4. Марксизм: теорія і практика

В історії суспільно-політичної думки людства особливе місце займає марксистська доктрина, яка була також основою для широкомасштабного соціального експерименту в ряді країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Впродовж майже дев'яноста років у XX ст. однією з найбільш поширених була саме марксистська, комуністична концепція соціалізму. На ній ґрунтувалася ідеологія, програма, політика цілої низки правлячих політичних партій. Основними постулатами марксизму, як теорії і практики XX ст., зокрема були:

- необхідність соціалістичної революції у країнах з капіталістичним ладом;

встановлення режиму "диктатури пролетаріату" як вищої форми демократії;

- ліквідація т. зв. експлуататорських класів у суспільстві, панування трудящих мас міста і села;

- тотальне усуспільнення всіх засобів виробництва, скасування інституту приватної власності;

- здійснення централізованого директивного планування н ведення господарства, усунення ринкових відносн в економіці як таких;

- заперечення політичного, ідеологічного плюралізму, створення соціально однорідного, в перспективі безкласового суспільства.

Спроби реалізувати на практиці марксистську доктрину соціалізму продемонстрували її утопізм і нежиттєздатність. З кінця 80-х рр. XX ст. вона стала дуже швидко втрачати свою популярність, марксистські режими Європи вступили у смугу глибокої кризи.

Початок 90-х рр. ознаменувався падінням кількох комуністичних режимів центрально-східної Європи, іноді у формі "оксамитових", іноді досить кривавих революцій. Адже утвердження т. зв. казарменого, тоталітарного соціалізму спотворило соціалістичну ідею, в змаганні з капіталізмом країни "реального соціалізму" програли майже в усіх сферах суспільного житія. Застій і відставання в економіці, неспроможність використовувати досягнення НТР, падіння життєвого рівня людей, загострення соціальних і міжетнічних, міжконфесійних конфліктів, криза моралі, духовності, культури всі ці ознаки занепаду режимів "реального соціалізму" наочно проявилися останніми десятиліттями їх існування.

Більш того, марксизм у його різних версіях (сталінізм, маоїзм) опинився в стані кризи концептуального характеру, він витиснувся із суспільної свідомості як на буденному, гак і на науковому рівні. Ці процеси стали наслідком теоретичної неспроможності марксизму ленінізму, комуністичної доктрини загалом, її неадекватності реаліям сучасного світу. Однак, слід відзначити, що у повоєнні роки робилися певні спроби модернізували марксистську доктрину, відійти від "реального соціалізму", який найбільш послідовно втілювався в колишньому СРСР.

Так, в соціалістичній Югославії (СФРЮ) було розроблено власну концепцію соціалізму, яка суттєво відрізнялася від затвердженої в Радянському Союзі. Її найбільш суттєвою рисою можна вважати здійснення принципу самоврядування, а звідси й певної децентралізації, дсегатизації економічної системи. Ця концепція передбачала і більш широке, у порівнянні з командно-адміністративною моделлю, використання товарно-грошових відносин.

Значно відрізнялася від радянської і концепція "народної демократії", яка розглядалася як спосіб переходу до соціалізму і як тип устрою за новою суспільного ладу. Даній концепції загалом властиве намагання забезпечити наступність попередніх демократичних рухів, не знищувати демократичні традиції, які формувались у довоєнні роки і під час боротьби з фашизмом. У цьому випадку перехід до соціалізму передбачався мирним шляхом, без збройних повстань, без громадянських війн і диктатури пролетаріату, але при його домінуванні, "гегемонії", на основі парламентського режиму. економічному плані тут вважалося можливим існування багатовекторної економіки, співіснування соціалістичних, державно-капіталістичних (під суворим контролем робітничого класу) і приватних укладів господарювання.

Особлива увага приділялася кооперації як формі реального усуспільнення. В політичній сфері передбачалася традиційна для деяких країн Східної Європи парламентська форма, багатопартійність при наявності опозиційних партій, а також поділ влади на законодавчу і виконавчу Таким чином, народно-демократична держава мата б бути правовою, але ця концепція "народної демократії" не була фактично реалізована повною мірою в жодній країні "соціалістичного табору". У подальшому хибність командно-адміністративної системи виявлялася все сильніше, й тому в 50 - 60-ті рр. продовжувався пошук нових підходів, форм організації соціалістичної системи.

Так, у ЧССР була висунута концепція "соціалізму з людяним обличчям" як один з можливих варіантів демократичного соціалізму. В Угорщині (УНР) формувалася концепція соціалістичного суспільства, що не виключала приватної власності й широкого використання товарно-грошових відносин. Дуже своєрідна доктрина соціалізму складалася в Китайській народній республіці (КНР). Відмежування від командно-адміністративної системи вбачалося насамперед в господарській сфері Китайські реформатори-комуністи стверджують, що соціалізм – це планове, але все ж товарне господарство. Там створюється модель, за якою держава регулює ринок, а ринок орієнтує підприємство. Держава також повинна встановлювати порядок і умови, які сприяють ринковій конкуренції, приділяти увагу створенню інфраструктури й зростанню добробуту суспільства, що не може бути здійснено механізмом ринкової конкуренції.

