світською владою. Вони змішували світські і релігійні питання, оскільки Папа також користувався політичною світською владою. Ці первинні конкордати відбивали (і ця характеристика ще досі в силі) [15] тривалі зусилля Церкви, щодо того щоб запобігти втручанню світської влади на посягання на свободу Церкви (libertas ecclesiae). В цьому значенні, конкордати і "свобода Церкви" були "перешкодою для домагань з боку державної влади протягом століть, будь то влада феодальних лордів, абсолютних монархів чи сучасної світської держави. Там де Церква зберігає здатність впорядковувати своє життя і духовенство у відповідності зі своїми критеріями, проповідувати, і пропонувати різні благодійні місії в суспільстві в цілому, то це є самим фактом існування анти-тоталітарного або, висловлюючись точніше, плюралістичного принципу в суспільстві. Згідно з цим принципом, є сфери поглядів та дій, які державна влада не охоплює, або не повинна намагатися охопити. Тим не менш, різні священики намагалися відстоювати цей принцип теологічно, або ж захистити його на практиці, але залишається фактом те, що libertas ecclesiae був ключовим фактором у створенні соціального простору в якому вільні інституції могли формуватися протягом століть» [16].

It may be argue that concordats promote a privileged position before the State, unavailable to other Religious communities. This may have been be the case concerning concordats signed before the Twentieth Century, but currently this aim has changed completely. The change is part to the new direction that the due in Second Vatican Council to Church-State relationships. According to gave Council Declaration Dignitatis Humanae, the Church requests from States "freedom for herself in her character as a spiritual authority, established by Christ the Lord, upon which there rests, by divine mandate, the duty of going out into the whole world and of the Gospel to every creature. The Church also claims preaching freedom for herself in her character as a society of who have the right to live in men society in accordance with the precepts of Christian faith” [17],being aware that “where the principle of religious freedom is not only proclaimed in words or simply incorporated in law but also given sincere and practical application, there the Church succeeds in achieving a stable situation of right as well as of fact and the independence which is necessary for the fulfillment of her divine mission.”[18]

According to authoritative opinions [19], the latter assertion would lead to a new situation in which bilateral agreements between the Catholic Church and the democratic states (in which religious freedom is recognized) were no longer necessary. Instead of those agreements, unilateral legislation would be enough to protect religious communities' legal needs.

But in spite of abandoning these agreements, the Catholic Church still persists in producing new legal ties with different democratic States. And it is important to note that a significant part of these new compacts were signed with non-Christian countries [20].

Let us summarize the two previous ideas. The Catholic Church requests from the States for herself only this: freedom for accomplishing her mission in the World.

Можна сперечатись на рахунок того, що конкордати сприяють привілейованому становищу перед державою, недоступному для інших релігійних груп. Це могло б бути можливим стосовно конкордатів підписаних до ХХ століття, але в даний час цей намір повністю змінився. Ця зміна почасти стосується нового напрямку, який Другий Ватиканський Собор надав церковно-державним відносинам. Згідно Декларації Собору Dignitatis Humanae, Церква вимагає від держав "свободу для себе, в її ролі духовної влади, встановленої Христом Господом, на якій лежить, згідно божественного приписання, обов’язок виходити до всього світу та проповідувати кожній живій істоті. Церква також вимагає свободу для себе, в її ролі як громади, що має право жити у суспільстві відповідно до заповідей християнської віри» [17], будучи обізнаною в тому, що “там де принцип релігійної свободи не тільки проголошений на словах або просто оформлений в законі, але й знаходить справжнє застосування на практиці, там Церква досягає успіху в досягненні стабільного положення права як факту, та незалежності, яка необхідна для виконання її божественної місії» [18].

Відповідно до авторитетних думок [19], останнє твердження повинно призвести до нової ситуації, в якій двосторонні угоди між католицькою церквою і демократичними державами (у яких визнана свобода релігії) більше б не були необхідні. Замість цих угод, одностороннього законодавства було б достатньо, щоб захистити законні потреби релігійних громад.

Але, незважаючи на відмову від цих угод, католицька церква досі завзято наполягає на створенні нових правових зв'язків з різними демократичними державами. І важливо відзначити, що значна частина цих нових договорів була підписана з нехристиянськими країнами [20].

Давайте підсумуємо дві попередні думки. Католицька церква вимагає для себе від країн тільки наступне: свободу, для досягнення її місії у Світі.

To achieve this aim, unilateral legislation from the States might be enough since the State law could guarantee per se freedom of religion or belief. At the same time, however, in recent years we have witnessed an increasing number of concordats (more than sixty conventions of various titles with more than twenty-seven different countries). Is there any legal explanation for this paradox? From my point of view there is no paradox at all. The reason for maintaining the concordatarian practice is twofold: (i) sometimes democratic States do not completely religious freedom (especially those States which started the democratic experience recently), or cannot adequately determine religious needs; (ii) concordats work in the same way as unilateral legislation on religious freedom, going even beyond that legislation. In other words, concordats themselves promote religious freedom.

