Питання для самоконтролю

1. Що називають аеродромом?

2. Класифікація аеродромів.

3. Вимоги до базування авіаційних підрозділів і частин на аеродромах.

4. Основні елементи аеродрому.

5. Розміщення об'єктів авіаційної частини на аеродромі.

6. Заходи безпеки при русі особового складу й техніки по аеродрому.

7. Що таке противоповітряна оборона аеродрому ?

8. Основні сили та засоби оборони аеродромів.

9. Основні заходи захисту від зброї масового ураження.

10. Охорона основних об'єктів авіаційної бригади на аеродромі.

11. Основні положення по перебазуванню.

12. Підготовка авіаційних підрозділів і частин до перебазування.

13. Перебазування авіаційних частин.

14. Порядок перебазування авіаційної частини.

15. Розрахунок необхідного часу для перебазування.

16. Визначення необхідної кількості транспортних засобів для перебазування.

Розділ 3. Військово-повітряні сили іноземних держав

Глава 8. Основи організації та бойового застосування впс іноземних держав § 8.1 Призначення, завдання та організаційна структура впс сша та об’єднаних впс нато

Вступ

Організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization - NАТО) [nכּ: Ө atlæntik tri:ti כּ:ganizei∫n], була створена на основі Північноатлантичного договору який був підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949 року, як визначено у Статті 51 Статуту ООН, з метою колективної оборони. Договір безстроковий.

Країнами – засновниками Договору стали США, Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Португалія , Норвегія , Данія, Ісландія, Канада.

Склад альянсу розширювався 5 разів.

У 1952 році Греція і Туреччина приєднались до 12 країн – засновниць Альянсу. За ними , у 1955 році до Договору приєдналась Федеративна Республіка Німеччина, а у 1982 році – Іспанія.

12 березня 1999 року Чеська Республіка , Угорщина і Польща вступили в НАТО. Вступ цих країн до Альянсу названо першою хвилею розширення НАТО на схід.

Другою хвилею розширення НАТО на схід (травень 2004 р.) стало приєднання до блоку ще 7 країн : Болгарії, Румунії, Словаччини, Словенії, Латвії, Литви, Естонії.

Третьою хвилею розширення НАТО стало прийняття, 3 квітня 2008 року до Альянсу Хорватії та Албанії.

Державі Македонія було відмовлено цьому в основному через позицію Греції, яка вимагає від неї змінити свою назву на «Македонія-Скоп’є» (у греків є провінція з назвою Македонія).

На самміті Альянса в Бухаресті ПДЧ для України було перенесено на невизначене майбутнє.

Таким чином, країнами- учасницями Організації Північноатлантичного договору (НАТО) являються: США, Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Португалія , Норвегія, Данія, Ісландія, Канада, Гренція, Туреччина, Німеччина, Іспанія Чехія, Угорщина, Польща, Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Хорватія та Албанія.

На сьогодні блок НАТО об’єднує вже 28 держав.

У вересні 1950 року відповідно до рішення 5-ї сесії НАТО були створені об’єднанні збройні сили НАТО.

В теперішній час до їх складу входять контингенти збройних сил держав, що є членами військової структури Альянсу. Ці контингенти збройних сил разом утворюють інтегровану військову структуру НАТО.

В межах існуючої нині структури Альянсу є три головні категорії сил, а саме: сили першочергової задії (СПЗ), сили швидкого реагування, основні оборонні сили та резервні сили.

Сили першочергової задії (СПЗ) є основною структурою у складі ОЗС блока. Вони вирішують завдання ведення самостійних бойових дій, проведення операцій, забезпечення розгортання більш великих угруповавнь, протидія тероризму та розповсюдженню ЗМУ тощо.

СПЗ поділяються на сили постійної готовності (9 тис. чоловік) та резервні сили (15 тис. чоловік). До складу СПЗ входять сухопутний, авіаційний та морський компоненти. Так, авіаційний коомпонент може включати 5-7 винищувальий ескадрилій, які посинні здійснити не менш як 200 вильотів на добу.

Формування цих компонентів здійснюється на ротаційній основі за рахунок підрозділів і частин СВ, ВПС та ВМС альянсу, які після відповідної підготовки передаються у підпорядкування командуванню ОЗС НАТО на шість місяців.

Сили швидкого реагування (СШР) є універсальними мобільними частинами сухопутних, повітряних і військово-морських сил, що утримуються на високому рівні бойової готовності і можуть швидко вводитись в дію в разі потреби раннього реагування на кризу.

Сили реагування (близько 15% чисельності ОВС НАТО) є найбільш боєготовими, гнучкими і мобільними. Їх основне призначення - врегулювання криз і участь як передових ешелонів у локальних конфліктах в Європі і за її межами, а у великомасштабних військових конфліктах вони повинні забезпечувати висунення і розгортання головних сил Альянсу на напрямі.загрози.

Основні оборонні сили (ООС) складаються з діючих і таких, що можуть бути мобілізованими, сухопутних, військово-повітряних і військово-морських сил, спроможних забезпечувати стримування і захист від примусу або агресії. Ці сили мають національні й багатофункціональні формування різних рівнів готовності. Існує чотири багатонаціональних корпуси основних оборонних сил: один датсько-німецький, один голандсько-німецький і два німецько-американських. Деякі з цих частин можуть розгортатися для підтримки операцій «поза межами дії Статті 5».

Окрім цього, існує домовленість, яка передбачає, що Європейський корпус, до якого входять підрозділи Бельгії, Франції, Німеччини, Люксембургу та Іспанії, може бути підпорядкований НАТО в часи кризи для залучення в складі як основних оборонних сил, так і сил швидкого реагування.

Резервні сили складаються з інших формувань, що перебувають на різних рівнях готовності і можливості їх використання. Ці сили можуть використовуватись як сили підкріплення ц будь-якому районі чи морській зоні дій НАТО для стримування, врегулювання кризи чи забезпечення оборони.

Складовою частиною всіх цих компонентів ОЗС НАТО, їх головною ударною силою при веденні бойових дій, а також найважливішим засобом забезпечення високої мобільності військ, є ВПС країн-учасниць цього блоку.

По своєму призначенню, характеру і об'єму вирішуваних завдань у складі ВПС НАТО виділяється стратегічна авіація і тактична авіація. Стратегічна авіація є на озброєння ВПС США і Франції. Інщі країни НАТО сТратегічної авіації не мають.

Досвід бойового застосування авіації країн НАТО в локальних війнах і військових конфліктах показує на її здатність сучасних умовах виконувати важливі завдання в збройній боротьбі, робити значний вплив на хід і результат бойових дій.

Уважне вивчення основ організації і бойового застосування ВПС США і об'єднаних ВПС НАТО, критичний аналіз досвіду їх бойового застосування в локальних війнах і військових конфліктах сприяє вдосконаленню форм і способів бойового застосування різних родів своєї авіації, вироблення нових тактичних прийомів.

Вивчення організації і бойового застосування ВПС США і ОВПС НАТО дозволить авіаційним фахівцям грамотно здійснювати ІАЗ і інші види забезпечення бойових дій відповідно до своїх посадових обов'язків, враховувати при цьому позитивне і недоліки, виявлені при веденні бойових.