В КНР від 80-х рр. передбачається існування багатоукладної економіки, в тому числі значного сектора акціонерних товариств. Однак, правляча комуністична партія Китаю (КПК) й досі зберігає політичну монополію на владу, реальної демократизації держави не відбувається. Більш того, частина вищої партійної еліти на чолі з Чжао Цзияном, ідо виступала за розширення демократичних прав і свобод, була усунена від управління, а народні протести були придушені силовим шляхом (події на площі Тяньаньминь). Загалом концепція "ринок без політичної демократії" була проголошена ще Ден Сяопіном, якого називають "Архітектором китайських реформ". Певні зрушення в цьому ж напрямі відбулися у 80 - 90-ті рр. у інших азійських країнах соціалізму - В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі. Після аналізу реального становища в країнах "східного блоку" істотні зміни відбулися також у концепціях, програмах, світогляді загалом, комуністичних партій розвинених капіталістичних країн. Найяскравіше це відобразилося у документах колишньої Італійської комуністичної партії (ІКП), а також Комуністичної партії Іспанії (КІП) й Французької Комуністичної партії (ФКП). Хоча в їх доктринах і були деякі, досить суттєві відмінності, все ж можна виділити й певні спільні підходи, точки зору. Зокрема в 60 - 80—х рр. особливий наголос було зроблено на виробленні нових підходів щодо шляхів., засобів і форм переходу до соціалізму. Передовсім було сформульовано висновок про мирний шлях на основі використання існуючих політичних інститутів, парламентської боротьби. Саме в цьому полягає суть концепції "третього шляху до соціалізму", який мав відрізнятися від процесу соціалістичних перетворень у країнах "реального соціалізму". Ідеологи цих партій вважали, що саме такий шлях призведе в майбутньому до справжнього демократичною соціалізму.

У другій половині 70-х рр. склалася доктрина "товарокомунізму". Вона, багато у чому, стана результатом дедалі більшого не сприйняття комуністами західноєвропейських країн практики саме "реального соціалізму" Єврокомуністи (лідер ІКП Р. Енріко Берліні, лідер КІІІ Сантьяго Каррільо та інші) вважали, що ця практика спричинила такі негативні явища, як панування бюрократизму, догматизму, утвердження директивних, командних, адміністративних методів управління й відповідної системи. Значною мірою доктрина євро комунізму базувалася на ідеї універсального значення політичної демократії, реального народовладдя.

Після зникнення з політичної карій світу СРСР і "світової соціалістичної співдружності" критика єврокомуністами цих режимів тратила свою актуальність, хоча незабаром почали самоліквідовувалися й деякі компартії західних країн (скажімо, колись потужна ІКП, Німецька комуністична партія тощо).У сучасному світі, на початку XXI століття марксизм, у тій чи іншій версії, залишається офіційною ідеологією в таких державах, як Куба та КНДР (окрім згаданих вище КНР і СРВ). В цих двох країнах існує т. зв. харизматична модель соціалізму, тоталітарні методи суспільного управління й навіть робляться спроби самоізоляції в умовах глобалізованого світу.

Північнокорейській ідеологи спираються на традицію за систему "ідей чучхе", яка фактично, легітимізує режим спадкової влади і культ особи лідерів КНДР.

Марксистська доктрина соціалізму поширювалась також у ряді країн Тропічної Африки, де виникли режими т. зв. "соціалістичної орієнтації". Протягом 70 - 80-х рр. XX сі. вони існували, за потужної політичної й фінансової підтримки СРСР і його союзників, у таких країнах як Ефіопія (на чолі і полковником Менгісту Хайлє Маріамом), Ангола (режим Агостіньо Мето Жозе Едуарду душ Сангуша), Мозамбік (Самора Мойзес Машсл), до певної міри Алжир (Хуарі Бумед'єн), Єгипет (Гамаль Абдсль Насер), Лівія (Муаммар Каддафі), Сомалі (Сіад Барре), Конго (Марші Нгуабі Дені С'ассу-Нгессо), Танзанія (Джуліус Ньерере), Мадагаскар (Дідьє Рацнрака) Робилися також спроби поширити марксизм в країнах Близького і Середнього Сходу в Сирії (Хафез Асад), Іраку (Саддам Хусейн), Афганістані (Пур Мухаммед Таракі - Бабрак Кармаль), Бірмі (Не Він Аун Сан Су Чжи). Впливовими залишаються ряд компартій у країнах пострадянського простору, які дещо модернізували свої ідеологічні засади та програмні цілі.