The role of concordats promoting religious freedom has two different stages.

In their inner or internal stage, concordats report patterns of actions connected with the religious freedom of individuals and communities. For instance, Article 7 of the concordat with the Republic of Kazakhstan [21] establishes the following:

"The Republic of Kazakhstan in conformity with its national legislation shall give the Catholic Church the possibility of acquiring through ownership or lease, corresponding to the needs of the Church, buildings and plots of land for the construction of the buildings necessary for the pastoral service of the Church, such as Churches, parish houses, houses of residences for the performance of religious, sociocultural, catechetical, educational and charitable activities.”

Для досягнення цієї мети, одностороннього законодавства від держав може бути достатньо, оскільки державний закон може гарантувати per se (саму по собі) свободу релігії чи переконань. Однак, у той же час, в останні роки ми стали свідками все більшого числа конкордатів (більше шістдесяти договорів різних найменувань з більш ніж двадцяти семи різними країнами!). Чи існує якесь правове пояснення цьому парадоксу? З моєї точки зору, ніякого парадоксу немає взагалі. Причина збереження договірної практики має два аспекти: (I) іноді демократичні держави не повністю забезпечують свободу релігії (особливо ті держави, що останнім часом почали демократичні перетворення), або не можуть адекватно визначити релігійні потреби; (II) конкордати працюють щодо свободи релігії таким же чином, як і одностороннє законодавство, навіть перевершуючи це законодавство. Іншими словами, конкордати самі по собі відстоюють свободу релігії.

Роль конкордатів, що проголошує релігійну свободу має дві різні фази:

  У своїй центральній або внутрішній фазі, конкордати повідомляють про зразки дій, що пов'язані з релігійною свободою індивідів і громад. Наприклад, Стаття 7 конкордату з Республікою Казахстан [21] встановлює наступне:

"Республіка Казахстан у відповідності зі своїм національним законодавством, повинна надати католицькій церкві можливість придбання, через отримання прав власності або оренду, відповідно до потреб Церкви, будівель та земельних ділянок для будівництва будівель, необхідних для пастирського служіння Церкви, таких як церкви, будинки для прихожан, будинки-резиденції для виконання релігійних, соціокультурних, катехізичних, освітніх та благодійних діянь ".

With this wording, the concordat offers a different formulation of the right contained in the "Declaration the Elimination of All Forms of Intolerance and Discrimination Based on Religion or Belief”, proclaimed by General Assembly resolution 36/55 of November 25, 1981, Article 6 [22]:

“In accordance with article I of the present Declaration and subject to the provisions of article I, paragraph 3, the right to freedom of thought, conscience, religion or belief shall include, inter alia the following freedoms:

(a) To worship or assemble in connection with a religion or belief, and to establish and maintain places for these purposes […]”

Article 12 of the concordat with the Polish Republic of 1993 provides [23]:

“1. Riconoscendo il diritto dei genitori all'educazione religiosa dei figli e il principio della tolleranza lo Stato garantisce che le scuole pubbliche elemen- tari e medie, nonché i centri prescolastici gestiti dagli organismi dell'ammi- nistrazione civile o autogestiti, organizzino. in conjonniti alla volonti degli interessati, l'insegnamento della religione nel quadro del relatiwo programma di scuola o prescolastico.”

With this phrasing, the text repeats part of Article 5 of the "Declaration on the Elimination of All Forms of Intolerance and Discrimination Based on Religion or Belief”, adopting its meaning to the specific situation the Parties are deciding on:

“1. The parents or, as the case may be, the legal guardians of the child have the right to organize the life within the family in accordance with their religion or belief and bearing in mind the moral education in which they believe the child should be brought up”.

The inner or internal stage of concordats promotes specific aspects of religious freedom, according to the particular circumstances of each agreement.

З цим формулюванням, конкордат пропонує інше формулювання права, що міститься в «Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань", проголошену Генеральною Асамблеєю в Резолюції 36/55 від 25 листопада 1981, Статті 6 [22]:

"Відповідно до статті I цієї Декларації і відповідно до положень статті I, пункту 3, право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає, зокрема, наступні свободи:

(а) проводити богослужіння або збиратися у зв'язку з релігією або переконаннями і створювати та утримувати місця для цих цілей [...] "

Стаття 12 конкордату з Польською Республікою 1993 року забезпечує [23]:

“1. Riconoscendo il diritto dei genitori all'educazione religiosa dei figli e il principio della tolleranza lo Stato garantisce che le scuole pubbliche elemen- tari e medie, nonché i centri prescolastici gestiti dagli organismi dell'ammi- nistrazione civile o autogestiti, organizzino. in conjonniti alla volonti degli interessati, l'insegnamento della religione nel quadro del relatiwo programma di scuola o prescolastico.”

З цього формулювання, текст повторює частину Статті 5 "Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань", пристосовуючи її зміст до конкретної ситуації з якою визначаються Сторони:

"1. Батьки або, залежно від обставин, законні опікуни дитини мають право визначати спосіб життя в рамках сім'ї відповідно до їх релігії або переконань, беручи до уваги моральне виховання, відповідного до якого на їхню думку, повинна виховуватися дитина".

Центральна або внутрішня фаза конкордатів утверджує конкретні аспекти релігійної свободи, відповідно до конкретних обставин кожної угоди.

Each concordat in which religious freedom is specifically regulated transposes into legal terms a religious and secular understanding of religious freedom, making it possible for government agencies and to non-religious officials (e.g. judges, etc.), to recognize in the legal text a legal and secular translation of religious conduct. 

At the same time, concordats contribute to some extent to the system of relationships between religious groups and the State. This is what I call the external stage, in which concordats contribute to the religious freedom of other religious groups and communities. The Catholic Church has played a significant role in forging the cooperation system [24]. As a result, the State supports religious groups in several topics (e. g. education, tax matters, direct funding) and removes obstacles which hinder the action of religious groups in other matters (e.g. chaplaincy in hospitals or prisons). Frequently Governments use legal agreements (as in Spain, Italy and Portugal) to put this co-operation into effect. It often happens that these legal agreements follow the structure and content of the concordats (this is very apparent in the Spanish case). Recently, scholars have pointed out that agreements with religious groups could be particularly useful in four situations. First, in the implementation of religious freedom in countries with no written Constitution, or where the Constitution does not adequately religious freedom, if these agreements include a minimum religious rights description [25]; second, in the solution of problems related to the position of the respective religious communities in the absence of a general treaty on religious rights; third, in the effective fulfillment of the 1992 UN “Declaration on Minorities” (especially concerning the obligations of the States) [26]; and fourth, in preventing and solving situations in which both the State and the religious groups foresee future religious conscientious objections or religious scruples that oppose facially neutral laws or State laws and regulations in general.

Кожен конкордат, в якому свобода релігії спеціально регулюється, переносить релігійне та світське розуміння свободи релігії в юридичну термінологію, що робить можливим для урядових установ і нерелігійних уповноважених осіб (наприклад, суддів і т.д.) розпізнавати в правовому документі юридичний і світський переклад релігійної діяльності.

Водночас, конкордати в певній мірі роблять внесок в систему відносин між релігійними групами і державою. Це те, що я називаю зовнішньою фазою, в якій конкордати сприяють релігійній свободі інших релігійних груп і громад. Католицька церква зіграла значну роль у формуванні системи співробітництва [24]. У результаті, держава підтримує релігійні групи в деяких питаннях (наприклад, освіта, податки, пряме фінансування) і усуває перешкоди, які заважають діяльності релігійних груп в інших питаннях (наприклад, посада капелана в лікарнях або в'язницях). Часто уряди країн використовують юридичні угоди (як в Іспанії, Італії та Португалії), щоб привести це співробітництво в дію. Часто буває так, що ці юридичні угоди слідують структурі та змісту конкордатів (це дуже помітно у випадку з Іспанією). Останнім часом вчені відзначають, що угоди з релігійними групами можуть бути особливо корисні в чотирьох випадках. По-перше, в імплементації релігійної свободи в країнах, де немає писаної Конституції, або там, де Конституція неадекватно трактує релігійну свободу, якщо ці угоди включають мінімальний опис релігійних прав [25]; по-друге, у вирішенні проблем, пов'язаних з положенням відповідних релігійних громад за відсутності загального договору про релігійні права; по-третє, в ефективному виконанні "Декларації про права меншин" ООН, 1992 року (особливо щодо зобов'язань держав) [26]; і, по-четверте, у запобіганні та вирішенні ситуації, в яких і держава, і релігійні групи очікують майбутні відмови з релігійних міркувань або релігійних принципів future religious conscientious objections or religious scruples that oppose facially neutral laws or State laws and regulations in general.

3.The role of formal bilateral agreements to protect liberty: State bilateral regulations as "containers" of future religious conscientious objections

The welfare State has developed specific features concerning legislation which might be summarized as follows: i) speedy of implementation and processes abrogation, ii) "motorized" regulations (i.e. a complex legal system with many

different types of legal instruments centered in several different specific cases and situations, displacing the former role of private contracts), iii) micro-systems of regulation for specific problems, situations or groups and iv) implementation of laws and regulations stemming from a previous process of negotiation with citizens, unions, companies, associations, groups, etc.[27]

In this context it makes sense to envisage that a particular sector of social activity, the religious or belief social area among others, could be regulated by the state in those issues with a significant legal dimension. This is a particularly common trend throughout all of Europe according to which "[A] religious subsector is singled out within the public sector. This may be understood as a playing field or protected arena”[28].

Parallel to this characteristic feature of a special legal sector, it creates the problem of how to deal in legal terms with conscientious objection: lawyers still wonder themselves and ask the legal system how to manage conscientious objection in a consistent fashion with its specific nature [29].

It is important to remember that conscientious objection is the refusal, due to conscientious scruples of different sources (philosophical, religious, etc), to perform certain acts which the State law or regulations compel us to perform [30]. Conscientious objection is the radical outcome of the freedom of a human being to act according to her/his inner dictates.